Поляки, які традиційно населяли українсько-польське прикордоння, в очах радянського керівництва виглядали як «неблагонадійний елемент». З метою деполонізації цих земель, комуністи почали брати курс на створення ворожого для радянського суспільства образу поляка – шпигуна і шкідника. Пропаганда, яку розгорнула центральна влада, призвела до суцільної полонофобії в країні. Поляк та польська держава стали синонімами ворогів на всій території СРСР. Відповідна політика давала неофіційну згоду суспільству на остаточну розправу з прислужниками «польських імперіалістів», «пілсудчиків» і «фашистів».
Те, що радянська влада не любила поляків, розуміли й пересічні громадяни. Зокрема, підтверджують це слова одного з працівників Шепетівського цукрового заводу – Станіслава Ординського. Після проведеного перепису населення в районах Вінницької області на початку 1937 року він заявив, що «таким способом держава хоче встановити точну кількість польського населення, яке найближчим часом буде вислане за межі України». Хоча, швидше за все, результати перепису мали засвідчити чисельність представників національних меншин, в тому числі і поляків, які залишились в межах радянської України, щоб у рік Великого терору, врешті-решт, закінчити боротьбу з «контрреволюційними і націоналістичними елементами» у радянському суспільстві.
Друга хвиля виселення польського населення з районів Вінницької області в Казахстан відбувалася у серпні-вересні 1936 року. Тоді з околиць Шепетівщини було вивезено 3199 родин. З Плужнянського району – 473 родини, Славутського – 297, Шепетівського – 428, Берездівського – 249, Антонінського – 250, Полонського 450, Ізяславського – 300, Теофіпольського – 452, Старокостянтинівського – 300.
Загалом, як стверджує німецький історик Віктор Денінгхаус, протягом червня˗вересня 1936 року з 800-метрової смуги тодішнього державного кордону з Польщею було виселено 15 тисяч господарств (69 283 особи), з них поляки складали 75,7%, німці – 23,4%, українці – 0,8%.
За словами Віктора Брітова з Державного архіву Хмельницької області, депортація поляків відбувалася зазвичай вночі. На збір давалося декілька годин, при тому що забирати можна було лише свої особисті речі і невеликий кухонний посуд. Залишене майно грабували або забирали колгоспи. Людей завантажували у товарні вагони і вивозили до Казахстану.
У країні великих степів протягом кількох років їм доводилось жити у землянках в холоді та голоді. Без дозволу органів НКВС переселенцям було заборонено залишати район проживання. Несанкціонований виїзд міг трактуватись як втеча, що загрожувала кримінальною відповідальністю. 16% становила смертність від недоїдання. У місцях, куди були виселені польські сім’ї, не було шкіл, тому діти не мали можливості навчатися. А у віці 12–14-ти років вони змушені були йти працювати. Місцева влада жорстоко поводилася з депортованими, їх часто садили до в’язниць.
Лише через 20 років, у 1956 році, уряд прийняв рішення зняти з реєстрації депортованих осіб без права повернення в Україну. Ця заборона була прийнята радянським керівництвом з метою не допустити знелюднення казахстанських поселень.
У рецензії під авторством Адама Глєбовича (директор Бюро національної освіти Інституту національної пам’яті Республіки Польща) на книгу, опубліковану у 2017 році, знаходимо уривки спогадів про депортацію 1936 року нашого земляка – уродженця Шепетівки та поляка за національністю Станіслава Живуцького. У своїй книзі він відтворює пережитий дитячий і юнацький досвід виселення. У 3-річному віці С. Живуцький побачив як влада позбавила звичайних людей усього лише за те, що вони були представниками іншої нації. Як зазначає автор статті, покаранням за це була їх висилка в пустелю, в дику країну, де могли вижити лише найвитриваліші та найбільш підприємчиві. Сам С. Живуцький пише про ті події так: «кинуті в дику природу в диких степах Казахстану, ми витримали боротьбу за своє існування і пройшли через не один холод, голод, духовне приниження і зневагу нашої національності. Ми не втратили нашого людського обличчя, загартували своє серце і душу. Ми просто залишилися людьми».
Депортація 1936 року – це детально спланована Сталіном акція проти польської спільноти, яка однією з перших зазнала масових репресій з боку Радянського Союзу. Вигнані з рідного дому, зі своєї історичної Батьківщини, вони, завдяки вірі в Бога та вірі один в одного, продовжували протистояти системі та ідеології.
Можливо, Ви є свідком, нащадком чи хтось із Ваших рідних пережив тягар депортацій 1936 року? Поділіться з нами своєю родинною історією…
Музей пропаганди, наукова співробітниця Олена Мазурок
