Славутчани провели молодого, сильного, сповненого життя чоловіка, який мав попереду ціле майбутнє, але свідомо обрав шлях Воїна. Шлях честі, мужності й самопожертви. Шлях, який, на жаль, привів його у вічність надто рано.
Калюжний Ярослав Юрійович народився 12 квітня 1998 року в селі Ногачівка колишнього Славутського району. З ранніх років вирізнявся відповідальністю, працьовитістю та щирістю.
Із 2004 по 2010 рік навчався в загальноосвітній школі № 1, а з 2010 по 2015 рік – у школі № 9.
Під час навчання захоплювався легкою атлетикою, брав участь у змаганнях та неодноразово здобував призові місця. Також займався рукопашним боєм, де вже тоді проявляв силу характеру, витривалість і прагнення до перемоги. Він не боявся труднощів – навпаки, загартовувався ними.
Після завершення шкільного навчання вступив до технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування. У 2017 році закінчив його, здобувши професію електрогазозварника та електрозварника на автоматичних і напівавтоматичних машинах.
Свій трудовий шлях Ярослав розпочав на посаді верстатника деревообробних верстатів у ТОВ «Аква-Родос».
Далі, у 2018–2019 роках проходив строкову військову службу у військовій частині 3028 Національної гвардії України. Обіймав посади стрільця-гранатометника, помічника гранатометника та старшого кулеметника.
Згодом працював за кордоном – у 2020-2022 роках був оператором виробничої лінії пакування на заводі в місті Кемпно (Польща). Він чесно будував своє життя, шукав можливості, не цурався жодної праці.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав не вагався ні хвилини: добровільно відмовившись від власних інтересів: від доброго заробітку, вже налагодженого життя у Польщі, у перші дні війни повернувся з-за кордону, щоб бути зі своєю країною у найважчий час. Вже 8 березня 2022 року став на захист Батьківщини у складі 110-ї окремої механізованої бригади. Виконував бойові завдання безпосередньо у районі Авдіївки Донецької області на посаді командира відділення бойової машини.
Він воював на найгарячіших напрямках, виконував бойові завдання, ніс відповідальність за побратимів. Був командиром, на якого покладалися. Людиною слова і честі. Людиною, яка не відступає.
Згодом був звільнений з військової служби за сімейними обставинами. Та навіть коли доля дала йому можливість відійти – він повернувся. Поклик серця та вірність присязі знову повели його в бій: 3 жовтня 2025 року Ярослав вдруге став на захист України.
Ніс службу у складі батальйону безпілотних сил 22-ї окремої Миколаївської механізованої бригади. Сержант Калюжний обіймав посаду командира екіпажу безпілотних літальних комплексів (командир відділення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів) та брав безпосередню участь у бойових діях на Донецькому напрямку.
За проявлену відвагу, мужність і вірність військовій присязі Ярослав був удостоєний високих нагород:
- Орден «За мужність» ІІІ-го ступеня
- Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест»
- Відзнака Президента України «За оборону України»
- Почесна відзнака командира військової частини А4007 «За оборону Авдіївки»
- Медаль «Незламним героям російсько-української війни»
- Відзнака «За хоробрість в бою».
Молодший сержант Калюжний Ярослав Юрійович загинув 27 березня 2026 року у районі населеного пункту Костянтинівка Богодухівського району Харківської області під час виконання бойового завдання, віддавши найдорожче – своє життя – за свободу і незалежність України.
Йому було лише 27…
Наш Герой не встиг створити власну сім’ю та виховати дітей. Не встиг прожити своє життя так, як мріяв. Але він встиг зробити головне – залишитися вірним собі, своїй присязі і своїй країні до останнього подиху.
Ярослав був людиною з міцним внутрішнім стрижнем та неймовірно доброю душею. Життєлюбний, енергійний та безмежно відданий своїм ідеалам, він виділявся серед інших працьовитістю, фізичною та духовною міцністю. Друзі та близькі знали його як людину щиру, відверту і веселу, чиє слово завжди було твердим. Він прийшов у цей світ, щоб дарувати радість, надійність і тепло.
Його надійність була безумовною. Ярослав належав до тієї рідкісної категорії людей, на яких можна було покластися на всі сто відсотків. Він ніколи не здатний був на зраду чи підлість, завжди був готовий підставити плече у скрутну хвилину і вмів зрозуміти ближнього без зайвого осуду.
Його жертовність народжувалася ще з маленького хлопчика, який хотів усім допомогти, що помітили його друзі та нарекли добрим, лагідним прізвиськом мультиплікаційного героя на ім’я Седрік.
Саме такий псевдонім він залишив собі на передовій. Не один побратим зобов’язаний Седріку врятованим життям, бо він витягував їх, поранених, звідки, здавалося уже, неможливо було повернутися. А йому вдавалося: його спритність, кмітливість, миттєва реакція та професійність врятувала не одне життя.
«Мам, у мене все «ок», – і так у кожному повідомленні, без жодного натяку на труднощі. Лишень випадково побачивши страшні рубці на голові, мама зрозуміла ціну його «все ок» Та шрами на серці Ярослава були набагато більші від болю за найкращих своїх друзів-побратимів, яких він втрачав на полі бою, і знову кликали його до бою. А сам він був, наче заговорений. Здавалося, пройшовши пекло Авдіївки, вже нічого не могло б статися. Але війна безжальна… Не варто шукати відповідь на питання; чому саме він, чому війна забирає найкращих? Мабуть, у Бога приготована інша місія, набагато краща, ніж у земному житті, для таких, як Ярослав. Адже життя, яке він віддав з любові за нас, за Україну, його жертовність є найвищою формою любові і свідченням духовної зрілості.
Він мав свій особливий, мудрий погляд на цей світ і палке, небайдуже серце, яке боліло за долю України. Він щиро вболівав за майбутнє Батьківщини, залишаючись вірним своїм принципам до кінця.
У вільний час Ярослав захоплювався спортом та знаходив особливу гармонію і спокій у красі природи. Проте найвищою цінністю, найбільшим захопленням і сенсом його життя завжди залишалася сім’я. Своє серце він без залишку віддавав найріднішим. Ця любов була особливою – ніжною та безмежною.
Він був найкращим, люблячим сином для своєї мами Людмили, радістю для бабусь Жені та Валі, найтурботливішим братом для сестрички Марини та неймовірною опорою для племінників — Олександра і Мілани, в яких душі не чув.
Сьогодні ми схиляємо голови перед його мужністю. Перед його жертвою. Перед його життям, яке стало символом незламності.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Героя.
Спочивай з миром, Воїне… Дякуємо тобі за життя. За мужність. За Україну.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Слава Україні! Героям Слава!
Пресслужба Славутського МВК
