Іван Меленчук народився 16 січня 1999 року в селищі Прогресівка Березанського району Миколаївської області в родині Олександра Степановича та Валентини Іванівни. У родині, де панували любов, взаємна підтримка й повага, разом з Іваном зростали старший брат Степан та молодша сестра Олександра.
Згодом родина переїхала до селища Строки Теофіпольського району Хмельницької області, де Іван закінчив 9 класів місцевої школи. Він ріс допитливим і різностороннім хлопцем: писав вірші, захоплювався футболом, багато бігав. Любов до спорту залишилася з ним на все життя. Згодом родина переїхала до Шепетівки, на батьківщину батька.
У 2014 році Іван вступив до Кам’янець-Подільського професійного училища, де здобув спеціальність кухаря-кондитера. Після завершення навчання працював у Києві.
У 2017 році за прикладом старшого брата юнак пройшов строкову військову службу. Після повернення до цивільного життя, працював у столиці та за кордоном. Саме там він зустрів своє кохання та майбутню дружину — Анну.
Вже на другий день повномасштабного вторгнення Іван, не вагаючись, повернувся до Шепетівки, залишивши кохану в безпеці за кордоном.
З перших днів війни Іван звернувся до центру комплектування — хотів бути корисним на фронті. Спочатку підрозділи не формувалися, тож він залишався у військкоматі. Згодом вступив до 56 окремого стрілецького батальйону, у складі якого брав участь в обороні Києва.
Пізніше, разом із побратимами, добровільно перевівся до 36-го стрілецького батальйону, який вів активні бойові дії на Донеччині.
Іван брав участь у Харківському контрнаступі, у боях за Балаклію та Куп’янськ, обороняв населений пункт Кам’янка поблизу Куп’янська. Розпочинав службу командиром стрілецького відділення, а завдяки наполегливості, відповідальності та довірі командування був призначений головним сержантом роти.
Він особисто брав участь у бойових зіткненнях, досконало опанував стрільбу з різних видів зброї, і все, за що б не брався, у нього виходило. Після переведення батальйону з Харківського на Донецький напрямок — у район Покровська та Курахового — Іван неодноразово очолював групи, заходячи на надзвичайно складні позиції, де постійно тривали ворожі штурми.
В одному з боїв, після загибелі близького побратима, Іван самостійно пішов у штурм, зачистив ворожий бліндаж, у якому перебували п’ятеро окупантів, відкинув противника на 500 метрів, що дало змогу нашим воїнам зайняти позицію. За цей героїчний вчинок воїн був представлений до державної нагороди — Орден «За мужність» III ступеня.
Він користувався великим авторитетом серед особового складу, його поважало командування батальйону та бригади. Неодноразово допомагав у евакуації поранених побратимів під обстрілами, навіть тоді, коли сам був виснажений багатотижневими боями. Воїн усвідомлював справжнє покликання у своїй справі, був людиною принципу і завжди віддано виконував обов’язок.
Під час відновлення батальйону в Сумській області Іван опанував новий напрям і долучився до підрозділу «Червона Калина». Починав як оператор безпілотних авіакомплексів, згодом став командиром відділення, опанував різні типи БПЛА та знову був направлений на оборону Покровського напрямку.
Побратим Івана, Олег Володимирович, згадує:
«Іван Олександрович (Мєл) — це справжній патріот, воїн, Людина з великої літери. За період служби він жодного разу не підвищив голос на своїх підлеглих. Водночас Іван настільки вмів знаходити підхід до людей, що всі без вагань були готові йти з ним на будь-яке завдання. У нього була іскра. Своїми вчинками він доводив, що є справжнім патріотом, і часом здавалося, ніби він людина зі сталі. Іван ніколи не боявся йти вперед — були випадки, коли він самостійно йшов і відвоювував позиції, на яких перебував противник. Він ніколи не падав духом: якщо потрібно було щось зробити, це неодмінно робилося. Поєднання його мужності та доброти свідчить про те, що юнак був завзятим і справжнім Героєм, прикладом для наслідування. Іван любив виїжджати на бойові операції, завжди посміхаючись, ніби йшов у клуб на танці. Він ніколи не панікував, навіть у критичних ситуаціях, і не боявся брати на себе відповідальність. У боях проявив себе холоднокровно та завзято. Ми пишаємося тим, що разом із ним йшли пліч-о-пліч усі ці важкі роки війни. Це саме та людина, про яку можна сказати: «Герої серед нас».»
За час служби Іван був нагороджений численними відзнаками: медаллю «Ветеран війни», відзнакою «За оборону міста Покровськ», орденом «За мужність» III ступеня, нагородами «За знищення ворожої техніки», «За оборону України».
Попри суворість війни, Іван залишався скромним і людяним. Йому було важливо буги там, де найважче. Він завжди йшов першим. А в тилу кохана Анна була його опорою:
«Ваня для мене був увесь мій світ, я заради нього була готова на все, як і він за мене»
У серпні 2023 року, під час короткої відпустки, закохані одружилися — 25 серпня 2023 Іван та Анна офіційно стали подружжям.
Іван дуже любив тварин. Навіть у напружених буднях війни він знайшов час і завів улюбленця — кота Тайсона. Коли настав час змінювати місце дислокації, Іван попросив дружину забрати кота. Так Тайсон переїхав до Шепетівки, а Анна знову змогла бодай на кілька годин зустрітися з коханим. Анна пригадує:
«Іван не любив прощатися. Він дуже мене любив, і на моє «до зустрічі» завжди з пересторогою кивав… Він радів кожній нашій наступній зустрічі, навіть тоді, коли я приїжджала сюрпризом. Він розривався між службою, побратимами і родиною. То рвався у бій, то мріяв про ремонт у новопридбаному будинку, про подорожі та, звісно, про дітей. Він робив усе, щоб жити в мирній Україні. За все, за що не брався, у нього все виходило. Він був гарним товаришем. Жодної відпустки не було, щоб ми не заїжджали до його побратима Петровича в гості, де нас завжди радо чекали».
Та війна жорстоким випробуванням знову нагадала родині про своє існування страшною звісткою: батько Івана, Олександр Степанович, який у грудні 2024 року долучився до лав Збройних сил України, з жовтня 2025 року вважається зниклим безвісти. Цю новину Іван переживав надзвичайно важко, але навіть тоді казав, що не залишить службу, бо «якщо всі будуть так робити, то хто залишиться тут? Я маю помститися».
Іван завжди був на зв’язку з дружиною. За можливості писав короткі повідомлення, і Анна чекала на звичне «Я вийшов» — а коли траплялося «зайнятий», вона знала, що він на місці та робить свою справу.
Та 11 січня вона отримала зовсім іншу звістку — звістку про те, що її чоловік, мужній воїн Іван Олександрович Меленчук, загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Побратими пишуть:
«Ми хочемо, щоб рідні та земляки нашого бойового друга і побратима знали: Ваня з позивним Мєл був кращим. У всьому — в діях, вчинках, думках, помислах… Це була надзвичайно світла людина. Надійний друг. Вірний побратим. Про таких, як Мєл, говорять: з ним би я пішов у розвідку. І Ваня був саме таким. Був… Ми давно разом на цій війні. Він був у самому пеклі — там, де найважче, найспекотніше. І ми твердо кажемо: наш побратим справжній Герой. Він був патріотом, мотивованим захисником, людиною з добрим серцем і відкритою душею. З ним було легко і надійно. Просто і впевнено. Дуже важко вимовляти слово «був». Такі Герої, як Меленчук Іван, не вмирають. Душа нашої команди плаче й розривається на шмаття… слів не вистачає… До останнього жевріла надія, що це неправда, що він лише поранений, що він виживе… 11 січня на Покровському напрямку Ваня отримав поранення, на жаль, несумісні з життям. Нам навіть страшно уявити, яке це горе для його люблячої, коханої дружини і який це невимовний біль для матері… Це важка втрата для побратимів, для всіх нас. Як знайти слова, щоб висловити всю глибину співчуття рідним і розділити їхню скорботу? Жодні слова не здатні передати цього болю. Війна забирає найкращих. І немає жодного прощення клятій, навіки проклятій русні, яка шле на наші землі орди свого біосміття. Спочивай з миром, Герою. Ти завжди житимеш у наших серцях. Україно, пишайся своїм вірним сином. Низький уклін батькам і родині Вані… Нам так не вистачатиме тебе, друже».
Шепетівська громада оплакує свого сина, який став символом мужності і безмежної відданості Україні. У цю гірку мить поділяємо горе родини та схиляємо голову в глибокій скорботі, віддаючи шану воїну світла Івану Олександровичу Меленчуку.
Шепетівська міська рада
