Ігор Скрипка народився 28 травня 1997 року у Шепетівці. Саме тут він зростав, навчався у ЗОШ №8 та формувався як особистість. Але справжньою школою життя для нього завжди була його сім’я — фортеця, яку він любив понад усе.
До війни Ігор працював на пилорамі. Він був працьовитою, відповідальною та щирою людиною. У вільний час любив риболовлю та футбол, цінував прості радощі життя. Мріяв про мирне життя для своєї родини та України, хотів повернутися до риболовлі й футбольних зустрічей з друзями. Коли війна продовжувала випалювати українські землі, Ігор не зміг залишатися осторонь.
У 2024 році він свідомо вступив до лав захисників України. Це був непростий час, але його рішення було твердим і зваженим. Ігор проходив службу у 33-й бригади, стрільцем — помічником гранатометника 3-го механізованого відділення, 2-го механізованого взводу, 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону.
Востаннє він виходив на зв’язок 28 листопада 2024 року. З 16 грудня 2024 року офіційно вважався зниклим безвісти в Покровському районі Донецької області.
Ігор був надійною опорою та гордістю мами Наталії. Їхній зв’язок був особливим: у кожному його вчинку відчувалося виховання, засноване на доброті та відповідальності. Мати завжди була тим тихим берегом, куди він повертався думками в найтяжчі хвилини на передовій.
Особливе місце в житті Ігоря займав його брат Максим. Вони були не просто кровно рідними, а справжніми соратниками. Максим був тією людиною, з якою можна було поділитися потаємним, на кого можна було покластися. Цей братерський зв’язок давав Ігорю сили стояти до кінця, знаючи, що вдома є брат, який підтримає маму та подбає про родину.
Коли Ігор приймав рішення йти на війну, перед його очима стояли обличчя племінників — Анни та Євгена. Він не міг допустити, щоб війна вкрала їхнє дитинство. Кожен його вихід на бойове завдання був кроком заради безпеки мами Наталії, підтримки брата Максима та майбутнього маленьких племінників.
Доля підготувала родині Ігоря найважче випробування. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. Рік болісного очікування, рік надії. Мама Наталія та брат Максим жили в постійному пошуку, вірячи в диво, вдивляючись у кожне повідомлення, у кожне фото, з надією впізнати рідні риси. Це був рік тиші, яка кричала. Рік, коли час ніби зупинився для всієї родини. Сьогодні невідомість відступила, залишивши по собі глибоку рану.
Ігор повернувся додому «на щиті». Він загинув у бою, виконавши свій обов’язок до кінця. Ігор Скрипка загинув, захищаючи кожного з нас. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі невимовний біль у серці матері, пустку в душі брата та вічну вдячність у пам’яті племінників.
Висловлюємо найщиріші співчуття родині. Жодні слова не вгамують біль втрати, що оселився у серцях близьких. Подвиг Ігоря Скрипки назавжди вписаний в історію нашої громади та всієї України.
Герої не вмирають!
