Його ім’я не просто вписане в список загиблих. Це ім’я живе — у спогадах, у серцях, у вдячності. Це історія життя, повного жертовності, обов’язку і любові.
27 жовтня 1974 року у нашому місті з’явилося на світ хлоп’я, якому судилося стати Захисником. Він ріс, як усі — ходив до школи №5, де з 1981 по 1989 рік формувався його характер: щирий, працьовитий, мужній.
Його шлях був визначений долею — служити людям. У 1989–1993 роках Олександр здобував освіту у Рівненському медичному училищі, став фельдшером і працював у службі швидкої допомоги міської лікарні Славути. Він рятував життя, тримав за руку тих, кому було страшно, і дарував надію там, де її майже не залишалося.
Та цього йому було замало. У 1993 році Олександр вступив до Київського інституту Сухопутних військ. У 1998 році здобув повну вищу освіту за спеціальністю «Транспортні засоби високої прохідності» та став інженером-механіком.
І відтоді — служба Батьківщині. Молодий лейтенант Полончук розпочав свій офіцерський шлях в 1998 році у військовій частині А-1766 у Славуті як командир танкового взводу. Але він був не просто командиром. Він був тим, хто надихає, хто веде за собою — людиною честі, людиною прикладу.
Після розформування частини у 2004 році Олександр продовжив службу у Яворові на Львівщині, а згодом у 2007 році — у військовій частині А1358. Коли ж у 2014 році ворог ступив на нашу землю, майор Полончук не вагаючись став на її захист. У 2016–2018 роках він брав участь в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей.
У серпні 2018 року році вийшов на пенсію за вислугою років у званні майора. Здавалося б — час жити спокійно, поряд із рідними, берегти кожну мить. Та серце справжнього Воїна не могло лишатися осторонь, коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення.
6 квітня 2022 року Олександр Васильович був мобілізований до лав ЗСУ. Його досвід, мужність, щире серце знову стали щитом для рідної землі — у військовій частині А4123 на Сході України.
14 травня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Іванівка Синельниківського району Дніпропетровської області, майор Полончук Олександр Васильович загинув… Загинув, захищаючи нас із вами, нашу землю, наше право на свободу і майбутнє.
Його груди прикрашали численні нагороди:
- медаль Міністерства оборони України «15 років ЗСУ»,
- дві відзнаки з медалями «За сумлінну службу ІІ ступеня» (2008, 2010),
- медаль «20 років сумлінної служби» (2014),
- медаль «За участь в антитерористичній операції» (2018),
- відзнака «Ветеран служби» (2022).
Та найвищою нагородою була любов — любов рідних, повага побратимів і вдячність усіх, кого він захищав.
Для родини він був незамінним. Любив понад усе свою донечку Настуню, беріг батьків, підтримував друзів. У ньому було стільки світла, що вистачало на всіх навколо. У вільний час він любив риболовлю, спокій природи, читання добрих книжок. Це була людина великої душі, здатна бачити красу в найпростішому.
Ім’я Олександра Полончука навіки вписане в книгу героїв України. Його подвиг — це не лише факт історії, це — пульсуюча пам’ять, яка живе в серцях, яка стане частиною родинної спадщини багатьох поколінь.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.
Мужній український Воїн ішов у бій не за славу. Не за медалі. А за нас. За наші сім’ї. За наше право бути українцями на своїй землі. І майбутнє, про яке він мріяв, обов’язково настане — світле, мирне, вільне. Бо саме за нього він поклав своє життя.
Слава Україні! Героям Слава!
Пресслужба Славутського МВК
