«Дорогий Андрію, ми так надіялися і вірили, що ти живий. Мені випала в житті велика честь знати тебе, справжній Воїне Світла “Чегеваре”. Ти – приклад безумовної любові і турботи про людей, побратимів, дітей, тварин. Ти- приклад безумовного патріотизму і любові до України. Твої останні слова постійно звучать у мене в голові: “Пообіцяйте, що ви втримаєте Україну”. Я знаю, що ти і на небі організуєш легіон Ангелів і будеш допомагати визволяти нашу землю. Пишаюся тобою, друже. Ти – цвіт нації. Осиротіли ми, осиротіла Україна… ,- пише Руслана Ребекевша-Дем’яненко.
Андрій і не міг бути іншим, тому що народився 24 серпня 1991 року, коли Україна здобула Незалежність.
Цей день став особливим для нашої держави та для родини Іщенків Наталії Михайлівни та Івана Миколайовича. З появою Андрія в їхньому житті розпочалась історія великої любові, відданості й сили. Дитинство та юність юнака минули в місті Шепетівка. Він ріс добрим, щирим, непосидючим хлопцем, старшим братом для улюбленого молодшого Максима.
Серце Андрія належало селу Коханівка, де жила його рідня. Він часто називав це місце «раєм на землі»: тиша, ставок, риболовля, тепло рідної хати та дух української землі — це все було для нього джерелом сили й натхнення. Саме туди він завжди прагнув повернутися.
Навчався Андрій у загальноосвітній школі №2 міста Шепетівки. Ще змалку він був працьовитим і відповідальним. З 13 років батько почав брати сина з собою на роботу, навчаючи його ремеслу електрогазозварювальника. Андрій виявив велику цікавість до професії й твердо вирішив іти батьковим шляхом. Після школи вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув спеціальність зварювальника.
Після навчання пройшов строкову службу у внутрішніх військах на Донеччині. Вже під час армійської служби він глибше усвідомив, наскільки загрозливою є присутність російського впливу в Україні, і ця думка назавжди закарбувалася у його свідомості.
Повернувшись до цивільного життя, Андрій працював на залізниці, а згодом — за кордоном, де його високо цінували як фахівця. Проте серце його завжди залишалось на Батьківщині.
З початком повномасштабного вторгнення росії Андрій не міг залишатись осторонь. Спершу допомагав українцям, які рятувались від війни, а згодом прийняв для себе одне, безкомпромісне рішення — повернутися й стати на захист рідної землі.
Одразу після приїзду він звернувся до військкомату та був направлений на підготовку в місто Дубно. Саме там доля подарувала йому зустріч з своїм коханням — Надією, яка згодом стала вірною дружиною. Їхній шлюб відбувся 23 липня 2024 року на Миколаївщині — просто біля лінії фронту, в умовах війни, але з великим світлом у серцях.
Андрій був романтиком. Його кохана Надія назавжди запам’ятає момент, коли він освідчився, а мама ніколи не забуде букет з квітів, зірваних у саду брата. Він мріяв про щасливу сім’ю, про дітей, яких так хотів виховати в любові до рідної землі. Обожнював свою похресницю Софійку — завжди знаходив для неї подарунок, добрі слова й обійми, але ворог зруйнував всі плани.
Андрій служив у лавах 34-ї окремої бригади. З початку виконував завдання в Одесі — займався виявленням диверсійних груп. Згодом, у складі 23-ї механізованої бригади, брав участь у бойових діях у найгарячіших точках: Бахмут, Херсон, Миколаївщина.
Він був не лише воїном, а й людиною великої душі. Турбувався про побратимів, підтримував зв’язок з волонтерами, допомагав місцевим мешканцям, завжди знаходив слова підтримки для тих, хто поруч. Його гаслом були слова: “Воля або смерть”, а побратими знали його під позивним “Чегевара”, який воїн отримав за незламний характер, принциповість і відданість. Зі слів брата Сергія:
«Сила духу, незламність Андрія відчувалась у всьому — в тому, як говорив, як діяв. Він завжди залишався вірним собі, своїм переконанням і Україні. Був дуже твердим у поглядах — ні війна, ні життєві труднощі не зламали його. У ньому жила якась особлива внутрішня сила — спокійна, надійна. Саме таким він залишиться у моїй пам’яті».
На день народження побратими зробили Андрію особливий подарунок — вірного друга, вівчарку, на ім’я Ганс. Це не просто пес — це був бойовий товариш, частинка тилу й тепла посеред фронтових буднів. Ганс швидко став невіддільною частиною військової родини Андрія.
Та холодного листопада 2024 року Андрій не повернувся з бойового завдання. Це стало початком тривожного мовчання, болісного очікування і довгих днів, у які родина й побратими чекали бодай якихось новин.
Мовчки чекав і Ганс. Пес, який звик бути поруч, не розумів, чому двері не відчиняються, чому знайомий голос не кличе його на завдання. Волонтери, які знали про зв’язок між Андрієм і його собакою, передали Ганса родині. І відтоді він залишився з ними — мовчазним свідком болю і надії. Ганс став частиною родини: щоразу разом із найріднішими він виходив на акції за повернення зниклих безвісти та полонених. Фото з надписом «Поверніть мені господаря» облетіло всі соціальні мережі. Присутність чотирилапого друга поруч було тихою, але непохитною вірою в те, що Андрій ще повернеться, що двері знову відчиняться. Та дива не сталося…
Життя мужнього воїна вірного сина своєї країни обірвалося 6 листопада 2024 року на Донецькому напрямку. Іщенко Андрій Іванович, старший солдат Збройних сил України, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку був неодноразово відзначений командуванням ЗСУ.
Окремим заповітом Андрія було — поховати його в Коханівці. Там, де він ріс, де дихав на повні груди, де відчував себе найщасливішим. На тій землі, яку він любив понад усе. І сьогодні вона обійме свого сина-Героя вічним спокоєм. Андрій — це уособлення мужності, вірності, щирості. Його життєвий шлях — символ справжньої любові до рідної землі. Він народився разом з Незалежною Україною і поклав життя за її свободу.
У розквіті сил, сповнений мрій та планів, наш земляк стояв пліч-о-пліч із побратимами, аби ми могли жити під мирним небом, аби Україна мала завтрашній день.
Герої не вмирають!
Слава Україні!
Шепетівська міська рада
