Олександр Сідлецький народився 16 серпня 1979 року в місті Шепетівка Хмельницької області. Був старшою дитиною в родині: мав молодшого брата Руслана та сестру Людмилу. Його батьки — Ніна та Віктор — виховували дітей у дусі працьовитості, відповідальності та любові до рідної землі.
Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7. Ще з дитинства Олександр мав багато захоплень. Особливу увагу приділяв колекціонуванню монет, це хобі залишалося з ним на все життя.
Закінчивши 9 класів, вступив до Шепетівського професійного училища, де здобув фах зварювальника. Після навчання працював на залізниці, у локомотивному депо.
На роботі його цінували за сумлінність, високу відповідальність та щирість у спілкуванні. Олександр мав багатогранну натуру. Він також захоплювався моделюванням, поезією. У важкі або натхненні миті брався за перо, його вірші відображали внутрішній світ, сповнений глибини, людяності та переживань. Умів передавати свої думки не лише словами, а й малюнками, часто майстерно перемальовував побачене. Попри серйозний характер, мав гарне почуття гумору: легко знаходив спільну мову з людьми, жартував навіть у складних життєвих ситуаціях, підтримував тих, кому було важко.
Згодом зустрів своє кохання – Олену та одружився. У їхній родині панували підтримка, взаєморозуміння і любов. Найбільшою радістю була донька Анна, якій він приділяв багато уваги, ділився думками, мріями, цінностями. Для неї він був не тільки батьком, а й справжнім другом і прикладом сили, доброти й стійкості.
Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, Олександр не залишився осторонь — вступив до лав територіальної оборони. Згодом проходив службу в одній з місцевих військових частин, а з часом перевівся до складу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Виконував бойові завдання на сході України, у складних умовах на Донеччині.
7 та 8 грудня 2024 року мав змогу поспілкуватися з дружиною та донькою. Говорив просто і тепло, як завжди. 9 грудня вирушив на бойову позицію і відтоді зв’язок з ним зник. З 13 грудня Олександр вважався зниклим безвісти.
Для рідних це стало найважчим випробуванням — дні перетворилися на безкінечне очікування та пошуки. Дружина й донька не втрачали надії, зверталися в усі можливі інстанції, підтримували зв’язок із волонтерами, моніторили кожне повідомлення, шукали бодай натяк на звістку, день у день намагалися зібрати будь-яку інформацію, що могла б допомогти з’ясувати долю Олександра.
Попри відсутність офіційних підтверджень, у родині вірили, що він живий. Олександр жив у їхніх снах. Доньці часто снився батько, спокійний, усміхнений, обіцяв, що повернеться навесні. І саме навесні, у квітні 2025 року, надійшла звістка, що, ймовірно, його вдалося ідентифікувати. За кілька днів до цього він востаннє “прийшов” у сон своєї доньки і сказав, що їде додому… Анна згадує:
«Саме тато став тією людиною, яка надихнула мене обрати військовий шлях. Він багато говорив про важливість служіння Україні, про силу духу, про відповідальність перед тими, хто поруч. Його приклад був для мене найкращою мотивацією. Коли я вступила до військового ліцею, він дуже пишався мною. Завжди підтримував — у навчанні, у побуті, коли було важко. Особливо хвилювався за мене під час змагань зі стрільби. Завжди питав, як пройшло, які результати. Він щиро вірив у мене, навіть більше, ніж я сама. Після його зникнення я часто згадую наші розмови. Його слова підтримки, жарти, впевненість. Він був моєю опорою. І тепер, коли його немає поруч фізично, я все одно відчуваю: він зі мною».
Олександр назавжди залишиться у серцях тих, хто був поруч: уважним сином, люблячим чоловіком, турботливим батьком, надійним другом, щирим побратимом. Його жарти, влучні слова підтримки, щира усмішка й доброзичливий погляд житимуть у розповідях близьких.
Пам’ять про Олександра житиме не лише в родині. Вона — у вдячності земляків, пошані громади, спогадах тих, з ким він служив. Його ім’я назавжди вписане в історію боротьби за свободу й незалежність України.
Шепетівська міська рада
