Володимир Пшеничний народився 22 жовтня 1983 року у місті Шепетівка, у родині Олени Матвіївни та Миколи Івановича. Був молодшою дитиною у родині – мав брата Олега та сестру Наталію. З дитинства був спокійним, працьовитим, розважливим — тим, на кого завжди можна покластися.
Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №7. Після 9 класу вступив до Шепетівського професійного училища, де у 2002 році здобув спеціальність слюсаря-електрика.
Далі була строкова служба у Збройних Силах України, яку проходив в Одесі. Згодом продовжив військовий шлях: навчався на прапорщика у місті Богодухів та повернувся на службу до місцевої військової частини.
Після завершення служби у 2007 році Володимир повернувся до цивільного життя й почав працювати на залізниці — на колійно-машинній станції, спершу — звичайним робітником. Проте завжди прагнув більшого: розвиватися, вдосконалюватися, йти вперед. Тому у 2012 році закінчив навчання у Вінницькому транспортному коледжі, здобувши вищу кваліфікацію.
Завдяки здібностям, працьовитості й відповідальності отримав підвищення — став бригадиром, згодом — майстром. Колеги поважали його як людину принципову, справедливу, з чіткими життєвими орієнтирами. Пізніше Володимир перевівся до Києва, а згодом працював за кордоном.
Завжди шукав можливості забезпечити родину й побудувати краще життя та робив це з гідністю й самовіддачею. Його найбільшою цінністю завжди була сім’я. З дружиною Оксаною їх поєднала доля ще 18 років тому. Це знайомство стало початком міцного й щирого союзу. Вони були разом усе доросле життя — пройшли через випробування, радість, будні, плани. У 2022 році в родині народився син Данило — сенс, гордість і найбільше натхнення Володимира. Чоловік був справжнім господарем: разом із мамою облаштовував будинок після того, як рано пішов з життя батько. Власноруч насадив сад, щеплював дерева, доглядав за кожним кущем, кожною гілочкою.
У Володимира була особлива спільнота друзів – понад 20 років вони регулярно відвідували баню — це була ціла традиція, його «банна родина», люди, що завжди готові були прийти на допомогу, підтримати у складну хвилину чи разом порадіти перемогам.
Володимир створював затишок, підтримував, надихав. Вміло перетворював мрії на реальність: машина, собака Герда, яку дресував і дбав про неї, як про члена родини. Завжди мав мету й завжди досягав її. Усе, за що брався, йому вдавалося — бо був людиною цілеспрямованою і надзвичайно працьовитою.
Коли у 2022 році почалась повномасштабна війна, Володимир не чекав — з перших днів пішов добровольцем до військкомату. Проходив службу в одній із місцевих військових частин.
Взимку 2025 року перевівся до складу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — однієї з найміцніших і найвідважніших у складі Збройних Сил України. Пройшов навчання на полігоні в Житомирській області, після чого був відправлений на передову — на виконання бойових завдань.
12 квітня 2025 року Володимир востаннє зв’язався з дружиною, а з 13 квітня зв’язок з ним обірвався. Дружина почала пошуки: спершу командування повідомляло, що він на позиціях, згодом родина отримала офіційне повідомлення про зникнення безвісти.
Після дзвінка командиру стало відомо — Володимир загинув. Це сталося 25 квітня 2025 року на Донецькому напрямку, під час мінометного обстрілу позицій ворогом.
У нього було багато планів: родина, дім, сад… Ще скільки всього потрібно було розповісти синові, навчити його любові до рідного краю. Але він свідомо обрав свій шлях — шлях Захисника. Бо знав, що за спиною — ті, кого він любить понад усе.
Володимир залишиться у серцях тих, хто його знав, у вчинках, які надихають. У синові, який зростатиме з прикладом справжнього чоловіка.
Шепетівська міська рада
