Олександра Марчука знали не тільки у Шепетівці, він залишив про себе світлу згадку своїми добрими справами.
Старша донька Юлія з величезним сумом у серці та гордістю пише про тата:
«Я точно можу сказати про його якості, які я горда нести в собі. Він йшов по життю з посмішкою, як би важко йому не було. Навіть на його бойовому фото видно, що його очі посміхаються. Він, як бджілка, вперто працював все життя і ніколи не опускав руки, він дуже добрий і совісний і ніколи нікому не відмовляв, хороший батько і мудра людина, цілеспрямований та принциповий, завжди тримав своє слово».
Народився Марчук Олександр Васильович 11 липня 1971 року у селі Водички Білогірського району Хмельницької області. Був найстаршим серед дітей у сім’ї. Тато, Василь Олексійович, рано пішов з життя, тому ще зовсім юному Сашкові довелося бути справжнім помічником мамі, Ганні Василівні, та опорою меншим братикові й сестричці. Він змалечку доглядав за домашньою худобою, городиною та виконував всю чоловічу роботу по господарству. Вісім класів закінчив у Сушівецькій ЗОШ І-II ступенів, середню освіту здобув у Ямпільській ЗОШ І-III ступенів. У Шепетівському професійно-технічному училищі №20 отримав спеціальність «токар-фрезерувальник».
Свою трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів. Згодом була строкова служба у прикордонних військах (Туркменія – Іран), у військовому квитку зазначено «прикордонник-снайпер». Неодноразово нагороджений за сумлінну службу. Після армії повернувся працювати на завод культиваторів.
Шепетівка для Олександра стала рідною. Одного вечора, на дискотеці, він з першого погляду і назавжди закохався у красуню Олену.
«Це було взаємне кохання з першого погляду, – згадує дружина, – кохання впродовж 31 року спільного щасливого сімейного життя…».
Після народження доньки Юлії, Олександр задля добробуту сім’ї дев’ять років працював за кордоном.
«Він тяжко працював, – продовжує згадувати дружина,- добивався всього сам, придбали квартиру, автомобіль. А коли народилася менша донька Яна, Саша залишив заробітки. Працював багато, було чимало замовлень, бо був майстром на всі руки, усе вмів, усе знав, як зробити до ладу і водночас був незамінним помічником в домашньому господарстві. Допомагав виховувати донечок, готував смачні страви. А ще Сашуня, так я його називала, а він мене завжди не інакше, як моя Лєнуся, був романтиком та турботливим чоловіком. Приготувати щоранку каву – це для нього було святе і зовсім неважко. У нас в житті було дві важливі дати, навіть важливіші за дні наших народжень. Це 5 липня – день нашого знайомства та 30 січня – дата одруження. Ці свята ми відзначали удвох і завжди – подарунки, романтична вечеря та квіти. Саша навіть дарував мені квіти, коли був на сході країни. Побачить гарні квіти в покинутих будинках, або десь у полі сфотографує і перекидає мені на телефон.
Він радів кожній здійсненій мрії дітей. Юля, старша донька, стала власницею грумінг-салону в м. Рівне, любов до тварин у неї саме від тата. Молодша, Юля, обрала професію графічного дизайнера».
Здавалося все йшло за планом: робота, сім’я, діти стали «на ноги», будують майбутнє…здавалося б жити і радіти… якби не 24 лютого 2022 року. Саме ця дата змінила все в долі Олександра. Вже 25 лютого 2022 року о 8 годині ранку Марчук Олександр Васильович стояв з речами біля військкомату і був призначений в роту охорони Шепетівського ТЦК, де і отримав позивний «Блютуз».
Велика ненависть, жага помсти рашистам ще більше загострилися, коли 5 квітня від отриманих поранень у Запоріжжі померла його племінниця і похресниця – старший лейтенант, офіцер-психолог Ольга Тимошенко. Він говорив:
«Оля завжди зі мною, я помщуся».
Дочекавшись 40 днів від дня смерті за похресницею, Саша 3 червня вирушає на військову перепідготовку в Кам’янець-Подільський район. Потім два місяці його бригада тримала оборону аеропорту в Жулянах. А потім, зразу ж, коли потрібно було замінити захисників у Пісках Донецької області, не роздумуючи, один з перших – на передову. Родині нічого не сказав, тільки потім натякнув про Піски, згодом – оборона Ізюма.
В Балаклеї отримав поранення, лікувався в госпіталі та повернувся в стрій. Друге поранення, підлікувався і знову – на нуль.
Добрий, чесний, вихований, стриманий, розсудливий, відмінник, приклад для багатьох. Сильний духом і тілом, він завжди тримав себе у формі, займався спортом, навіть будучи травмованим. Прив’язував руку до турніка і підтягувався нарівні з молодшими побратимами. Завжди був в перших рядах, йшов заради молодих життів.
«Я вже прожив трохи, нехай і молоді поживуть», – з повним розумінням слів говорив Саша.
Він готував вишукані страви та пригощав своїх побратимів. Ще Олександр дуже любив тварин, відрами варив та носив їжу для безпритульних котів і собак. Говорив: «Йду погодувати дітей». У домашній галереї лишилося відео на згадку, як Саша лежить в окопі на завданні і годує синичок.
Він ніколи не зупинявся на досягнутому. З 21 лютого по 10 квітня пройшов навчання у місті Миколаєві та один з 30 на «відмінно» закінчив курс підготовки командирів відділень.
Миколаїв став місцем останньої зустрічі Олександра з дружиною, коли Олена привезла необхідне військове обладнання для бригади чоловіка. Він мріяв про відпустку, зібратися усією сім’єю, розрізати великого солодкого кавуна і скуштувати холодного морозива. Мріяв…
«Я йду на завдання, мене не буде на зв’язку, не хвилюйтесь», – сповістив Саша родину. Нажаль, на зв’язок він так і не вийшов.
Марчук Олександр Васильович – молодший сержант, командир З кулеметного відділення кулеметного взводу 3 стрілецької роти військової частини загинув 2 липня 2024 року при виконанні бойового завдання. Загинув відважний воїн, справжній патріот, що з перших днів війни добровольцем пішов до війська, щоб долучитись до захисту рідної землі, свого дому та близьких людей.
Доблесть — поняття моральної свідомості й категорія етики, що розуміє вищу душевну мужність, стійкість, шляхетність, високу властивість душі, вищу чесноту, великодушність, самопожертву тощо. «Тут кожне слово про Олександра», – написала дружина. Твердженням цього є те, що за період служби захисника неодноразово відзначали державними та відомчими нагородами. Зокрема медалями «Хрест доблесті», «Захисник Східної Землі», нагрудний знак «Ветеран війни». Справедливий, з безмежною вірою в Перемогу, таким ми запам’ятаємо Олександра Марчука. Він мав неперевершене вміння долати темряву й віднаходити світло, там де його вже не видно, щиро ділився ним з друзями і це внутрішнє світло зігрівало усіх. На жаль, небеса забирають найкращих.
Олександр прийшов в військо з цивільного життя та прагнув одного – звільнити Україну від окупантів та вибороти мирне, щасливе майбутнє для своєї родини та усієї України. Понад усе бажав миру та найшвидшого повернення додому, до своїх рідних. Та не судилося… Герой віддав власне життя за нас із вами, за наш спокій і незалежність. Він буде прикладом мужності, патріотизму, відданості, героїзму для всіх поколінь.
Герої не вмирають!
Слава Україні!
Шепетівська міська рада
