Життя воїнів обірвалося на одному з найнебезпечніших напрямків фронту у Донецькій області.
Андрію Хмелюку – назавжди залишиться 35 …
Романові Тарасюку – лише 29…
Вони могли б ще так багато встигнути, якби не війна в Україні, яка безжально перервала їхні долі.
Хмелюк Андрій Леонідович
Хмелюк Андрій Леонідович народився 3 жовтня 1989 року у місті Шепетівка. Був одним з 10 дітей у багатодітній сім’ї. Змалечку любив і поважав своїх рідних, допомагав батькам по господарству, доглядав за молодшими братиками й сестричками.
Найменша сестричка, Христина, згадує брата:
«Андрій був дуже добрим, товариським і безвідмовним, ні на кого ніколи не ображався, а якщо комусь потрібна допомога – робив все, щоб допомогти. Його любили та поважали друзі, колеги по роботі та усі, з ким був знайомий. А ще він дуже любив нас усіх, ми відчували це і тягнулися до нього».
До 9 класу Андрій навчався у Шепетівському загальноосвітній школі-пансіоні І –ІІІ ступенів. Продовжив навчання у Шепетівській вечірній загальноосвітній школі, яку закінчив з відзнакою. Зі шкільних років Андрій любив техніку і мріяв стати водієм. Його мрія здійснилася коли йому виповнилось 18, він одразу пішов на курси і отримав посвідчення водія.
Строкову службу проходив у Василькові Київської області, згодом був переведений у м. Вінницю. Має подяки від командування за належне проходження строкової служби.
Після повернення в рідне місто Андрій одружився. Має сина Дмитра – 11 років, якого любив понад усе. У пам’яті хлопчика завжди будуть моменти щасливих днів, проведених разом з татком, прогулянки, гостювання у бабусі, а особливо – коли вони разом збирали рибальські снасті й вирушали до водойми.
Деякий час Андрій працював у службі таксі, а згодом пов’язав свій шлях з військовою справою, де також отримував відзнаки від командування за старанність, взірцеве виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну.
18 липня 2022 року Андрій Хмелюк підписав контракт і був мобілізований. Проходив навчання у м. Житомир.
А потім – дорога на Схід. «Синочку, я не вірю, що ти туди їдеш, як ти?!»,- згадує мама Андрія, Яніна Леонідівна. «Мамо, у мене все добре, не плач, тобі не можна нервуватися, коли ти плачеш я відчуваю…». Одного дня серце матері рвалося на шматки: «Сину, як ти? Сину, як ти?»…- і так декілька десятків повідомлень. Відповіді так і не було. Яніна Леонідівна щодня перечитує переписку з сином, яка назавжди закінчилася 24 червня…
Пекучий біль та нестерпна жалоба охопили родину, всю нашу шепетівську громаду через втрату ще одного героя – Хмелюка Андрія Леонідовича – гранатометника першого десантно – штурмового відділення 2 десантно – штурмового взводу 6- ої десантно – штурмової роти 2 десантно – штурмового батальйону військової частини, який загинув 26 червня 2024 року у бою на Донецькому напрямку.
Командування дало високу характеристику воїну.
Тарасюк Роман Борисович
Другий загиблий Герой, Тарасюк Роман Борисович, народився 3 червня 1995 року у шепетівській родині Любові та Бориса. Навчався в Шепетівській загальноосвітній школі №3 І-ІІІ ступенів. Після закінчення 11 класів, у 2012 році, вступив на навчання до Шепетівського професійного ліцею та здобув професію маляра-штукатура. Проте вибрав для себе інший шлях та пішов працювати менеджером на оптову базу, де трудився п’ять років, а перед початком повномасштабного вторгнення перейшов працювати в Епіцентр.
Робота йому подобалася, але 25 лютого 2024 року йому, як і багатьом нашим мужнім співвітчизникам, довелося стати до лав захисників України. Перший рік він ніс службу в роті охорони Шепетівського районного центру комплектування та соціальної підтримки, а у лютому 2023 року був направлений для проходження служби у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду і обійняв посаду стрільця-снайпера гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти.
23 лютого 2023 року, під час бойового виходу, отримав важке осколкове поранення, коли в їхню групу влучив дрон. Після цього були шпиталь у Дніпрі, операції та реабілітація тривалістю десять місяців. Осколок, який засів у легенях, так і не вдалося дістати. Роман отримав відзнаку Міністерства Оборони України, медаль «За поранення» – «За жертву крові в боях за волю України».
Під час реабілітації він активно відновлювався. Ще зі школи юнак пристрасно любив футбол. Як згадує його мама, Любов Володимирівна: «Спав би з м`ячем». Грав за школу з 14-ти років, грав у ліцеї, після роботи хапав кеди та поспішав до друзів на найближчі спортивні майданчики. Під час реабілітації, перебуваючи у військовій частині, Роман згадав про улюблений вид спорту і разом з товаришами виграв Кубок Командира 10 окремої гірсько-штурмової бригади з міні-футболу.
Рому любили усі: колеги по роботі, які поважали його за те, що він сумлінно виконував свої обов’язки та міг прийти на допомогу, сусіди, для яких в нього завжди знаходилося добре слово. А найбільшою розрадою він був для своєї родини: матері, яку завжди намагався порадувати її улюбленими солодощами, батька, старшого брата Андрія, його дружини Віки та двох своїх племінників – одинадцятирічного Макара, якому він був хрещеним батьком та п’ятирічної Злати. Кожен приїзд дядька був для них довгоочікуваним святом. Сам воїн, нажаль, одружитися не встиг.
Товариський, доброзичливий, безвідмовний, два рази про допомогу його не потрібно було просити, разом з тим – прямолінійний, завжди міг постояти за себе, мав вдачу борця. Роман був турботливим сином, який оберігав маму, на всі запитання про свою службу відповідав, що «все добре, не турбуйся, у мене все гаразд, не голодний і в шапці». Мало розказував, де він заходиться.
Дуже часто не було зв`язку, а щоб написати рідним і повідомити, що живий, потрібно було бігти за 1,5-2 кілометри на іншу позицію, де був Старлінк. Скупі рядки цих повідомлень назавжди залишаться пам`яттю про сина, брата й друга.
Після довгої реабілітації, на День незалежності 2023 року, Роман вкотре відправився на Схід. 4 квітня цього року отримав друге поранення – контузію під час прильоту у розташування, але рідних, як завжди, засмучувати не хотів і просто сказав, що в нас прилетіло у Старлінк. Трохи підлікувавшись, він знову приступив до служби.
У той день, 28 червня, в 11:39, він ще був у мережі, а потім тиша. У родину прийшла страшна звістка про непоправну втрату – старший солдат Тарасюк Роман Борисович загинув 28.06.2024 року внаслідок удару FPV-дрона по позиції військової частини в Донецькій області, отримавши поранення, несумісні з життям.
Вічна пам’ять та слава нашому Герою – Роману Тарасюку.
Громада сумує
Роман Тарасюк та Андрій Хмелюк: дві долі, два відважних захисника, такі різні і такі подібні. Кожен ішов своїм шляхом становлення як особистість, але обоє, в тяжкі часи для батьківщини, не задумуючись, стали на її захист і загинули в боях за рідну землю. Вони мужньо несли великий тягар війни, переживаючи жахливі труднощі й небезпеку та поклали своє життя на вівтар служіння рідній землі.
Шепетівська громада висловлює співчуття згорьованим родинам, всім близьким та рідним загиблих Героїв!
Герої не вмирають!
Слава Україні!
Шепетівська міська рада
