Нова книга про історію Шепетівки

Зміст

Перші паровози називали ознакою наближення кінця світу

Судилківець, який став прем’єр-міністром Польщі

Як в 1908-му селяни бунтували

У корчмах торгували спиртним із Судилкова та Пеньків

До революції 1917-го на Шепетівщині рекламували револьвери

Як граф Потоцький залізницю до Проскурова лобіював

Радянські чайні споруджували в місцях «викурювання самогону»

За півроку влада в Шепетівці змінилася 4 рази

Бони в Шепетівці «ходили» замість дрібних купюр

Дантист-«спринтер», курці членських квитків і перше радіо

«Після занять німецькою годую свиней, телят…»

Наприкінці 1920-х «Робітничо-селянський театр ім. Блакитного» давав
по кілька вистав на місяць

Перші ДОТи «лінії Сталіна» називали «гумовими»

Остап Вишня: Шепетівські митники – веселий народ»

Владислав Берковський: «Опухлі селяни мені вже ночами сняться»

Працівник поїзда Шепетівка—Баку хотів убити Хрущова

Як судилківська артіль «Штерн» по-сибірськи господарювала

У газеті залізничників прибиральниці критикували начальство

1937-го на станції Шепетівка шукали саботажників

Шепетівські ливарники виробляли баняки і шкільні дошки

На травневі свята 1937-го городян зацікавлювали велоспортом

Наших селян у Москві зустріла «Колгоспниця з піднятим снопом

Хутори почали зникати з карти Шепетівщини до війни

«Поглянув у дзеркало — а шкіри на обличчі немає»

В′язнів шепетівського концтабору змушували воювати проти
партизанів

Молдавський слід «Рейкової війни»

В роки окупації шепетівчани ходили в кіно

«Напишіть мені, як город засіяли…»

Шепетівка і німець

Сумка для протигазу «пройшла» з фронтовиком півжиття

Судилківські кавуни найкраще вродили у 1947-му

Хролинська багатотиражка писала про збір гороху і кпинила з п′яниць

Шепетівський історик розшифровував «мертві» мови в тісній комуналці

«Україна» чи «Москвич» — за 5 карбованців

У радянських РАЦСах вручали «заповітний меч предків» і свічку

Зачісці «бабеті» додавала об′єму скляна банка

Як шепетівчани Будьонного депутатом обирали

«М′ясну мрію» Хрущова реалізовували в Шепетівці

Висота перших телеантен сягала 15-и метрів

Епістолярний привіт від корчагінців 60-х

Шепетівська варенична працювала без вихідних

Як нас взували

Морозиво збували в «гільзах

«Жертвам» кіношних погромів у Шепетівці купували нове житло

«Який це Дід Мороз? Це мій тато!»

«Яка мати купить своїй дитині оцей мішок, стягнутий нитками?»

Рейсові автобуси на залізничному вокзалі «втікали» від пасажирів

Перший жовто-блакитний прапор над райрадою провисів менше доби

Ровесник першої імперіалістичної відзначив своє 100-річчя

«На хліб із маргарином вистачало. Тепер теж усе є»

Вибране з цієї книги

У корчмах торгували спиртним зі Судилкова та Пеньків

В ХІХ – на початку ХХ ст. у багатьох селах нашого краю діяли броварні та винокурні, де вироблялося пиво та спирт. Цей алкоголь не лише розвозили по місцевих корчмах, але й із залізничних станцій Хролина та Шепетівки «експортували» далеко за межі Волинської губернії. З 1914-го, коли в країні ввели «сухий закон», міцне спиртне перейшло до розряду нелегальних товарів. Почастішали випадки отруєнь денатуратом і дешевим одеколоном

Десь сто років тому поет Перец Маркіш оспівав у віршах пивничку, що діяла колись у його рідному Полонному:
Біля в’їзду до містечка
Завше цвинтар має бути
Нерозлучна з ним пивничка
І аптека тут як тут...
При пивничці – сад з городом
І собаки, наче леви,
Вдало вивіска із бляхи,
Прикраша зелений дах...

У таких закладах із вивіскою під бляхою, вочевидь, на початку минулого століття торгували пивом різних виробників. Бо неподалік, в Судилкові на Шепетівщині (тоді називалося містом), діяла велика броварня варшавського купця Захарії Нипанича. Сангушкам належали пивоварні «бізнеси» в селах Михлі (нині – Ізяславський район), Цвітосі (Славутчина) та самому місті Славуті.

Любителям хильнути чогось міцнішого в корчмах продавали горілку. «Сировину», тобто спирт, закуповували на винокурнях. Одне з таких легальних виробництв спирту на території Шепетівщини з 1800 року утримував в селі Коськові землевласник Фадей Доморадський. Пані Крашевська, починаючи з 1840-го, успішно розвивала «винокурний бізнес» у селі Пеньках. Із 1842 року сизий димок курів над винокурнею, яку підприємець Схиж орендував у володарів міста Грицева Грохольських. Аналогічне підприємство пам′ятають і старожили села Конотопа.

Пиво варили з ячмінного солоду, хмелю та дріжджів. Із викурюванням спирту – складніше. Все залежало від спеціалізації аграріїв певної місцини. На грицівській винокурні, наприклад, перобляли картоплю. Так, 1891/92 промислового року з 50 тисяч пудів цього коренеплоду дістали «один мільйон градусів безводного спирту». За той саме час у Судилкові майже стільки ж спирту вигнали з 24-х тисяч пудів житнього борошна та сухого солоду. Коськівські спиртовики до цих саме інгредієнтів додавали просяну муку. Вони викурили за рік теж пристойно – 602800 «градусів безводного спирту». До речі, за темпами виробництва в 1891/92-му, 832000 градусів, пеньківчани обігнали коськівську винокурню аж на чверть.
І пивовари, і винокури потребували палива – дров. Тому свої заклади переважно розташовували в лісовій місцевості, ближче до запасів деревини. За рік грицівські винокури спалювали приблизно 150 кубічних саженів дров, судилківські – 100, пеньківські – 65, коськівські – 50.

Важливою була близькість і до шляхів сполучення. «За 20 верстов від залізничної станції Хролін» – наголошували наприкінці ХІХ століття на перевагах місцезнаходження грицівської винокурні. Парадокс, але нині, в еру мобільних телефонів та нанотехнологій, ні спиртового виробництва в Грицеві немає, ні станція Хролін не розвивається...
Кожна винокурня мала ліцензію та спеціальний державний номер. Вироблений спирт вимірювали 12-літровими відрами. Таке відро = 10 штофам (квартам) = 16 винним пляшкам = 20 пивним пляшкам = 100 чаркам = 200 шкаликам. У перший рік Першої світової війни одна пляшка міцного виноградного вина коштувала пристойну суму – 5 карбованців. Для порівняння, 450 грамів (1 фунт) дефіцитного тоді ґасу для освітлення вартувало 20 копійок, одна «офіцерська» папіроса на базарі коштувала 60 копійок, 16 кг (пуд) картоплі торгівці віддавали за 20 карбованців.

Із 1910 року по всій Російській імперії спиртом і виноградними винами, міцнішими за шістнадцять градусів, торгувати заборонили. Тому для випивох настали чорні дні.

Незаможні селяни, як-от Марія Кованева з села Клемашівки Проскурівського повіту, почали пити денатурат. А клієнта проскурівського підпільного борделю до смерті довів неякісний одеколон. Якось цей поціновувач «полунички» зайшов до кімнати дівиці легкої поведінки, грюкнув кулаком по столу і зажадав хильнути. Та пояснила: «Горілки немає». Ловелас не повірив. У пошуках трунку поліз до шафи. Витягнув звідти пляшку з дешевим одеколоном. «Одним порухом руки вихилив пляшку. Йому стало кепсько. Поки дівиця кликала людей на допомогу, упокоївся», – констатувала проскурівська газета «Земская мысль» 1915-го.

Втім, для грошовитих клієнтів у закладах, де наливали, міцне спиртне було так само доступним, як і раніше. Одні продавці тримали пляшки в мішках з борошном. Інші – ховали свій «горілчаний арсенал» під підлогою. Вхід до таємного «винного погребця» власника елітного проскурівського магазину бакалії А. Барбарнія починався в його власній спальні під ліжком.
Терплячи збитки, власники й орендарі винокурень піднімали ґвалт у пресі. Заявляли, що сприяють розвитку сільського господарства. Бо ж женуть спирт із картоплі, та розпушує землю, внаслідок цього підвищується врожай. А ще називали себе «друзями» скотарів, мовляв, барда, тобто відходи винокуріння, – цінний харч для худоби.

Проте уряд країни «підловив» винокурів-«картоплярів» у брехні. Оприлюднив статистику: в 1914 році з вирощених у Російській імперії 2100 мільйонів пудів картоплі всього лише одинадцята частина була перероблена на спирт. Тож на всі з 2929 державних винокурень повісили замки.

Вибране з цієї книги

Працівник поїзда Шепетівка-Баку хотів убити Хрущова

Статус прикордонного з Польщею міста притягував до Шепетівки напрочуд строкату публіку – політичних авантюристів, шпигунів, невизнаних геніїв «літературної ниви» і навіть осіб несповна розуму. Документи з Галузевого держархіву СБУ засвідчують, що в 1920-х – 30-х роках радянські чекісти витрачали безліч часу на стеження за цими людьми

Як у міськраді польського шпигуна знайшли

В 1930-х для Йосипа Сталіна агенти іноземних розвідок, особливо польської, ввижалися по всьому Союзу. Не відставали від свого патрона і спецслужби. Одного разу в Ізяславі чекісти «взяли під ковпак» поляка, котрого нібито завербував офіцер другого відділу польського генштабу Кучинський ще в далекому, 1920 році. Відтоді поляк Цибульський, читаємо в телефонограмі керівника українських чекістів Успенського до свого московського колеги Єжова, створив резидентуру з дев’яти шевців та чоботарів. Чоловіки ці якимось чином вивідували військову інформацію в трьох місцевих червоноармійських гарнізонах – ізяславському, старокостянтинівському і шепетівському. Узагальнені дані надходили чоботарю Галицькому до Старокостянтинова. Раз на місяць той сідав у Шепетівці на поїзд і їхав звітувати до Києва. Проте в червні 1938-го справа пішла не так, як зазвичай. На залізничній станції Шепетівка чоботаря затримали співробітники НКВС. На допиті застосували спецметоди, тому Галицький швидко «розколовся» і здав багатьох своїх «колег» зі збору нелегальної інформації. Зокрема, до співробітників польської розвідки зарахував таку шановну в місті Шепетівці людину як завїдальнею Шепетівської міськради товариша Трахтенберга, а також завгоспа Ізяславської тракторної артілі товариша Фельдмана. На додачу, обоє виявилися ще й колишніми контрабандистами.

Планував замах на Хрущова

Цікаве зайняття своєму синові вигадав киянин Іван Никифорович Глущенко в травні 1938 року. Поки сам, як старший офіціант, обслуговував відвідувачів вагону-ресторану поїзда Шепетівка-Баку, 10-річний Павло вечорами занотовував у столиці до записника номери урядових автомобілів. Найперше син мав встановити, які авта курсують по Софіївській вулиці до будівлі ЦК КП(б)У, бо треба було вислідити машину секретаря цього ЦК Микити Хрущова. Для чого саме – тато не казав.
Хто напоумив на таку справу товариша Глущенка і його сина Павла, чекісти встановили вже 1 липня. Зловмисником «призначили» сина дворянина, колишнього офіцера денікінської контррозвідки, співробітника Державної Варти гетьмана Павла Скоропадського і начальника охорони фабрики «Червоний гумовик» пана Ржечинського. Було встановлено, що цього польського шпигуна Глущенко регулярно постачає розвідувальною інформацією. Зокрема, раніше вже надавав йому відомості про промислові об’єкти Донбасу і нафтогазові промисли в Баку (Азербайджан).

Через кордон – за гонораром

За гарну статтю 86 літ тому давали стільки грошей, що можна було місяць безбідно жити. Відтак, відповідна публіка так «атакувала» редакції журналів, як бджоли – мед. Один з таких творчих працівників, спудей Київського художнього інституту Василь Ворусько, відточував своє перо в часописі «Червоний шлях». Але одного разу редакторові не сподобалося його оповідання «Віта». Василь, як істинний «укапіст» (прибічник Української комуністичної партії, не плутати з КП(б)У!) затаїв образу. Подумав-поміркував, і вирішив пошукати потенційного видавця в «ворожій» Західній Україні (була «під Польщею», з якою Радянська Україна ворогувала). Львівський «Літературно-науковий вісник» швидко надрукував «Віту». Отож, студентові Василю Воруську закортіло забрати гонорар. Але як це зробити? Не довго думаючи, студент вирішив нелегально перейти українсько-польський кордон і дістатися до Львова. Але напівдорозі йому напевне забракло коштів. Бо вийшов з поїзда на станції Шепетівка й подався пішки в напрямку кордону. Не зогледівся, як дорогою, в лісі, втрапив до тенет «гепеушників». Окружний відділ Головного політичного управління доставив «підозрілого літератора» на допит у Київ. Що сталося з винахідливим студентом потому – невідомо.

Карлсон: «Возможно, Веселкин ненормален...»

Хтозна, що трапилося з 23-річним киянином Степаном Костянтиновичем улітку 1927-го. Можливо на спеці перегрівся, а може муха якась вкусила. Одним словом, юнак задумав скинути радянську владу. А щоб було легше переворот планувати, доручив знайомому киянину – товаришу Окунькову – заснувати в столиці осередок так званої Безпартійної Федерації Трудящих. Отож, «завантажив» того роботою, а сам дременув у Шепетівку до тітки. Звідти застрочив у столицю депеші «з планами дій». Оскільки себе в листах називав «головою філії БФТ у Шепетівці», його писаниною швидко зацікавилися нишпорки з Головного політичного управління. Як встановило слідство, Степан Веселкін до Шепетівської філії своєї організації «навербував» вельми колоритних містян – «психічно ненормального» живописця Міляєва, колишнього продавця взуття Макарова, 18-річного сина залізничника Жору Потіна і навіть ученицю місцевої профшколи (за сумісництвом – особисту коханку) Зіну Петрухович. І тут до спецслужбістів дійшло, що мають справу з витівками нездорової людини. «Возможно, Веселкин ненормален», – припустив чекіст Карлсон у донесенні до своїх керівників у Києві Балицького і в Москві Дерибаса в серпні 1927 року. Справу швидко «спустили на гальмах».

Як шепетівчани Будьонного депутатом обирали

18 березня 1962 року виборці Шепетівського округу № 585 віддали свої голоси за 78-річного маршала Семена Будьонного. Він став депутатом Верховної Ради СРСР

Колись Семена Михайловича шанували за участь у Громадянській та Великій Вітчизняній війнах, як одного з перших маршалів, тричі героя Радянського Союзу. А нині Будьонний для багатьох — лише дід із густими чорними вусами.
Відтоді, коли Семен Михайлович був обраний до Верховної Ради СРСР, минуло піввіку. Нам невідомо, чому цей воєначальник вирішив балотуватися саме на Шепетівщині. Може, тому що у 1960-х наші земляки його дуже поважали і цінували, багато хто пишався, що бачив його на власні очі.
— Якщо хтось шукав сприяння у вирішенні певної проблеми, — згадує про ті часи шепетівчанка Валентина Скрипник, 68 років, — то писав Будьонному. Він намагався розібратися і допомогти. До його думки дослухалася високопосадовці.
Будьонний у 1960-х, як у свій час Сталін, постійно носив військову форму. Він був середнього зросту та міцної тілобудови. Герой кількох воєн дуже плекав свої вуса: упродовж багатьох років один з них, що передчасно посивів, регулярно підфарбовував у чорний колір, а на їх обидва щовечора надягав спеціальний захисний футляр.
Передвиборча кампанія на Шепетівщині стартувала ще в 1961-му. Від Шепетівського округу до Верховної Ради балотувалися два кандидати: Семен Будьонний — в Раду Союзу та перший секретар Хмельницького обкому КП України Олексій Ватченко — в Раду національностей.
Наш край динамічно розвивався. У 1958—1961 роках 300 міських сімей відсвяткували новосілля в кількох нових багатоповерхівках. Вулицями міста стали курсувати автобуси. Почалося спорудження м’ясокомбінату на тисячу робочих місць. Виросло кілька нових цехів деревообробного комбінату. На міському цегельному заводі запрацювали скребкові екскаватори. Поряд з містом звели високовольтну трансформаторну підстанцію лінії електропередач Добротвірської ДРЕС. Колгоспи звітували про свої досягнення в п’ятирічці.
— У 1961-му, — розповів 88-річний шепетівчанин Микола Сінько, — я працював у райфінвідділі. Пам’ятаю, як Семен Михайлович прибув на станцію Шепетівка в причіпному вагоні потяга Москва—Львів. На відкритій платформі в тому ж поїзді привезли його власне авто — респектабельний ЗІС-101. Я особисто слухав виступ маршала на площі біля теперішньої райради. Будьонний розповідав тоді про міжнародну політику, адже в світі вирувала холодна війна. Потім він їздив підприємствами краю. Так, на ситрозаводі вподобав безалкогольний напій «Крем-сода». Казав, що в Москві такі смачні напої шукати — марна справа. Спеціально для нього на заводі виготовили 40 пляшок «Крем-соди», закриті, як годилося за колишніми правилами, гумовими корками.
Також відомо, що у 1961-му маршал Будьонний виступив перед працівниками паровозного депо Шепетівки з полум’яною агітаційною промовою. На мітингу машиніст Кислюк попросив у маршала дозволу назвати його іменем паровоз. Той погодився, але із застереженням: «Якщо екіпаж працюватиме погано, одразу звання зніму».
Для всіх, хто бажав ознайомитися з програмами кандидатів, у місті та селах району запрацювали агітпункти. Роботу тих, що у Михайлючці та Городнявці, районна влада визнала зразковою. В першому селі творчий колектив на чолі з товаришем Свердликом навіть видав два номери газети «Виборець», агітатори зі школи провели з селянами бесіди на такі теми: «Радянська виборча система — найдемократичніша система в світі», «Люди комуністичного завтра», «Моральний кодекс будівника комунізму». А ось у Косій Решнівці до справи підійшли формально. Як писав 1 березня 1962-го у районній газеті «Шлях Жовтня» інструктор виконкому райради товариш Іванов, там лише почепили вивіску «Агітпункт», прибили кілька плакатів «і на цьому заспокоїлися». А у Червоному Цвіті та Судилкові, зазначалося в статті Іванова, агітпункти взагалі майже не працювали.
За три дні до виборів, 15 березня, Семен Будьонний звернувся до шепетівчан з письмовою подякою за висунення в депутати. У листі до громади маршал пояснив, чому в такі «гарячі» дні перебуває далеко: «Дуже шкодую, дорогі товариші, що стан здоров’я не дозволяє мені побувати у вас і особисто подякувати за почесне довір’я…».
Півстоліття тому ще не діяла заборона на агітацію в переддень виборів, тому 17 березня 1962 року районна газета в суботньому випуску віддала цілу сторінку під агітаційні листи за Будьонного — від вже згадуваного машиніста Кислюка, бригадира Герасимчука, що очолював ланку комуністичної праці БМУ-4 (вона споруджувала м’ясокомбінат), майстра з виробництва деталей до керогазів райпромкомбінату Хомути, дояра Губки, пенсіонера Жаркова і матері-героїні з Серединець Малооки.
Погода, що різко зіпсувалася недільного ранку 18 березня, виборців не засмутила. Попри сніг і вітер, двері всіх 47-и виборчих дільниць відкрилися рівно о 6-ій годині ранку. Проголосувати можна було в найрізноманітніших місцях — у червоному кутку паровозного депо, на деревообробному комбінаті, цукрокомбінаті, в клубі залізничників, конторі райпромкомбінату, 1-й та 3-й школах. Волевиявлення скрізь пройшло без ексцесів. Цікаво, що більшість виборців у Городнявці, Майдан-Лабуні, Конотопі, Замороченні та деяких інших селах району впоралося з голосуванням за 3—4 години, тоді як шепетівчани «розтягнули задоволення» аж до 24-ї. Подекуди, як-от у цукровиків, голосування переросло у «свято, що тривало до пізнього вечора».
Семен Будьонний без проблем переміг на виборах і став депутатом Верховної Ради СРСР 6-го скликання. Пропрацював у ній шість років — до 1966-го включно. Згодом у Шепетівському виборчому окрузі балотувався ще один радянський маршал — Андрій Антонович Гречко. Старожили пам’ятають, що він прилітав агітувати за себе на літаку з ескортом. Шепетівчани проголосували і за нього.

Якщо хтось бажає цю книгу почитати або може допомогти у її тиражуванні, пишіть: Shepetivkatown@gmail.com

Cтатті спрощені і перероблені.
Поставлені в хронологічному порядку.
Дещо перенесене на другу книжечку, яка вийде пізніше.

Вже зараз з нею можна ознайомитися у Центральній районній бібліотеці.
Поки що наклад - обмежений. Але якщо є такі люди, що хочуть посприяти її тиражуванню, пропоную відгукуватися. Цифрової версії не буде.