Зло приходило під маскою добра
- Dj Os
- Автор теми
- Адміністратор
- Редактор
08 черв. 2013 03:47 #85755
від Dj Os
Зло приходило під маскою добра був створений Dj Os
Не існує правдивішої історії за “низинну”. Знаючи її на рівні села-району, легко збагнути істину Великої Скорботи. Лукаві та фальшиві політики звикли давати оцінки трагічним сторінкам у житті народу з позиції власної ідеології масштабного трактування. Тоді людина стає не цінністю, а лише одиницею статистики.
Звідси – й наслідок: невизнання Голодомору геноцидом і масовим терором, несприйняття жахливих мук і страждань приречених… Здавалося б, нема нічого простішого: поставити себе і свою сім’ю на місце жертви – і переймешся трагедією, відчуєш моральне приниження у безвиході перед байдужістю влади. Холодне серце мусить
здригнутися жалістю до тих, чиє життя передчасно зів’яло…
Коли б не навідувався до Великої Рішнівки Шепетівського району, намагаюся вивідати у старожилів про минуле. З роками нотатки у записнику товстішали, забуті і забуте мовби оживали, сповідувалися наболілим… Іванові Бабаку – понад 85. Розповів, що у сім’ї із 14 осіб один лише він вижив у голодні роки. Не дав йому, семирічному, пропасти дядько Ярон Головатюк. Не було вдатнішого столяра, не міг ніхто краще за нього зробити колесо до воза. Але в грудні 1937-го майстра енкаведисти арештували за “контрагітацію” і стратили… Іван Олександрович склав списки жертв Голодомору і Великого терору свого села, Косої Рішнівки і Сошок. У 90-х роках написав на ватмані 164 прізвища, зазначивши великими буквами: “Найбільший злочин вчинили проти селян комуністи з комсомольцями та сільськими активістами”. Із цим плакатом ходить на різноманітні заходи. “Людину не мали за людину, – говорить Бабак.
– Страшна біда особливо розгулялася весною 1933 року. Їли все, що
потрапляло під руку, – кору, дрібних гризунів, на полях розшукували
мерзлу картоплину… Не рятувало, вмирали. Одна жінка (прізвище
назвав, але просив не обнародувати, бо в селі є нащадки) збожеволіла
і зарізала своїх двоє діточок. Старша донька втекла”.
Моторошно від подібних розповідей. Невже таке могло бути? Чому влада не допомогла вмираючим? Хто винен у злочині? Наче цвяхом увігнано до пам’яті розповідь, яку записали учні с. Іванківці
Дунаєвецького району, свідка Голодомору Михайла Отецького. Він,
дев’ятирічний, навідався до свого однолітка Андрія Полянського.
В хаті лежала його мертва мама, а над нею стояла сестра і зганяла
з лиця мухи. Вона не плакала, була виснажена і бліда. Саме нагодилися активісти. Глянули на покійну і дітей, та й приступили до
обшуку. Прихованого нічого не виявили, тільки на горищі оберемок
квасолиння. Забрали і пішли…
“Червоній мітлі” не було притаманне милосердя і співчуття. Зло знаходить своїх прихильників. Навіть якщо це односелець, сусід.
Зло завжди приходило у світ, за біблійною істиною, під іменем найбільшого добра.
Комуністичний очільник радянської України С. Косіор,
запобігаючи перед кремлівським вождем, запевняв, що доб’ється
того, аби “навчити колгоспників уму-розуму”: “ми розгромили
націоналізм і як слід взялися за роботу на селі”, що й “вирішило успіхи 1933 року”. І ні слова про Голодомор. Вмирали мільйони,
а косіори звітували Москві про “досягнення” і “успіхи”.
Запопадливого прислужника пізніше, за наказом “мудрого вождя
народів”, розстріляють. Аби не залишилося свідка продуманого,
ретельно підготовленого і планомірно виконаного сатанинського
зговору… Та все, що б не планувалося і не чинилося, не приховати.
Пам’ять незнищенна. Пам’ять, як фенікс, відроджується і
живе в нових поколіннях, звільнених від страху і неправди, від
залякування і рабства.
Петро Маліш.
Звідси – й наслідок: невизнання Голодомору геноцидом і масовим терором, несприйняття жахливих мук і страждань приречених… Здавалося б, нема нічого простішого: поставити себе і свою сім’ю на місце жертви – і переймешся трагедією, відчуєш моральне приниження у безвиході перед байдужістю влади. Холодне серце мусить
здригнутися жалістю до тих, чиє життя передчасно зів’яло…
Коли б не навідувався до Великої Рішнівки Шепетівського району, намагаюся вивідати у старожилів про минуле. З роками нотатки у записнику товстішали, забуті і забуте мовби оживали, сповідувалися наболілим… Іванові Бабаку – понад 85. Розповів, що у сім’ї із 14 осіб один лише він вижив у голодні роки. Не дав йому, семирічному, пропасти дядько Ярон Головатюк. Не було вдатнішого столяра, не міг ніхто краще за нього зробити колесо до воза. Але в грудні 1937-го майстра енкаведисти арештували за “контрагітацію” і стратили… Іван Олександрович склав списки жертв Голодомору і Великого терору свого села, Косої Рішнівки і Сошок. У 90-х роках написав на ватмані 164 прізвища, зазначивши великими буквами: “Найбільший злочин вчинили проти селян комуністи з комсомольцями та сільськими активістами”. Із цим плакатом ходить на різноманітні заходи. “Людину не мали за людину, – говорить Бабак.
– Страшна біда особливо розгулялася весною 1933 року. Їли все, що
потрапляло під руку, – кору, дрібних гризунів, на полях розшукували
мерзлу картоплину… Не рятувало, вмирали. Одна жінка (прізвище
назвав, але просив не обнародувати, бо в селі є нащадки) збожеволіла
і зарізала своїх двоє діточок. Старша донька втекла”.
Моторошно від подібних розповідей. Невже таке могло бути? Чому влада не допомогла вмираючим? Хто винен у злочині? Наче цвяхом увігнано до пам’яті розповідь, яку записали учні с. Іванківці
Дунаєвецького району, свідка Голодомору Михайла Отецького. Він,
дев’ятирічний, навідався до свого однолітка Андрія Полянського.
В хаті лежала його мертва мама, а над нею стояла сестра і зганяла
з лиця мухи. Вона не плакала, була виснажена і бліда. Саме нагодилися активісти. Глянули на покійну і дітей, та й приступили до
обшуку. Прихованого нічого не виявили, тільки на горищі оберемок
квасолиння. Забрали і пішли…
“Червоній мітлі” не було притаманне милосердя і співчуття. Зло знаходить своїх прихильників. Навіть якщо це односелець, сусід.
Зло завжди приходило у світ, за біблійною істиною, під іменем найбільшого добра.
Комуністичний очільник радянської України С. Косіор,
запобігаючи перед кремлівським вождем, запевняв, що доб’ється
того, аби “навчити колгоспників уму-розуму”: “ми розгромили
націоналізм і як слід взялися за роботу на селі”, що й “вирішило успіхи 1933 року”. І ні слова про Голодомор. Вмирали мільйони,
а косіори звітували Москві про “досягнення” і “успіхи”.
Запопадливого прислужника пізніше, за наказом “мудрого вождя
народів”, розстріляють. Аби не залишилося свідка продуманого,
ретельно підготовленого і планомірно виконаного сатанинського
зговору… Та все, що б не планувалося і не чинилося, не приховати.
Пам’ять незнищенна. Пам’ять, як фенікс, відроджується і
живе в нових поколіннях, звільнених від страху і неправди, від
залякування і рабства.
Петро Маліш.
Будь-ласка, Увійти або Зареєструйтесь, щоб приєднатись до розмови.
Час відкриття сторінки: 0.058 секунд