Релігійний світогляд

Однак, існує припущення, що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові. Звідси й намагання літописця зменшити вік Святослава. У зв’язку з цим, доцільно нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира). Якщо прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б, що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже, нелогічність дати його народження в 942 році очевидна. Достовірнішими виглядають свідчення російського історика Татіщева, який, посилаючись на «Розкольничий літопис», подає дату народження Святослава 920 рік. Крім того, мало хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на працю сучасника князя Святослава - Візантійського імператора Костянтина Багрянородного, в якій він ясно вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство: «Кораблі приходять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгорода, де сидить Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об управлении империей.- М.: Наука, 1990). Нащадки Володимира, будучи вже переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого, затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув зберегти Прадавню Віру Руси, об’єднуючи слов’янські племена в могутню Слов’янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось ім’я князя-завойовника, чи Святослава Хороброго, але справжня постать цього велетня нашої духовної боротьби лишилось навіки затемненою й малозрозумілою саме через християнську упередженість дослідників історії. Тим часом, як сучасникам Святослава було добре зрозуміле саме релігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, зацікавлені в історичних фальсифікаціях. Тому й маємо ми нині вкрай заплутані повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його батьків-християн, які проводили свою антиетнічну «інтернаціоналізаторську» політику ще в Х ст. Лицарське виховання В словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф. А. і Ефрон І. А. в своєму «Енциклопедичному словнику» (т. ХХІХ.- с.274) подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в 942 році. Його вихователем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. Докладніших повідомлень про його виховання не існує. Можна лише припускати, що виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних язичницьких традиціях. Однак, залишається незрозумілим, чому Ольга, будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного виховання сина. Вірогідно, це було поза межами її впливу, а отже, й дозволяє припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією займалися волхви - представники руського язичницького духівництва, як це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість язичницької обрядовості, особливо пов’язаної з віковими та становими ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п’ятсот років після Святослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді, як ініціація князівського повноліття, та ін. Можемо також припускати, що Святослав отримав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стійку національну свідомість, яка й вирізняла його слов’янське походження серед поліетнічного суспільства Київської Русі. Про характер Святослава Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Святослав суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні обозу, харчувався кониною, м’ясом диких звірів, і сам смажив його на вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і спав під небесним склепінням: войлок служив йому замість м’якого ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» (Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту, широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса, гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький чуб - ознака високого княжого походження. Вдягнутий був у білий полотняний одяг. В одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами й рубіном, що свідчило про належність його до язичницької релігії Предків. Сережки носили за традицією й деякі запорозькі козаки, ватажки народних повстань, які воювали саме за національні ідеали. Навіть Тарас Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі, що символізувало його належність до козацької верстви українського народу. Перед своїми походами Святослав, за правилами лицарської честі, посилав грамоту з повідомленням «Іду на ви!», тобто оголошував про початок війни. Війну проголошували за давнім звичаєм, урочисто і через послів.

Лише в ХІІ ст. замість цього звичаю, почали вже за християнськими правилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком через сина,- бо сів син його у Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а коли клятву порушували, грамоти кидали, як відмову від присяги і виклик до війни. В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито Святослав ще дитина, кидає перший спис перед військами противника. Його вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили: «князь уже почал; потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо, дружино, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!», «потягнімо мужньо, браття і дружино!». Знак до наступу подавали підняттям прапора, ударами в бубни та гудінням бойових рогів, щоб бачили і чули всі полки. Перед боєм було прийнято мірятися силою - найсильніші воїни з обох воюючих станів виїздили наперед війська і змагалися в двобої. Чия була перемога, таким мав бути результат бою. Це було своєрідним релігійним ворожінням, що зберігалося ще довгий час по прийняттю християнства як офіційної релігії (наприклад, перед Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з татарином Челубеєм). “Завойовник” чи Борець за Віру? В VI - VII ст. юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В середині VIII ст. юдаїзм був масовою релігією в Хорезмі, а звідти поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі. Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений християнством та ісламом і локалізований виключно на етнічному жидівському середовищі. З VIII - IХ ст. починається поступова християнізація слов’янських народів, знищення їхніх етнічних знань. В Х ст. римські завоювання слов’янських земель всюди супроводжуються насильницькою християнізацією слов’янських народів. Ця християнізація зустрічає шалений опір поневолених духовно й фізично народів. Тому не дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він розуміє, якої шкоди завдасть усій Слов’янщині християнське духовне ярмо, що невідворотно насувалося на Європу. Нищівний удар Святослава по Хазарському каганату 964 року завдав юдеям і християнам непоправних втрат. Каганат так більше ніколи й не піднявся. Однак те, що християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її представників ширити свою “інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох синів. Подібних шлюбів було в історії чимало. Розігрувався старозаповітний сценарій на тему Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся боротьба Святослава з Хазарським каганатом зводилася нанівець - це плем’я знайшло нові хитріші засоби опанування світом шляхом етнічного змішування з царськими родами. Подібний сценарій було підступно розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного походження прийняв християнізм як офіційну державну релігію (Володимир, на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470). Опанувавши Болгарією, Святослав жорстоко знищував розсадники чужовір’я - християнські церкви. Про це писав відверто Лев Диякон, але замовчують сучасні історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську християнську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої міста після розправи Святослава з мешканцями Філіпополя, де він посадив на палі близько 20 тисяч полонених християн. Завоювання Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах Візантії, яка також зазіхала на Болгарію. Як писав А. Чертков: «Війна Святослава проти болгар є важливішою подією Х ст. Успіх цієї війни міг суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати рішучу перевагу Слов’янського елемента над німецьким, і багаточислене слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны великого князя Святослава Игоревича против Болгар в 967-971 годах.- М.1843, с. 17). Хід Священної війни «Історія» Лева Диякона - візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писемних джерел цієї війни. Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з точки зору противника слов’ян, яких у своєму творі називає скіфами. Візантійські імператори завжди тримали своїх літописців поруч із собою в походах, щоб увічнити свої “діяння”. Можемо тільки здогадуватися, що й слов’яни мали своїх літописців, може й про Святослава було написано немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили від них і сліду. Скільки писемних пам’яток язичницької доби було віддано вогню, вже не порахує ніхто! Всі війни давнього часу починалися моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичницьких народів.

Похід Візантії проти Руси розпочинався великими урочистостями в християнських церквах їхньої столиці, де сам імператор і його військо молилися перед іконами за перемогу. Часто й у таборах поблизу поля битви встановлювалися спеціальні намети з культовими зображеннями, священними мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів, що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в якому воїни могли помолитися перед боєм. Тут бачимо вже поєднання двох релігій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський хрест. В літописанні пізніших часів подібні шатра вже оснащені тільки іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнські попи, а руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступницею Маріам. Чи не тому з цього часу й починаються поразки Руських військ, втрата державності, всі біди й нещастя нашого народу?! Лев Диякон не повідомляє справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р. прийняв у себе болгарських послів, які іменем їхнього царя вимагали належної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо вони, перемігши всіх противників, повинні тепер, подібно невільникам, платити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному народові». Потім наказав бити послів по щоках і сказав: «Вертайтесь до вашого царя, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть йому, що великий і сильний імператор Римський скоро сам прибуде в твою країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в рабстві, навчився визнавати Римських государів своїми повелителями і не смів би вимагати з них данини, як з невільників». Після цього він сам вийшов з військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що місцевість складна для ведення війни, він завагався, і повернувся в Візантію. Тут він назначив хитрого Калокіра патрицієм і послав його до тавроскіфів, яких знають як русів, з тим, щоб роздав їм 15 кентинарій золота і привів би русів у Болгарію для завоювання цієї країни. Так описана причина війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам. Святослава не треба було довго вмовляти, бо він розумів, усю перспективу цієї пропозиції. За словами М. Грушевського, “при нездарности болгарського царя, при помочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю - Царгород” (там же, ст.467). Причина Священної війни Святослава не вказується і в наших літописах. Дата початку війни також не має одностайності серед дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік, як прийнято в нашій історіографії. Святослав зібрав 60-тисячне військо і швидко оволодів 80 містами по Дунаю. Головна битва під Доростолом наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно вплинула на болгарського царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святослав, опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій Преславі), зробивши її своєю столицею. Але, в цей час печеніги оточили Київ, і князь вимушений був прийти на поміч. Та згодом він знов повертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи. Звичайно, імператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болгарію Святославові. Злякавшись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплювати свою столицю, остерігаючись морського походу русів на Царгород. Але в 969 році в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а трон зайняв його вбивця вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім’я якого по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити Святослава з Болгарії, запропонувавши йому нагороду, обіцяну ще Никифором. Зрозуміло, як обурився Святослав такому повороту справ. Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здобуті ним багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай греки забираються з Європи до Азії, а Балканський півострів віддадуть йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив Фракію і дійшов близько до Цареграду. Цимісхій вислав супроти русів війська Варди Скліра. Святослав об’єднав русів, болгар, угрів і навіть печенігів і дав бій біля Аркадіополя. Про результат битви візантійські джерела подають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і занижуючи свої.

Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських землях, особливо в Македонії, немилосердно руйнуючи й грабуючи християнські церкви, як про це пише той же Лев Диякон. Внутрішні чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супроти русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в Азії. Лише в 971 році Цимісхій поновив війну зі Святославом. Він вислав кораблі з «грецьким вогнем» в устя Дунаю, щоб перекрити доступ свіжих військ для підкріплення русів. Несподіваним нападом Цимісхій застав болгарську столицю зненацька і примусив її мешканців тримати оборону. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося прорватися з невеликим загоном до Святослава, який з головним військом стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість, проголосивши Бориса царем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти болгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали переходити на бік Цимісхія. Святослав почав карати зрадників: він влаштував терор і арешти значних болгар, але ці заходи вже були марними. Цимісхій почав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот підпалював місто з допомогою вогнеметних машин. Руси кілька разів намагалися прорвати блокаду, знищити грецькі вогнеметальні машини, але марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами, героїчними подвигами, запеклими боями і поєдинками цю облогу можна порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в поле, збирали тіла загиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і плачем на честь загиблих. Часто греки поміж убитими русами знаходили тіла жінок, які воювали в чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні Предкині - «амазонки». Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій запропонував Святославові поєдинок, щоб вирішити наслідок війни. На це Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську раду, на якій постановили дати ще один вирішальний бій. 24 липня відбулася запекла січа. Ось як Лев Диякон описав епізод початку цього бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натиснули на ромеїв, били їх списами, влучали стрілами, і так збивали вершників на землю. Тут Анема (з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом натискав на ромеїв і підбадьорював своє військо. Анема пустив коня, наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не вбив: затримала удар кольчуга, сплетена з кілець, і щит, яким він закрився від удару ромейських списів. Скіфське військо оточило Анему, збило з коня ударами списів; він багатьох повбивав, але і його вбили; а був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико закричала і натиснула на наших (тобто на ромеїв), вони відступили, ухиляючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів трубити в труби і сам зі списом в руках повів військо в наступ. Раптом почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо, засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському війську і погрожував відрізати його від міста. Це змусило русів відступити. Сам Святослав, поранений, обливаючись кров’ю, ледве уникнув полону. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропонував мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріплені клятвами: візантійські християни присягалися Христосом, а руські язичники - Велесом і Перуном, на своїй зброї. Імператор давав русам вільний шлях для повернення в Батьківщину, зобов’язувався пропускати руських купців у Візантію і ставитись до них дружньо. Договір підписали з боку Візантії Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, брати Василій і Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрівся з Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з’явився на коні, увесь в позолочених обладунках, оточений своєю численною озброєною свитою; Святослав же сидів перед ним у човні поруч з гребцями й вів переговори через перекладача. Саме тут зблизька греки з цікавістю розглядали цього грізного руського князя-язичника, перед яким тремтіла вся християнська імперія. І саме після цієї зустрічі Лев Диякон залишив нам його словесний портрет. Святослав мав суворе й похмуре обличчя, був одягнутий у білий полотняний одяг, поверх якого накинутий білий княжий плащ. Такий контраст із виглядом озброєного імператора роздратував Цимісхія і викликав незручне замішання його свити. Та Лев Диякон намагався не помічати цього конфузу свого імператора. Із 60-тисячного Святославового війська поверталось в Русь лише 22 тисячі, але із них хіба що лише половина лишалась боєздатною, інші - поранені й покалічені. Безсмертя Полку Перунового Святослав повертався в Київ з надією зібрати свіжі сили для наступних боїв. Таку можливість передбачав і Візантійський уряд. Тому хитрі й підступні «греки», порушивши угоду, намовили печенігів напасти на виснажених русів. Сили печенігів були надто великими, тоді Святослав вирішив перезимувати на Білобережжі в усті Дніпра, сподіваючись, що печеніги відступлять, або надійде допомога з Києва. Настав голод, Свенельд залишив князя з маленьким загоном і пішов у Київ суходолом. Скоро й Святослав побачив, що сили вичерпалися. Він ризикує навесні прорватися через Дніпрові пороги. Та не судилося... Святослав загинув у жорстокій січі, про яку, на жаль, нам не сповістив жоден літописець. Такі літописи, вірогідно, існували, однак «редактори історії» поспішили їх вилучити з пам’яті нащадків, щоб не компрометувати християнської ідеї. Та народна пам’ять виявилася сильнішою від писемних джерел. І сьогодні на о. Хортиця вам покажуть місце останнього бою Святослава. З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів полк!

З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів Полк! Бо записано Волхвами в Книзі Велеса: “Кому присудить Перун, ті будуть їсти в Раю їжу вічну, в Сварзі воскреснуть, бо загинуть сьогодні. І немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!” (дошка 8/3). Знав це Святе Письмо і Великий князь Святослав, коли перед боєм мовив слово до дружини своєї: “Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертві сорому не мають!” (Літопис Руський, літа 6479/971). Про загибель князя Святослава писали різне. За усталеними в історичній літературі традиціями, його уявляли князем-завойовником, жадібним до наживи, який не хотів правити державою, лише воював із сусідами. Такою була ідеологічна настанова вже перших християнських літописців, які бачили в Святославові дикого князя-язичника, котрий не хотів христитися. Та крізь завісу ідеологічних вигадок пробивається істина навіть у тексті того ж літописця, коли він описує випробування Святослава грецьким цісарем Іоанном, якому бояри порадили: “Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?” Коли ж Святослав, прийнявши золото, звелів сховати його, навіть не подивившись на дарунки, посли вирішили випробувати Святослава на зброю. “І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”...І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме” (Літопис Руський, там же). Як бачимо, не багатство було головною силою, яка спонукала Святослава взятися за меч. Як достойний воєначальник, він дбав про родини своїх загиблих воїнів; як мудрий голова держави — турбувався про збереження національної віри свого народу, воюючи з інтернаціональною Візантією в Болгарії. Уклавши мирний договір з греками, він лише прагнув виграти час, щоб зміцнити своє виснажене в боях військо: “Піду я в Русь і приведу більше дружини” (Літопис Руський, там же). Та не судилося... Про підступну змову чи внутрішні сварки вже частково християнізованих бояр, що точилися тоді в Русі, нам відомо небагато. Українським історикам нової ґенерації ще належить докладно дослідити цей замовчуваний ціле тисячоліття таємничий період нашої вітчизняної історії. Не все ще сказане й археологами. Що ми знаємо про могилу Великого князя Святослава? Невже нас задовольняє легенда чи казка про череп нашого князя, з якого печенізький князь Куря нібито пив вино? Та ще й з “уварівською” вставкою, що нібито ця чаша мала напис “Чужого бажаючи, своє втратив”? Така легенда, створена християнськими ідеологами, довгий час задовольняла істориків проімперської школи, як російських, так і совіцьких. Та видно, що і нині вона до вподоби усім власть імущим кланам від церкви до президентського оточення. Вже сьогодні патріарх Філарет роздає ордени “святого” Володимира, який насправді в нашій історії виконав роль нікчемного зрадника Віри Батьків і кинув Україну-Русь до тисячолітнього духовного ярма. Цими нагородами вже заанґажовані тисячі українських вчених, редакторів газет, діячів культури. Чи зможуть вони без християнського упередження взятися за вивчення правдивої історії або хоча б надрукувати в своїх виданнях незалежні від християнської церкви дослідження? Саме тому ми й досі майже нічого не знаємо про ті знахідки, які й донині замовчує ідеологічна цензура. Що відомо в Україні про українського археолога В. Грінченка, який розкопував так званий “Кічкаський скарб”? Про цю знахідку в Україні нема ніяких публікацій, жодного слова про нього не подає навіть найновіший, виданий уже в незалежній Україні, “Словник-довідник з археології” (К., Наукова думка, 1996), не кажучи вже про вимогу до уряду Росії повернути кічкаські знахідки в Україну. Хочеться вірити, що таку вимогу в недалекому майбутньому буде висунуто. Тоді пограбована чекістами могила нашого славного князя Святослава заговорить до нащадків правдивими фактами, які в огні не горять, у воді не тонуть і в каґебістських сейфах не тліють. А почалося все в 1927 році, коли поблизу острова Хортиця, нижче порогів, було сплановано будівництво кількох металургійних заводів. Такі “будови віку”, як відомо, робилися совітами на тих місцях, які мали для народу велике історичне значення. Руйнувалися природні заповідні місцевості, річки, гори, могили, змінювалося до невпізнанності обличчя Матінки-Землі, і все задля того, щоб знищити нашу пам’ять, наш зв’язок з Предками. У тому місці Дніпро омивав велику гору, що височіла на лівому березі і була ніби відокремлена від степу двома глибокими балками. Будівельники ж мали зрівняти всю верхівку гори, площею 4 кв. кілометри, й зробити тут майданчик для будівництва заводів. На верхівці гори було понад 80 різного розміру могил, деякі з них — до 8 метрів заввишки. В центрі, на самому вершечку, був курган, схожий на оборонне укріплення, з прямокутним кам’яним валом, одна (коротша) сторона якого була вигнута дугою. Це укріплення не мало воріт і було насипане нашвидкуруч, бо з часом каміння розсипалося і стало просто кам’яною смугою завширшки близько 1 метра і заввишки 20 см. Дослідження цього кургану було доручено археологу В. Грінченку, який сумлінно дослідив усю площу розміром 3 кв. км, поділивши її на двометрові квадрати. У північній частині кургану, навпроти короткого, вигнутого боку валу в бур’яні стояв камінь, під яким на глибині 10-20 см було викладене кам’яне коло діаметром 10 метрів, а в цьому колі була викопана кругла яма завглибшки близько двох метрів. Ця яма всуціль була забита каменем-дикуном, між яким траплялися залізні стрілки. На дні ями були складені обгорілі людські кістки. Сліди вогню було видно й на камінні. В цьому ж колі поруч із могилою було встромлено три шаблі, держаки яких стриміли на глибині 20 см від поверхні землі.

Вони ніби охороняли другу, меншу яму, діаметром близько 70 см, завглибшки 1 метр. Ця яма була наповнена великою кількістю металевих, золотих та срібних речей, часто напівобгорілих. Проф. М. Міллер писав, що скарб було “проткнуто згори додолу наскрізь трьома шаблями. Відтак ця схованка була заворожена. Шаблі мали скарати того, хто на той скарб спокусився б” (Ukrainian Voice, Winnipeg, Man., 43, 1976). Та далі склалася майже детективна історія. Працівники НКВД обкопали той скарб і разом із землею (монолітом) перемістили в дерев’яну скриню з грубих дощок. У такому вигляді під збройною охороною його перевезли до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут спеціально створена комісія у приміщенні місцевого музею зареєструвала всі речі скарбу, докладно описавши і сфотографувавши кожну річ. Урядовці Української республіки, які в той час перебували у Харкові, в повному складі спеціально приїхали до Катеринослава оглянути скарб. Ці відвідини, вірогідно, й вирішили долю скарбу. Мабуть, як і всі інші цінні археологічні знахідки, все було відправлене в Москву або Петербург (Ленінград). Де поділися ті описи, фотознімки? Чому ніде не було жодної публікації? Відомо тільки, що через десять років (1937) археолог В. Грінченко був заарештований і пропав безвісти. Разом з ним загинули всі його матеріали: креслення, знімки, плани, наукові дослідження. Ось лише короткий опис скарбу за даними професора М. Міллера, опублікованими в зарубіжній пресі: “В скарбі виявлено було 50 залізних стремен, 20 залізних удел, багато пряжок та кілець від кінських уборів, кілька пар стремен та кілька удел були орнаментовані золотою та срібною насічкою. У скарбі було близько 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді різноманітних золотих бляшок та грудок від стопленого металу. Всі бляшки були орнаментовані різними візерунками, опуклими півкульками і зроблені штанцами. За формою були округлі, опуклі, квадратові, простокутні з одним виокругленим боком. Всі ті бляшки являли собою прикраси до кінського та людського убору з ременів. Були поміж бляхами і золоті кільця та обійми до піхов від шабель. Була також щира золота смуга, прикрашена витискуваним орнаментом — обкладини горішньої частини сагайдаку. Були також і інші золоті платівки різної форми та розміру — очевидно, обкладинки луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі речі мали сліди перебування у вогні, а багато було частково чи цілком стоплених, іноді просто у вигляді золотих бульб чи крапель. Зі срібних речей найкраще зберігся вилитий та оброблений карбиком орел, завбішки з голуба. Ноги йому обкручував змій, що, підвівши голову, гриз орлу серце. Це відома з класичної давнини алеґорія — боротьба сили з хитрістю. На лівому крилі орла — кругле візантійське клеймо, а на грудях великими літерами вирізано “Петроу”. Цей орел являє собою навершок стяга когорти або леґіону якогось візантійського воєводи Петра, можливо команданта імператорської гвардії. Друга, також пластична фігура, такого ж призначення виображала собою лева, від якого збереглася лише голова, решта була стоплена. Чимало було й інших срібних, частково стоплених або поламаних речей, з яких більшість — церковне начиння, кадила, чаші, діскоси і т.п. Всі речі кічкаського скарбу візантійського виробу 9-10 століть, крім шабель та стріл” (Український голос, 27.10. 1976). Ці короткі повідомлення подають нам напрочуд яскраву картину похорону останнього язичницького князя України-Руси, яка логічно підтверджується усіма існуючими історичними відомостями про його загибель на острові Хортиця. Опис речей скарбу свідчить, що похований в кургані є великим воєначальником, який повертався з Візантії з великою здобиччю і загинув у цих місцях (тобто на Хортиці або поблизу неї). Можливо, вірні воїни поховали його таємно, за давнім звичаєм наших Предків, на високій горі, спаливши його тіло в урочистому княжому уборі, з усією військовою зброєю. У погребальне вогнище, за звичаєм, дружинники кидали йому в останню дорогу золоті та срібні дарунки, залізні стріли, хто що міг. Після спалення залишки кісток з попелом було закопано разом із залишками погребальних дарунків, потім могилу заворожено трьома шаблями, а землю зарівняно так, щоб не лишилося на ній ніякого сліду від могили, лише одинокий камінь нагадував би утаємниченим, де покоїться їхній дорогий князь. Колись із вершини тієї гори було видно на десятки кілометрів на північ і на південь: Крарійську переправу через Дніпро, далекі острови, балки, ліси, всі пороги Дніпра аж до порога Вільного, Хортицю і Великий Луг, де була козацька вольниця. Нині тут, на Запорожжі, димлять труби величезних заводів, вся Хортиця обплутана високовольтними дротами, майже не чути на вулицях української мови, зросійщена вся Запорізька область... Однак і тут нині пробуджується українська національна свідомість і Рідна Віра. Та це й закономірно. Скільки ж століть тут нуртував вільний козацький дух! Великий і сильний дух князя Святослава витає над цією святою Землею, незважаючи на всі підступні спроби наших явних чи прихованих ворогів кандидат історичних наук Галина Лозко. ОРИГІНАЛ НА www.domivka.net/publ765.html

LuK;67998 пише: :ag: ці люди вже навно не при делах

для політиків єдина помісна церква страшніше, ніж НАТО!

Церква у нас, згідно з Конституцією, відділена від держави, тому я всіх політиків, що засвітили свої релігійні вподобання, відправляв би у відставку з довічною забороною балотуватись до рад будь-якого рівня і займати будь-які посади на державній службі. А попів, помічених у політиканстві, розпинав би на хрестах - почесна смерть для християнської сволоти...