Релігійний світогляд

Понеділок, 4 серпня 2008 р.ЗВЕРНЕННЯ ПРО ВИЗНАННЯ ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ РУСІ НАЦІОНАЛЬНОЮ ТРАГЕДІЄЮ УКРАЇНИ-РУСІ Президенту України п. Ющенку В. А.Прем’єр-міністру України п. Тимошенко Ю. В.Голові Верховної Ради України п. Яценюку А. П.Голові СБУ п. Наливайченко В. О.Членам РНБО УкраїниЗВЕРНЕННЯПРО ВИЗНАННЯ ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ РУСІ НАЦІОНАЛЬНОЮ ТРАГЕДІЄЮ УКРАЇНИ-РУСІХрищення Русі відбулося шляхом віроломного руйнування рідної духовної системи і примусового купання в Дніпрі тисяч киян, які під страхом смерті мусили виконувати волю князя Володимира влітку 988 р. Навіть за християнськими нормами така поголовна акція суперечить церковному канону, за яким хрищення має здійснюватися як індивідуальне таїнство. Як стверджують історики церкви (І.Огієнко, М.Грушевський та ін.), „нову віру густо полито кров`ю українського народу”.Катування і страта ідейних провідників нації, її духовної верстви, волхвів і жерців, яких спалювали живцем і рубали сокирами на очах у багатотисячного народу, стала наслідком моральної деградації князя-самодура Володимира, вбивці своїх братів та родичів, розумово обмеженого і самовдоволеного розпусника. Прийняття чужої релігії із насильницькою підміною родових слов’янських духовних і моральних цінностей чужинськими божками Єговою та Єгошуа є кричущим фактом зради власного народу, його споконвічних народних українських традицій, Предків нашого Роду. Ця подія мала величезний негативний вплив на всю подальшу історію, а отже і долю українського народу та держави. Християнська церква впродовж тисячоліття мала необмежену духовну диктатуру над суспільствами різних країн. З допомогою державної влади вона влаштувала всесвітній погром античного мистецтва, дощенту зруйнувала традиційні храми і капища, попалила бібліотеки язичницької літератури, закатувала волхвів – носіїв етнічної духовності і народних традицій; заборонила народний театр, народну музику і танцювальне мистецтво, спалила музичні інструменти та скульптуру, знищила архітектуру давнього храмобудівництва. На місцях зруйнованих древніх язичницьких храмів будувалися розсадники християнського чужовір`я, оточені кам`яними мурами та фортецями. Замість рідної давньоруської мови Київської Русі було прийнято церковнослов`янський суржик, яким писалися християнські євангелії. Світська література і поезія просто були спалені на вогнищах. Тепер нам розповідають байки, що лише християнство принесло на Русь писемність, а до цього начебто наші Предки були неписьменними дикунами! Кому це вигідно? Народно-звичаєва культура зазнала нищівного удару. Церква протягом тисячоліття нав`язувала непритаманні нашому етносу морально-звичаєві відносини і обмеження, всілякі виснажливі пости, єпитимії та інші покарання за порушення християнських заповідей. Однак, з боку самої церкви, заповідь „не убий” була порушувана повсякчас, коли йшлося про вбивство інаковіруючих. Виправданням за ці вбивства і катування людей було правило, що завжди виконувалось церквою з великою запопадливістю: „Убійство бога ради – несть убійство”.Всі злочини, заподіяні християнством ортодоксального напрямку не менш страхітливі, ніж злочини Інквізиції в Західній Європі, де було спалено живцем тисячі відаючих жінок, повитух, носіїв сокровенних жіночих звичаїв, або й просто красивих представниць жіночої статі, що виявили непокору церковникам (за 150 років ними було знищено 30000 таких „відьом”). Подібні злочини відомі й в Україні. Боротьба із залишками язичницької віри і народних знань в Україні доби Київської Русі та пізніших часів аж до кінця ХVIIІ ст. набула вигляду церковного психозу та релігійного екстремізму, що виплеснувся на народ сотнями церковних настанов проти язичництва та заборон народних свят, звичаїв, обрядів та ін. (напр. укази царів та духовних пастирів різного рангу про заборону писанок, крашанок, Купальських і Великодніх ігрищ та ін.). Так наприклад, у XVII ст. царською грамотою до навчальних закладів наказувалось: учителів, які викладали природничі дисципліни, спалювати разом з учнями, „яко чародеи без всякого милосердия да сожгутся”, а хто читає „богопротивні волшебні книги”, той має бути спалений разом з книгами. Звичайно, така політика церкви та влади породжувала спротив. Християнські літописці повідомляють про численні повстання проти насильницького хрищення Русі, зокрема 1024, 1068, 1071, 1144 років та інші, які жорстоко придушувались. За розрахунками істориків тільки за одне століття після хрищення, населення Київської Русі скоротилося на 7 мільйонів осіб в результаті такого величезного кровопролиття, що фактично мало характер громадянської війни. Нащадки, в тому числі духовні, Володимира-Базилія розірвали Русь, і українці на довгі століття втратили свою державність.Звертаємо також увагу Президента і Уряду на те, що християнське віровчення, викладене в Біблії, суперечить законодавчим нормам сучасних суспільств. Окремі книги Біблії та Тори (Старий Заповіт) містять заклики до вбивств, розправ, дискримінації інакомислячих, зокрема власних дітей батьками і навпаки, заклики до знищення або осквернення святих місць, гаїв і язичницьких храмів інших народів (наприклад, Біблія: 2М: 22.19; 3М: 20.27; 5М: 13.13-17; Марка: 9.42; Луки: 19.27 та багато інших). Всі ці та інші людиноненависницькі постулати свідомо замовчуються церквою або завуальовуються (трактуються символічно), однак неухильно виконуються її апологетами. Християнство зародилося в юдейському середовищі як секта єссеїв, до якої належав Ісус Христос. З самого початку ці вірування були пристосовані до менталітету народу-кочівника, його власної картини світу, суспільних взаємовідносин та моральних норм. Саме кочівницький релігійний архетип разом з християнством був нав`язаний народам-землеробам. Вживлення у свідомість європейців чужої метафізики спричинила руйнацію світогляду, породила подвійні стандарти, моральну дезорієнтацію. Внаслідок цього сталися психологічні зміни, що призвели до втрати високих генетичних якостей нашого українського народу. Монополії християнства в сучасному суспільстві повинен бути покладений край.Враховуючи все вищезазначене, ми наполягаємо на тому, щоб християнізацію Руси вважати трагічною подією в історії нашого народу і всього світу, а дату 12 серпня визнати за день національної жалоби, в який поминати всіх безвинно убієнних християнською церквою українських волхвів та героїв, які боронили Рідну Віру і загинули в боротьбі проти чужоземної духовної навали. Вважаємо неприпустимим й такими, що ображають національну гідність українського народу, ганьблять пам’ять про мільйони українців-русичів, безневинно знищених християнськими церквами, намагання окремих державних та церковних діячів влаштувати гучні щорічні святкування Хрещення Русі та ще й за державний український кошт! Слава Українському Народу! Голова Об`єднання Рідновірів УкраїниВерховна Волхвиня Українидоктор філософських наук Галина Сергіївна Лозко (Зореслава) 30 липня 7516 (2008) р.

Дивись, слухай, думай! У сучасну глобальну епоху людство переживає драматичні процеси втрати духовних цінностей та морально-етичних орієнтирів. З особливою гостротою нині постало питання про роль етнічного фактора в еволюції світової культури, яким ще донедавна нехтувала переважна більшість суспільствознавців. Не останню роль у цих процесах відіграє релігія як складова духовно-культурного життя народів. Українська церква святкує чергову «ювілейну» дату 1020-ліття хрищення Русі.Великі ювілеї, як правило, спонукають замислитись, чи стала людина кращою, прийнявши одну зі світових релігій за основу своєї життєдіяльності. Ортодоксальний погляд на цю важливу проблему сьогодні не здатен дати однозначну позитивну відповідь. Вочевидь, її потрібно розв’язувати з допомогою нових наукових підходів, теорій, методів, ретельного добору фактологічного матеріалу й уважного вивчення джерельної бази.Співвідношення етносу з функціонуючою в його середовищі релігією становить ядро етнокультурного процесу, виступає або способом самозбереження національно гомогенної спільноти, або шляхом її самознищення – розчинення серед чужорідних етнічних і соціокультурних елементів.Немає нічого дивного в тому, що нині з’явилися такі нові галузі знань, як етнокультурологія та етнологія релігії (етнорелігієзнавство). Серед етнічних функцій релігії (куди входять світоглядна, комунікативна, етноідентифікаційна, інтегративна, дезінтеграційна та ін.), одне з чільних місць належить етнотворчій та етнозберігаючій функціям. Адже в умовах глобальної загрози асиміляції та метисизації європейської людності, збереження етносів та їхньої самобутньої національної культури набуває особливого значення. Умоглядні «загальнолюдські» цінності, нав’язливо пропаговані комуністами й глобалістами, виявилися неспроможними навіть у найменшому обсязі підмінити природні етнокультурні традиції, сформовані народами на власних теренах проживання, засобами власних рідних мов і своїх рідних духовних практик. Чи може сьогодні християнство, що має вселенський (наднаціональний) характер, стати для українців етнозберігаючим чинником? Вочевидь, світові (інтернаціональні) релігії не тільки позбавлені цієї функції, а й виступають, по суті, знаряддям в руках глобальної «еліти». Релігійний космополітизм у самому його зародку був і залишається дієвим та вигідним імперіалістичним засобом. Світові імперії постійно народжуються та з невмолимою силою закономірності – розпадаються. Вони не мають природного енергетичного ядра, яке б зчіплювало всі елементи суспільного організму докупи й спрямовувало їх у русло єдиного державотворчого процесу. Такою якістю наділені тільки гомогенні етноспільноти, які природно виробляють національну ідею та на її основі – власну державотворчу ідеологію. Поява європейського етнорелігійного руху – свідчення того, що настав час повертатися до власних природних Богом даних культурних практик. Отже, осмислення християнства як світової парадигми розвитку культури сьогодні є саме на часі. Якими були причини й сутність етнічних конфліктів, здавалась би, народів-одновірців? Чому християни-католики і християни-православні, по суті, брати по вірі, не просто ворогують упродовж кількох століть, а й вступають у кровопролитні братовбивчі війни? Чому за таких умов ніхто не апелює до головної заповіді «не убий»? Де пролягають ті конфліктогенні зони християнства, що спричинюють дестабілізаційні процеси не тільки в поліетнічному суспільстві, а й у локальних етнічно однорідних групах населення (наприклад, боротьба греко-католиків з православними в Галичині)?Сьогодні стає очевидним, що релігійний фактор активно використовується як прикриття політичних чи ще глибших соціальних та економічних інтересів. Крім того, маніпулятори людською свідомістю часто використовують у своїх цілях таке явище, як релігійний фанатизм. Яка природа цього фанатизму? Вочевидь, вона лежить у площині самого віровчення – якщо хочете, «святого письма» – закостенілих догматів віри, які вже не відповідають сучасному стану життя. Фанатизм часто є причиною чи наслідком масового соціального й релігійного невігластва. Давайте спитаємо себе, чи кожен християнин читав Біблію? Чи кожен християнин, навіть освічений, може розказати напам’ять «Символ віри», «Отче наш» або хоч кілька заповідей з «Декалогу»? Але парадоксально, що всі без винятку переконані в тому, що християнство – благо!Не зважаючи на те, що воно поширювалось вогнем і мечем по всій Європі, забуваючи про тисячі жертв інквізиції, заплющивши очі на злочини своїх пастирів, і сьогодні пересічний християнин буде з блиском в очах переконувати, що християнство – найправдивіша релігія в світі, бо це – «релігія любові».Доки зберігатиметься стереотип «вищості» християнства над іншими релігіями, доти ми не зможемо повноцінно осмислити уроки історії, якими переповнені книжки, засоби масової інформації та й саме наше життя. Не слід також забувати й про те, що з нами поруч інтенсивно розвивається іслам, наймолодша зі світових релігій, яка стає все більш експансивною в світі, й зокрема в Європейському регіоні. Географічно розташована на межі християнського та ісламського світів Україна також не стала винятком, бо за останні десятиліття відсоток мусульман у Криму має тенденцію до зростання, окрім того, іслам проникає на наші терени й через різні види законної та незаконної міграції. На жаль, досі в нашому суспільстві не поставлено питання про шляхи врегулювання конфронтаційних відносин мусульман із християнами. Але ж ісламська герменевтика містить ряд конкретних настанов тоталітарного характеру щодо сповідників інших релігій. Подібні настанови має й християнство стосовно інших віровчень. Однак, про них загалом не прийнято говорити через пресловуту «політкоректність». Це нагадує поведінку страуса, що в разі небезпеки ховає голову в пісок. На жаль, християнство боролося не стільки з представниками чужих етносів, як, за влучним висловом Сергія Єфремова, «це була безупинна війна з власним народом».Для того, щоб у суспільстві набули поширення високоякісні знання про етнокультурні процеси в усьому світі й, зокрема, в Україні, нам слід дати відповіді на всі поставлені тут та інші запитання, які виникатимуть в ході нашого заглиблення в цю проблему. Вияснити ці питання допоможуть насамперед першоджерела – цей шлях є випробуваним класичним варіантом освіти, він примушує мислити самостійно, а не брати заздалегідь сформовані кліше й застосовувати їх на всі випадки життя. В цій антології ми подаємо християнство без церковних прикрас, мовою документів і фактів.Отже, мета цього посібника – дати студентам системні знання про етнокультурні та етнорелігійні процеси з першоджерел; залучити до широкого наукового осмислення маловідомі джерела та праці мислителів, які були невигідними для певних політичних структур колись давно і зараз.Такі навчальні посібники, що складаються з науково-документальних та літературно-художніх творів чи уривків з них, підібраних за програмою певного курсу, здавна традиційно називалися грецьким словом хрестоматія (hrestos + matos), що дослівно означає «корисне знання». Ці матеріали, сподіваємось, будуть корисними як для студентів, так і для викладачів культурології, релігієзнавства, християнської етики та інших дотичних галузей знань.Тематична структура хрестоматії «Антологія християнства» сформована таким чином, щоб показати насамперед появу християнства та його поширення в Європі (розділ І); далі вміщено відомості про те, яких трансформацій зазнала народна культура, поєднавшись із християнською ідеологією, що можна бачити з указів царів та церковних грамот (розділ ІІ);морально-етичні основи біблійної культури показані через праці відомих мислителів (розділ ІІІ); інквізиція, знищення науки, культури та освіти (розділ IV); християнство у літературних джерелах, зокрема, творах українських класиків (розділ V); і завершують нашу збірку окремі матеріали про стан етнічної культури в глобальну епоху (розділ VІ). Матеріали споряджені коментарями, поясненням маловідомих слів та термінів, а також запитаннями й завданнями для студентів, які допоможуть осмислити ті чи інші проблеми.До хрестоматії залучені не тільки стародавні джерела, які стосуються християнства, а й думки відомих у світі мислителів як минулих часів, так і сьогодення, що допоможе комплексно вивчити проблему, подивитися на неї з різних точок зору, як з боку самих християн (напр., доповідь патріарха Філарета з нагоди 2000-ліття християнства або митрополита Іларіона чи монахів-домініканців), так і з точки зору відомих філософів (Г.Сковороди, І.Канта, Ф.Ніцше, С. де Бовуар, І.Франка, В.Шаяна, С.Безклубенка), або представників етнічних конфесій, які зазнавали постійних переслідувань з боку панівної церкви впродовж цілого тисячоліття. Значна увага в хрестоматії приділена вивченню основ біблієзнавства, що спирається на головне джерело – святе письмо християнства. Важливе місце займає осмислення шляхів порятунку етнічної культури в глобальну епоху, представлене працями сучасних європейських мислителів, таких як Гійом Фай, П’єр Кребс, Сільвано Лоренцоні, Елефтеріос Баллас та ін., які прокладають місток між минулим і майбутнім.Зрозуміло, що такий широкий спектр піднятих у посібнику проблем не може бути вичерпаним повністю. А враховуючи ще й певну світоглядну контроверсійність даної тематики, можемо запевнити, що завжди залишається місце для доповнення й розширення наших знань. Тож, воістину велика мудрість, закарбована у ведичних джерелах, хай буде доступна кожному шукачу істини: хто має вуха – хай слухає, хто має очі – хай дивиться.Галина Лозко

РОЗДІЛ І.ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИТой, хто не знає істини, – тільки невіглас. Але той, хто її знає і називає брехнею, той злочинець. Галілео ГалілейХронологія християнського завоювання Європи в І – ХХІ ст. (погляд з України) 25 грудня або 7 січня 6 – 4 р. до н.е. – за матеріалами Кумранських рукописів Мертвого моря, народився Ісус Христос у період правління царя Ірода (в 4 р. до н.е. Ірод помер).14 січня 6 – 4 р. до н.е. за календарем ортодоксальної церкви – обрізання Господнє (здійснено обряд посвячення Ісуса в юдаїзм).7 липня близько 30 р. н.е. – Ісус Христос був охрищений Іоанном Христителем.64 р. н.е. – перші християни підпалили Рим; пожежа знищила 10 із 14 районів столиці. Імператор Нерон жорстоко покарав винуватців – юдеїв та християн, що увійшло в історію під назвою «перше гоніння на християн». Церква і нині вважає Нерона «антихристом».313 р. – Міланський едикт, виданий імператором Костянтином, який легалізував християнський рух, віротерпимо зрівняв права тоді ще напівлегальних християнських громад зі свободами інших релігійних груп. Християнські ж пастори досить скоро забули про цей гуманний документ, а тих, хто дозволив їм вільно поширювати своє вчення, назвали «поганами» та «єретиками». Історія утвердження християнства (як і інших світових релігій) не завжди була зразком милосердя та толерантності.325 р. – Перший Вселенський собор у Нікеї (Мала Азія) під егідою імператора Костянтина.391 – 392 рр. – Імператор Феодосій видав указ про заборону всіх язичницьких культів у Римі та закрив язичницькі храми, частину з яких було зруйновано, культову скульптуру та інші видатні твори мистецтва знищено.394 р. – Імператор Феодосій заборонив Олімпійські ігри як язичницьке явище.V ст. – наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом із поширенням ними християнства. Тривала запекла і переможна боротьба слов’ян проти духовного та фізичного поневолення. Під проводом славетного рутенського короля Одонацера (Одоакра), який 23 серпня 475 р. захопив римський престол і об’єднав багато споріднених племен, слов’яни знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях. Слов’янські війни проти християнізації та їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ – ІV ст., а також розселення слов’ян на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [3; 4; 5; 11], однак досі ще не стали предметом вивчення в навчальних закладах жодної зі слов’янських країн.415 р. – в Александрії християнські фанатики, скеровані архієреєм Кирилом і дияконом Петром, по-звірячому розтерзали славетну жінку-філософа неоплатоніка Гипатію (Іпатію) – хранительку Александрійського мусейона в Греції. Вони звинуватили її в «відьомстві», що за християнськими законами того часу підлягало «покаранню за чари: чарівник має бути розірваним до кісток його залізними гаками». Як повідомляє Католицька енциклопедія: «християни здерли з неї шкіру, гострими мушлями відриваючи м’ясо від кісток, і ще трепетні кінцівки вкидали у полум’я» [31]. Після цього християни зруйнували та спалили саму бібліотеку.438 р. – У Римі введено в дію закон, який передбачав смертну кару для язичників.451 р. – У Римі вводиться закон про смертну кару для тих, хто надає в своєму помешканні притулок для язичників або для їхніх богослужінь.475 р. – готський правитель Вінітар, який воював з антами, порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів підступно вбив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. На кургані понад річкою Рось нині встановлено пам’ятник славетному князю, який захищав Русь від духовного рабства.723 р. – Єпископ Боніфацій зрубав священного дуба Донара (Бога Тора) в землі Гессен і будує з нього християнську каплицю.743 р.– перші писемні згадки про окремі випадки християнізації слов’ян: наприклад, Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [6. 32].20–60-ті роки Х ст. – почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, для яких християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю і служило ідеальною політичною ширмою для колоніальних війн та знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним „просвітництвом”, порятунком „темних варварів”.Між 818–825 рр. охристили моравського князя Моймира.821 р. – примусове охрищення франками князя ободритів Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал. Будучи відпущеним додому, Славомир раптово помер у дорозі.831 р. – примусове масове охрищення частини населення Моравії.Близько 830 р. слов’янський князь Прибина наказав збудувати і освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [6. 41–42].846 р. охрищення моравського князя Ростислава з політичного примусу (щоб мати підтримку від короля Людовіка).865 р. – охрищення болгар.880-ті рр. – охрищення сербів і хорватів.880 р. – охрищення чехів.894 р.– охрищення князя Борживоя (Чехія).948 р. – германці заснували на слов’янських землях два єпископства – Хафельберґ і Бранденбург, які насильно навертали слов’ян до християнства.968 р. – заснування єпископств у Ольденбурзі і Маґдебурзі. Єпископ Ольденбурзький „народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” [8], а Адам Бременський писав, що нібито „був охрищений весь народ язичників”.956 –986 – Геральд Синьозубий силоміць впровадив християнство в Данії.955 р. – охрищення руської княгині Ольги. Повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: „Мої люди погане, і син мій, – уберіг би мене Бог від усякого зла” [12. 94]. Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого „пресвітера потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду рідної віри.960 р. – Гакон Добрий і Трюггві (батько Олафа Трюгвассона) впровадив християнство в Норвегії.966 р. – охрищення польського короля Мєшка і його підданих.971 р. – після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напередодні християнської пасхи і закінчилася значними втратами руської дружини (за словами літопису, „все войско погуби”), великий руський князь Святослав ніби прозрів причину поразки – етнічно і релігійно змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що не мало єдиної душі, божественної енергії чи харизми, втратило містичну підтримку рідного Бога Перуна. Відомі його сповнені смутку слова, сказані на військовій раді: „Загинула слава, яка йшла слідом за військом росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями…”. За відомостями Василя Татіщева, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, але ті не підкорилися. Великий князь „толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего Гліба не пощаде, … наипаче на пресвитери яряся… посла(в) до Києва, повелів храми христиан разорити і сожещи. І сам скоро пойде, хотя вся христиани ізгубити” [26. І. 110–11].972 р.– намовлені візантійським імператором печеніги убили князя-рідновіра Святослава Хороброго на о. Хортиця. Князь Святослав добре усвідомлював загрозу і шкідливість християнства, як засобу поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської християнської експансії не тільки Русь та Болгарію, а й інші народи Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію.983 р. – Добриня знищує давній хтонічний культ ільмерських словен: Рода і Рожаниць або Змія-Ящера-Волхова [7].983 р. – у Північному Полаб’ї вже прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Полабські слов’яни вбачали причину своїх нещасть в духовній зраді своїх Богів. Через це повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де „спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” [30].

988 р. – офіційне примусове масове хрищення 10 тисяч киян (а не всієї Русі!) князем Володимиром, що відбулося з порушенням християнських канонів, за якими обряд охрищення має бути персональним таїнством. По суті Володимир-Базилій влаштував ганебне політичне шоу: кумир Перуна побитий палицями і протягнутий через усе місто для наруги; знищено кумири Хорса, Стрибога, Симаргла, Макоші, Дажбога [12]; знищено кумири Услада і Велеса, які стояли на Подолі (вони не увійшли в перелік літописця) [12; 26]. В "Житії Володимира" говориться: "А Волоса ідола... велів у Почайну-ріку воврещи".989 р. – дядько Володимира-Базилія Добриня та воєвода Путята під керівництвом грецького єпископа Йоакима Корсунянина христили вогнем і мечем новгородців: „повелів ідоли опровергнути, одних посікти, а інших огневі віддати... затим скоро повелів будувати церкви і зводити на місцях, де стояли кумири». Археологи підтвердили ці відомості, орієнтуючись на сліди пожеж, виявлені на вказаних літописцем місцях. 989 р. – руський князь Володимир своїм Церковним уставом наказує спалювати волхвів. Хрищення Володимиром білих хорватів і спалення кількох десятків міст і сіл.995 р. – У Польщі знищено кумир Деванни-Дзеванни, Богині мисливства й лісів.995–1002 Олаф Трюгвассон продовжив християнізацію Норвегії, осквернив капище Тора [Сага про Олафа Трюгвассона.1698].1004 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай сорбів і побудував на його місці християнську церкву.Перша половина ХІ ст. – у святилищі Сварожича в Радогощі (Ретрі)– культовому центрі плем’яного об’єднання лютичів якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині Живи. Оскільки лютичі були досить сильними а християнські правителі були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв та рахуватися з думкою жерців, то імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [20].1008 р. – Знищення (вирубування і спалення) єпископом Мерзербурзьким Священного гаю Святобора у сорбів [20].1018 р. – Пожежа в Києві. Християни, скинувши провину в цьому на «зле чародійство волшебниць», убили десятки жінок, запідозрених у чаклунстві.1024 р. – Широкомасштабне насадження християнства в Муромі, Суздалі та Ростові. Єпископи Леонтій та Костянтин Муромський жорстоко і цинічно повергають кумирів, та розгніваний народ вбиває Леонтія за осквернення їхніх святинь (див. житія цих «святих»).1043 р. – князь ободритів Готшалк намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу.1052 р. – Булла папи Інокентія IV «Ad exstirpenda» (про знищення) про введення тортур для отримання зізнання.1054 р. – розкол церкви на латинників і „схизматів” стався поділ слов’ян не тільки за релігійною ознакою, а й за способом письма. Первісно всі слов’яни вважалися „схизматами” через те, що мали власну писемність. Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян. Було впроваджено латинку, яку поляки називають „абецадлом” від лат. „а, в, с”, наслідком чого стало відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів [13].1063– 1157 рр. – Кількаразове спалення і відродження лютицького храму Радегаста в Ретрі. Оплавлені кумири з цього храму були знайдені на початку XVIII ст. в Німеччині (колишні землі слов’ян) та описані Готлібом Машем у 1774–1795 рр. [16].1066 р. – язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, які не схотіли зректися чужої віри [14. 93].1068 р. – єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження слов’янської віри він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.1069 – 1071 – Ян Вишатич мечем приборкав слов’янських і фінських язичників на Білоозері.1069 р. – князь Гліб Святославович і єпископ Федір зарубали сокирою волхва та його прибічників у Новгороді [12].1050 р. – Монах Авраам знищив кумира Велеса в Ростові та насильно охристив мешканців міста, поставивши на місці язичницького храму церкву.1071 р. – Убивство волхва в Києві: «і вринуша його біси в рів» [12].1091 р. – Придушення повстання волхвів у Ростові: «волхв погибе вскорі» [12].Початок ХІ ст. – Ольденбурзький єпископ Герольд знищив кумира Бога Прове та спалив Священний ліс Прове [8].Початок ХІІ ст. – заснування християнських єпархій, які засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому „Саксонському Капітулярії” встановив правила покарання для своїх підданих, у тому числі й для слов’ян, чиї землі входили до складу його імперії: „Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” B]29[/B]. 424[B[/B].1125 – 1128 рр. – король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Князь Лотар ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані [13].1136 р. – перша спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23].1147 р. – відбувся христовий похід проти слов'ян, очолюваний Генріхом Левом, наслідком якого був лише «помірний успіх» у християнізації, адже слов'яни виявилися дуже серйозним і небезпечним супротивником, який просто поставив германців у безвихідь [8. I. 92; II. 4].До 1157 р. – Найзначніший культовий центр Сварожича в землі слов`ян-лютичів та ретарів неодноразово був знищений християнами та відновлювався знову й знову: в 953 він був розорений Оттоном Першим, у 1068 – саксонським єпископом Бурхардтом Другим, двічі спалювався германськими христоносцями під час хрестового походу проти язичників баварського герцога Генріха Лева в 1147 – 1150.1159 р. – друга спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23].1166 р. – третя спроба підкорення непокірних слов’янських язичників Балтійського помор’я [23]. Внаслідок жорстокої війни і опору, який чинили слов’яни-рідновіри християнським загарбникам Альденбурзького єпископства, зруйноване місто вагрів Старгород (пізніше назване Ольденбургом, нині територія Німеччини) [8].1168 – 1169 – четверта спроба і руйнування слов’янських святинь Помор’я. Єпископ Абсальон знищує і оскверняє кумира Ругевита в місті Карензі-Корениці на о. Руяні (нині Рюген): кумиру підрубані ноги, а єпископ Свен всівся верхи на скинуту статую Бога і звелів своїм благовірним провезти його по місту [23]. Після цього він же знищив кумирів Поревита і Поренута [Кнітлінг Сага]. Слов’янська держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян „цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов’янської віри” [30. 198]. Після зруйнування Ретри (1068) і до 1168 року цей храм ціле століття залишався релігійним центром не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди майже 200 років після християнізації Руси приїздили руські купці, воїни і прості рідновіри, щоб принести дари Богам. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги.

15 червня 1168 р. – єпископом Абсальоном осквернено і розграбовано храм Свентовида в Арконі на о. Руян. Оборонці-рідновіри винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося „Станіца” і за звичаєм мало виноситися лише в час вирішальних битв. Ця „Станіца” була у величезній пошані, що „майже дорівнювала маєстатові усіх Богів” [30. 198]. Данці підпалили дерев’яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум’ї разом з останніми рідновірами. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, цинічно спостерігати хід битви. За його наказом вояки Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали кумир головного Бога Святовита, пограбувавши всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу. Такою була трагічна загибель останніх язичницьких твердинь [8].1168 р. – жорстоке насильницьке охрищення германськими завойовниками усіх полабських слов’ян [3; 4].1169 р. – Суздальський князь-християнин Андрій Боголюбський спалив і пограбував Київ, убив тисячі киян.ХІІ ст. – Монахи-бенедиктинці скидають кумирів Лади, Лелі та Води на Лисій горі поблизу села Келець (Польща). На місці язичницького храму будують костел і монастир, про що розповідає повість ХVІ ст. «Про будівництво бенедиктинського монастиря на Лисій горі».В кінці ХІІ – ХІІІ ст. германці завоювали землі слов’ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов’янських племен, убиваючи й спалюючи жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев’яних дощечках.1210 р. – у грамоті папи Інокентія ІІІ говориться про слов’ян, які „воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами” [20. 187–203]. Саме з часу християнізації почалася масова колонізація слов’янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов’янський етнічний компонент, асимілювала полабські племена наших прародичів.1227 р. – за наказом архієпископа князь Ярослав (батько Александра Невського) спалив чотирьох волхвів: «изжьгоша волхвов четире на Ярославі дворі», що описано в Патріаршому або Никонівському літописі (1862 р.): «Явились во Новогороде волхвы, ведуны, потворницы, и многие волхования, и потворы, и знамения творили. Новогородцы же поймали их и привели волхвов на двор мужей князя Ярослава, и связали волхвов всех, и бросили в огонь, и тут они все сгорели».1375 р. – У Новгороді страчені «єретики-стригольники».1411 р. – з наказу церкви спалено живцем 12 віщих жінок у Пскові, про що повідомляє Псковський літопис [1].1462 р. – Єпископ Іоанн Можайський, засудив на смерть боярина Андрія Дмитровича і спалив його разом з жінкою за мниме «волшебство» на показ усьому народу.1484 р. – „Summis desiderantes affectibus” („Всіма помислами”) – булла папи Інокентія VIII, яка узаконила боротьбу церкви з відьомством і чарами. Народні погляди на чаклунство, поширені в народі й раніше, досі не визнавалися церквою, – віднині ж стають офіційною доктриною церкви і оголошуються єрессю. Булла була надіслана Крамеру, руками якого папа Інокентій VIII хотів придушити опозицію, що виступала проти полювань на відьом. Керуючись цією буллою, в Європі за неповними даними католики засудили до страти 100 тисяч язичників.1485 р. – спалено 41 «відьму» в П’ємонті.1487 р. – вихід у світ книжки папських інквізиторів домініканців Якова Шпренгера (1436–1495) декана Кельнського університету і пріора Генріха Крамера (латинізоване Інстіторіс) (бл. 1430–1505) під назвою “Malleus Maleficarum” („Молот відьом”), яка стала по суті детальною розробкою процедури судочинства над відьмами, "щоб як духовні, так і цивільні судді мали в своєму розпорядженні готові прийоми тортур, ведення суду і виголошення вироку".1499 р. – поширено одне з перших «Поученій священнослужителів проти язичництва».У кінці XV століття – з’являється середньовічний звід церковних правил Домострой, написаний монахом Сильвестром для потреб церкви (на зразок мусульманського Шаріату), потім доповнений впродовж наступного XVI століття. Цей документ написаний під впливом подібної праці Василія Великого – архієпископа Каппадокійського. Сильвестр часто посилається на нього, зокрема з нього взяте правило 72: «Той, хто довірився волхвам або їм подібним, що вбивають час – хай стане це заборонено». Тлумачення: «Той, хто пішов на навчання вредоносній мудрості до волхвів, колдунів та інших чародіїв, хай буде покараний як зловмисний убивця. Віруючий же волхвам або той, хто вводить їх у свій дім для зцілення від отруєння або віщування майбутнього – на шість років хай буде покараний, як наказує правило 61 Шостого вселенського собору… і 83 правило в тому ж посланні Василія Великого».Домострой: Шостого собору правило 61: «Тим, хто піддався волхвуванню або так званим мудрецям…, на шість років позбавлені від причастя, як такі, хто водить ведмедів або якогось іншого звіра для розваги натовпу і для заробітку, хто віщує долю при народженні і родословну за зорями, і подібними речами вводить народ в оману. Ті, хто ворожать за хмарами, чародії, творці амулетів і волхви, які цим займаються і не відступають від згубних сих язичницьких справ, – виганяти таких всюди з церкви вимагаємо, як велить закон священику»… «Що спільного у світла з тьмою? – як сказав апостол, і як поєднується церква божа з ідолами язичницькими? Яка співдія вірного з невірним? Яка згода Христоса з Дияволом?».1501 р. – Стоглавий собор заборонив наукову діяльність, особливо небезпечним визнано заняття астрономією.1504 р. – за наказом Московського митрополита Данила за читання іноземних книг та єретицтво спалені живцем: князь Лук омський, Іван Волков, Михайло Конопльов, Іван Максимов; а в Новгороді: Не крас Рукавов.1505 р. – Поучення проти язичництва, «Грамота митрополитів Фотія і Даниїла», «Стоглав», «Домострой» наказують катувати волхвів і всіх тих людей, хто знається з кудесниками.1515 р. – у Європі спалено понад 500 «відьом».1552 р. – Поучення проти язичництва в «Судебнику».1568 р. – церковники розгромили першу друкарню в Москві.1568 р. – Спалено живцем винахідника першого літального апарату «смерда» Нікітку.1599 р. – Послання Івана Вишенського про знищення свят Коляди, Купайла, писанок, великодніх короваїв та ін.1619 р. – В Тулузі за рішенням інквізиції італійському філософу Ваніні відрізали язик, щоб він не зміг висловлювати своїх думок, а коли він виявив намір продовжити писати – спалили живцем на вогнищі.1648–1649 р. – Указ московського царя Алексія Михайловича про знищення давньої музичної та пісенної культури, «шкідливість» скоморохів, яких наказано бити батогами, відсилати на заслання, ламати їхні дуди, гусла та інші музичні інструменти. Наприклад, грамота до воєводи Змієва про знищення свят Коляди, Овсеня та народних ігор.1721 р. – «Духовний регламент» Петра І про те, щоб церква «вірою і правдою служила самодержавству», «щоб насаджували вірнопідданські почуття і доносили на неблагонадійних», а також молебні, канони та акафісти на честь царюючих осіб.1784 р. – Російський імперський уряд наказує Київській академії читати лекції не рідною мовою студентів, а «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии» та дотримуватися російського правопису. Тих викладачів, які продовжували викладати українською мовою, було звільнено з посад.1863 р. – «Валуєвський циркуляр» російського царя про заборону української мови в Україні, особливо її використання в навчальних закладах.1876 р. – Емський указ проти вживання української мови навіть у народних піснях та на наукових фольклористичних конференціях. Заборонялося також вживання слів «Україна» та «українець».На початку ХХ століття з наказу радянської влади на Гуцульщині знищували писанки, репресували писанкарів, майстрів народного мистецтва.1921 р. – Постанова ВЧК про «осведомителей агентурной работы ЧК по духовенству», за якою визначалося «материальное заинтересование того или иного осведомителя среди духовенства». «При цьому субсидії грошові та натурою…, їх будуть зв'язувати з нами й в іншому відношенні, а саме в тому, що він відданий раб ЧК, який боїться розконспіровувати свою діяльність». Протягом усього часу радянської влади та й донині існує широка агентура КДБ (ФСБ) серед християнського духівництва і реальний вплив через неї на справи і політику не тільки церкви, а й держав, і на міжнародному рівні [2.246–248; 19.3].1927 (або 1930) р. – радянською владою знищене поховання славетного князя Святослава, знайдене археологом В. А. Грінченком на острові Хортиця під час будівництва металургійних заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу [13]. Тут знайдений військовий могильник, що нараховував близько 50 курганів. Тут князь Святослав прийняв свій останній бій з печенігами, в якому загинув смертю хоробрих і був похований тут же неподалік на горі, що нині зветься Вознесенською. Нині на місці ймовірного останнього бою князя Святослава встановлений обеліск.

1937 р. – за наказом радянської влади у Москві розстріляно кілька десятків українських кобзарів, лірників, бандуристів – знавців пісенного фольклору і народної мудрості, яких спеціально «запросили» на з’їзд.На початку 90-х років невідомий чернець каплиці в Ботанічному саду м. Києва безкарно розбив молотом кам’яну скульптуру язичницького Бога, яка тут стояла з давніх часів.2006 р. – За наказом олігархів руйнується Острів Хортиця (в давнину Хортич), відомий археологам як одне з найдавніших священних місць України. Тут знайдені десятки капищ, які датуються, починаючи від ІII тис. до н. ч. і навіть давніше. Слов’янські святилища на о. Хортиця згадувалися Костянтином Багрянородним, вони відомі також в давньоруських літописах. Уже з ХІІІ ст. на Хортиці існували перші осередки козацтва, з яких у XV ст. утворилася Запорізька Січ.2007 р. – Комунальне підприємство «Генеральна дирекція Київської міської державної адміністрації з обслуговування іноземних представництв» вирубало 500-літні дуби Перунового гаю на Оболоні – природного парку площею 109,8 га у Києві. Рідновіри вважають цю природну зону Священним гаєм, який вони доглядали протягом 10 років, аж поки в 2006 році їх почали брутально виганяти з цього парку загальнонародного користування. Виявилось, що згідно листа КМДА від 27.03.07 № 014-554 цей гай на березі Дніпра віддали олігархам для індивідуальної котеджної забудови ще 5 травня 2003 року. Злочинним Рішенням Київради від 9 березня 2006 року №191/3282 «Про продаж земельних ділянок товариству з обмеженою відповідальністю «Дніпровська Рив’єра» земельна ділянка розміром 46,0266 га віддана для будівництва, експлуатації та обслуговування індивідуальної котеджної забудови й будівництва головного сервісного селекційно-технологічного центру конярства та кінного спорту в урочищі «Оболонь» на вул. Богатирській, на північ від затоки Верблюд, в Оболонському районі м. Києва» [Лист КМДА від 27.03.07 № 014-554].12 і 19 серпня 2007 р. – Московський патріархат спільно ФСБ Росії та з допомогою найнятих міліціонерів вчинили напади на сповідників Рідної Віри із застосуванням кастетів та вогнепальної зброї. Злочинці досі не покарані, а Уряд України обходить цю подію мовчанкою. Учасники V Родового Слов’янського Віча, міжнародного з’їзду рідновірів, направили Звернення до Президента України з приводу кричущих порушень прав людини у нашій державі, однак відповіді від найвищого посадовця досі не отримано.14 листопада 2007 р. у Києві відбулась міжнародна конференція „Від комунізму до демократії – через Міжнародний суд. Правові механізми попередження системних злочинів проти людства”. Учасники конференції винесли рішення про розробку правових механізмів, що дозволять провести Міжнародний суд над злочинами проти людства, заборонити комуністичну ідеологію як людиноненависницьку і унеможливити повторення злочинів комунізму в майбутньому. Чи буде колись суд над злочинами християнства у світі?Цей перелік історичних подій нам потрібен для констатації факту і введення його в науковий обіг – глобалізація почалась не сьогодні й не вчора; перші її програми були закладені в ідеях так званих «універсальних» монотеїстичних релігій та продовжені послідовниками комуністичних ідеалів «рівності». Надмір наведених фактів свідчать як про християнський, так і про комуністичний етноцид слов’янських народів. Бо по суті комунізм був лише новою формою універсального культу, його логічним продовженням у нових умовах, а не поборником релігії як такої [2]. Насильницька християнізація європейських народів за всіма ознаками також була системним злочином проти людства, і це пора вже визнати.Етнокультура несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних предків і становить основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство, будучи зброєю в руках будь-яких завойовників, перервало цей живий ланцюг міжпоколіннєвої передачі етнічних знань і родового досвіду, постійно виправдовуючи свої злочини «місією просвітництва диких варварів», так само як і комунізм мав свою «місію» створення «соціалістичного табору», який по суті став тюрмою народів.Християнський етноцид посилив етнокультурну і морально-звичаєву деградацію слов’ян, і тому християнство має розцінюватися як велика історична трагедія, а не як „благодать”, про яку досі розповідають тисячам школярів і студентів зі шкільних та університетських кафедр та мільйонам прихожан з церковних амвонів.Етноцид, за визначенням Інституту держави і права ім. В.М. Корецького – тип політичної поведінки, спрямований на знищення конкретних етносів. На відміну від геноциду, що здійснюється шляхом фізичного знищення представників етносу, етноцид досягає своєї мети з допомогою „комплексу заходів по зруйнуванню системних зв`язків у середині народу, підштовхуючи його представників до переходу в іншу етнічну якість. Головна лінія в політиці етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам`яті, і, нарешті, самосвідомості)” [15.694]. Етнічна релігія є однією із найсуттєвіших ознак етносу. Тому В.Шаян слушно зазначив, що етноциду і геноциду часто передує деїцид – знищення Богів (від лат. deus – Бог і caedo – вбиваю). Оскільки етнічна релігія є духовною складовою культури, то знищення головної етнокультурної ознаки народу – є незаперечним доказом етноциду слов`янських народів, здійснюваного христоносцями різних мастей.Галина ЛозкоАнтологія християнства, К., 2009.:ac:

---

Додано о 12:31

---

Попереднє повідомлення було написане в 12:07

---

Галина ЛозкоСвятослав хоробрий і християнство! «Віра християнська - юродство єсть» - так передав літописець слова Великого князя Святослава Хороброго, які відображають його ставлення до чужовір’я. Він передбачив, яку шкоду воно принесе на наші слов’янські землі, відібравши в народів природню етнічну релігію, позбавивши їх волі й духовного єднання з Рідними Богами на довге тисячоліття. Та ось наше тисячоліття християнської темряви минуло, і народи знову повертаються до своєї праджерельної істини - до етнічних, національних пріоритетів. Але прокинулися ще далеко не всі, дехто волів би проспати й «царство небесне», аби не примушувати себе мислити. Та, яким би солодким не видавався сон раба, однак настає пробудження - і раб повертається лише до рабських обов’язків. Убийте в собі раба християнського мислення! Дещо про ювілеї Не встигли відлунати церковні дзвони 1988 року, сповіщаючи народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як слідом готуються помпезні святкування 2000-ліття різдва Ісуса Христоса. Хочеться перефразувати відому приказку «Чим би народ не тішився, аби не бунтував». Сьогодні народ знайшов свого кумира Ісуса замість втрачених Лєніна і Сталіна, бо як же ж йому знедоленому жити без кумирів, хоч земних, хоч небесних? Смішно і прикро, що в кінці ХХ ст. загалом освічені люди не хочуть мислити самостійно і логічно, сприймаючи християнські легенди за історичні факти, та ще й придумуючи собі з того ювілейні дати. Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній ювілей хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства записали в «Трудах Києвской духовной академии», що літописна версія хрищення Русі «наповнена легендарними вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі ще не може позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше відсутність етнічного імунітету. Причиною вживлення чужої релігії є, насамперед, відрив людей від свого етнічного коріння, коли зв’язок між поколіннями кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними вкрапленнями. Правдивим показником рівня чистоти етносу завжди виступає його ставлення до своєї етнічної культури і релігії. Бо як же інакше пояснити той факт, що люди з вищою освітою, відомі письменники, державні мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені тисячоліття тому хитрим і витонченим способом, на який здатні лише нації-поневолювачі, що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську ментальність. Саме вони примусили слабодухого князя Володимира прийняти хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського патріархату. Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного походження, і не в тому річ, що він нібито був народжений від “рабині”, а швидше тому, що ця “рабиня” була неруського (і загалом не слов’янського) походження. На демократичності походження любили наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а зрозумів всі “вигоди” християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що саме етнічна непевність, відсутність шляхетного ви-ховання в дусі лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради. Навіть сама Константинопольська церква зневажала Володимира і відмовилась канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від Константинопольського патріархату канонізації Володимира як “святого”, але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним “святим” в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Другий раз його проголосила “святим” Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI ст.

Якщо наших Предків ще якось можна виправдати (їх охрещували насильно, вони піднімали повстання проти чужовір’я, зрештою зберігали Рідну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн не виправдаєш аж ніяк. Їхні аргументи: «Так вірили наші Предки» - досить слабкі, бо одразу виникає закономірне питання: «Які Предки?». При докладнішому з’ясуванні виявляється, що це одне-два покоління: бабуся-прабабуся, чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків, які поклонялися «Матері Божій», будували церкви, тобто були християнами. Спрацьовують, культивовані тим же християнством, стереотипи мислення: «наші Предки були поганами і тільки християнство їх просвітило». Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам повторювати накинуту поневолювачем фразеологію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша рідна мова погана, лише московською (англійською, грецькою чи іншою) ми просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є причиною, в той час, як другий - є наслідком. Втративши Рідну релігію, народ протягом тисячоліття втрачав свої етнічні духовні цінності, втягуючись у коло чужих понять, норм моралі, змішуючись із чужими етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного. Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на століття переписували літописи на догоду кожному черговому правителю. Відомо, що й несторову «Повість врем’яних літ» редагували згідно з пануючою в княжому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було кілька охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками. Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у 871 р. Сучасні історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги. Боротьба за пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед Володимиром. Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь принесло тільки християнство. А де писемні пам’ятки язичницького періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було... Деякі маститі “вчені” досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й Мефодій, навіть пам’ятники “просвітителям” спорудили. Вся історія Русі початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій: язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і прийняття ним християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння) призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона, на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності. Відповідь однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на сповідників язичництва, яких не задовольняло правління Аскольда-християнина. Про це писав В.Татіщев: “У вбивстві Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2, с.208).

Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через обмеженість джерел: визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян, уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх своїй владі, а “антихристиянський терор” розглядається як закономірна гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння. Постать Ігоря Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944 року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги також складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є: придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її народження. Оскільки походження княгині точно не встановлене, існують різні версії щодо її етнічности - від скандинавського, до болгарського, однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для охрищення подружжю зовсім не обов’язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві Іллінська церква. Літописець же вважав за потрібне прикрасити Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного «Про обряди Візантійського двору» описані прийоми Ольги і її супроводу в імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв, хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б дивним, якби Костянтин «забув» описати обряд її охрищення. Зауважимо також, що народна пам’ять не залишила нам жодного доброго знаку про княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго пам’ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж, служителів слов’янських Богів - волхвів. Лише в християнських “Житіях” такі дії княгині описуються як позитивні. Наприклад, оповідання про те, що Ольга, охристившись, “требища бісівські зруйнувала і почала жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога” (за Є. Голубинським. История русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона збудувала дерев’яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи була зруйнована Святославом. Трохи арифметики Що ж до датування всього періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою. Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)? Тоді, мабуть, Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946 року був малолітньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря стала регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові.