Психологія дитини або суспільство ідеальних в'язнів.

Лави радянської армії не надто сприятливе місце для читання, але мені якось вдавалося. І одного дня, гортаючи журнал "Знание – сила", я наштовхнувся на статтю М. Максимова "На межі – і за нею". Стаття розповідала про методи руйнування людської особистості, що застосовувалися у нацистських концтаборах. Текст легко знайти в Інтернеті, наприклад, тут.
Пам'ятаю, як мене вразила згадка про те, що у концтаборах (до того як вони стали таборами смерті) велика увага приділялася прибиранню постелей.
Заправке постелей – особое внимание. Всё должно иметь абсолютно правильную геометрическую форму: углы – прямые, поверхности – плоские. Подушка – в форме куба, одеяло, на которое специально нанесён симметричный прямоугольный рисунок, должно быть сложено способом, соответствующим этому рисунку. И не просто одна постель, но и ряд их в одном проходе должны быть выстелены по струнке – иногда эсэсовцы проверяют заправку постелей с помощью геодезических приборов.
Картина вразила мене своєю схожістю на наші армійські звичаї. Геодезичні прилади у нашій частині для вивірки шикування ліжок не застосовувалися. Обходилися шпагатом. Але подушки, ковдри – все як у нас. Плюс спеціальні дерев'яні інструменти для "відбивання кантиків". У менш просунутих частинах, накільки знаю, для цього використовували табурети.
Основна теза статті "На межі – і за нею" (ґрунтувалася на книзі Бруно Беттельгейма) – щоб перетворити нормальну людину на ідеального в'язня (покірного і безпечного) слід прищепити психологію дитини. Домогтися, щоб доросла людина перестала відчувати себе здатною самостійно приймати рішення і за себе відповідати.
Тоді, у 1988 році, я був неабияк вражений схожістю психологічних трюків нацистів у концтаборах і радянського армійського командування. Хоча чому тут дивуватися? Мета однакова – змусити людей підкорятися. І підкорятися без розмірковувань.
Трохи пізніше прийшло розуміння, що і весь радянський народ десятиріччями піддавали дії тих же методів прищеплення дитячої психології – перетворення на ідеальних в'язнів.
Подумайте, хіба нам все це не знайоме?
...действует огромное число законов, предписаний, инструкций, постановлений и так далее. Причём многие из них неизвестны заключённым, зачастую противоречат друг другу и создают в лагере такую обстановку, в которой каждый твой шаг – нарушение. Ты всё время находишься в состоянии нашкодившего школьника – тебя всё время есть за что наказать.
В лагере между заключёнными нет сильных, постоянных привязанностей, нет настоящей дружбы. Узники – как дети, то поссорятся, то помирятся, то снова ссорятся. Этические нормы – детские. Заслугой считается украсть, утащить что-нибудь из лагерного хозяйства.
(Чи варто дивуватися діям наших політиків-тушок?)
В лагере постоянно, примерно на одном уровне, поддерживается "фон террора": время от времени на глазах у заключённых кого-то секут розгами, расстреливают, посылают в газовую камеру. Вот стоит эсэсовец. Он чувствует, что для поддержания этого фона уже пора кого-то наказать. Кого выбрать, когда все такие неразличимые – одинаково постриженные, в одинаковых полосатых пижамах? Того, кто хоть чем-то выделяется из общей массы, то есть ещё сохранил что-то своё, индивидуальное. Сила этого метода в том, что человек в своём естественном стремлении к безопасности станет сам производить внутреннюю работу по разрушению своей личности, чтобы слиться с этой серо-полосатой массой, стать неотличимым.
Другое сильнодействующее средство самоутверждения – власть...всей жизнью концлагеря управляют заключённые.
И потому, в частности, сотня эсэсовцев может управлять лагерем в несколько десятков тысяч человек, что почти всю работу за них выполняют сами заключённые.
Представителей этой разветвлённой, многоярусной иерархии называют в концлагере "элитой".
Поразительно, как быстро человек, попавший в элиту, забывает те лишения и страдания, которые он терпел, когда был обыкновенным заключённым. Дело в том, что жизнь элиты резко отличается от жизни заключённых. Элита питается значительно лучше и отдельно, она лучше одета, меньше работает, больше времени проводит в помещении. Некоторые даже живут в отдельных комнатах. И вот староста посылает на смерть заключённого, которого он застал за одним из самых страшных преступлений – когда тот рылся в помойке в надежде найти картофельную шелуху. Староста, который ещё три месяца назад полжизни бы отдал за пригоршню этой шелухи, теперь представить себе не может, как это можно быть таким голодным. Это удивительное свойство человеческой психики – попав из невыносимых условий в более благополучные, человек быстро и начисто всё забывает. Поэтому староста не может залезть в шкуру заключённого, взглянуть на мир его глазами.
І хай кожен читач спитає себе, а чи не залишається наше суспільство все тим же радянським суспільством дорослих дітей – ідеальних в'язнів?
Чи не пора нам самим за себе відповідати?
Стаття адвоката Ігора Голованя з УП.
Виклав цю статтю не для того, щоб покритикувати дві описані системи. Їх вже нема і сьогодні ми живево в іншому світі. При союзі не все було погано і як ми вже встигли переконатися на захід ми теж дивилися через рожеві окуляри, але мова не про політику і тим більше не про велику політику.
Хочеться достукатися до совісті тих хто продовжує використовувати таких довірливих людей, а їх і досі багато. Ці люди по інерції продовжують вірити тим хто ними керував десятки років, а вони роками крадуть їх сили і здоровя, і використовують як розхідний матеріал.
Апелювати до совісті різного роду пройдисвітів - це теж трохи по дитячому. Це важко, але потрібно самим потроху позбавлятися цих установок і надіятися не когось, а на самих себе. Жалію лише що раніше не зміг це пояснити деяким людям...

...действует огромное число законов, предписаний, инструкций, постановлений и так далее...

А как в Европе с законами, там не практически каждый шаг или поступок описан, как можно, а как нельзя?)

Питання не в законах. Закони в нас не гірші ніж в Європі, але в нас для багатьох закон як дишло...
Питання у відповідальності. Потрібно памятати, що ми у відповіді за тих, кого приручили.
Потрібно памятати, що ми маємо суспільство в якому дуже багато дорослих людей, які і досі вірять усім і всьому. А їх діти - це взагалі окрема сумна історія.
Кожна людина потребує турботи, уваги, а діти інколи цілодобової. І чужа людина ніколи не зможе цього дати, а в нас інколи зявляються добродії, які десятки років займалися своїми проблемами (робили карєру, влаштовували власне життя десь далеко, заробляли гроші, їздили по заробітках, кинувши величезну частину своїх обовязків на інших), а коли повернулися, ставши великими начальниками, або обзавівшись звязками, починають розповідати, як потрібно вміти жити.
Хочеться спитати їх, шановні, а де ви були раніше?

Oleksandr пише: Питання не в законах. Закони в нас не гірші ніж в Європі, але в нас для багатьох закон як дишло...
Питання у відповідальності. Потрібно памятати, що ми у відповіді за тих, кого приручили.
Потрібно памятати, що ми маємо суспільство в якому дуже багато дорослих людей, які і досі вірять усім і всьому. А їх діти - це взагалі окрема сумна історія.
Кожна людина потребує турботи, уваги, а діти інколи цілодобової. І чужа людина ніколи не зможе цього дати, а в нас інколи зявляються добродії, які десятки років займалися своїми проблемами (робили карєру, влаштовували власне життя десь далеко, заробляли гроші, їздили по заробітках, кинувши величезну частину своїх обовязків на інших), а коли повернулися, ставши великими начальниками, або обзавівшись звязками, починають розповідати, як потрібно вміти жити.
Хочеться спитати їх, шановні, а де ви були раніше?

Наверное, учились жить. И как жить зачастую пытаются учить таксисты, дворники или бабки на рынках. Когда человек чего-либо добился в жизни, вряд ли он просто так будет тратить свое драгоценное время, что бы кого-то поучать.

На проблему потрібно дивитися ширше, як це робить автор статті. Як сказано – кожна волосина ваша порахована. Але дехто почав думамати що "вхопив вже бога за бороду" і тепер має право вирішувати кому як і скільки жити.
Такі люди не допоможуть влаштуватися на роботу, а роками будуть тримати в "чорному тілі" і доводити людину до межі, а тоді зроблять у всьому винуватим будь-кого, але не себе зі своєю безвідповідальністтю. Не допоможуть розвязати конфлікт, а навпаки можуть підливати масло в вогонь. Будуть вчити як зробити якусь пакость, вони добре знають - дім який розколовся не встоїть. Інколи саме це і є їх кінцевою метою...

Інколи людину дуже довго "доводять до межі", а тоді дадуть якусь подачку і вона готова на все...
Гірше, що може зло зробити з людиною, це змусити її забути, що вона вінець Божого творіння його образ і подоба!