7 грудня 1933-го виписали ордер на арешт фельшера Павла Губенка (такими були професія «за документами» й справжнє ім’я літератора). Державний прокурор звинуватив письменника-гумо-риста у тому, що той неодноразово їздив до Німеччини, належав до Української військової організації й планував замах на секретаря Центрального комітету Компартії України Павла Постишева. Безпідставність другого та третього звинувачень дослідники вже довели.

Зате перше твердження сумнівів абсолютно не викликає. Письменник, допоки не' «загримів» у табори, частенько навідувався до Німеччини, яка на-рівні'з Францією у 1920-х вважалася культурним центром Європи. Цивільна авіація тоді ще не набула поширення, тому їздив туди залізницею, транзитом через Польщу. Останнім великим залізничним вузлом, який йому доводилося щораз перетинати на радянсько-польському кордоні, була Шепетівка. До 1939 року наше місто розташовувалося в прикордонній зоні, «на межі» УРСР і Польщі, тому в ньому письменник неодноразово зупинявся і на залізничному вокзалі проходив митний огляд.

В оповіданні Остапа Вишні «Як переїхати митницю» колишнім шепетівським митникам «дісталося на горіхи» за надмірну запопадливість у виконанні своїх обов’язків: «Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як вони, я не бачив. Це якісь ізвєрги!».

Чому гуморист настільки критично оцінював роботу митарів? Вірогідно, його не влаштовували обмежувальні норми на ввіз до Радянської України імпортних товарів — «речей, потрібних для прожиття протягом двох—трьох місяців». Називав цей набір «занадто символічним».

Реклама:  Хочеш купувати вигідно? Слідкуй за сайтом https://promo-kod.com.ua/. Там підібрані всі найвигідніші акції з магазинів України, а також різноманітні промо коди на знижку. 

«Ну до чого мала норма, що аж плакать хочеться, — йдеться в оповіданні. — Подумайте: усього тільки гри костюми. Всього тільки два пальта. Всього тільки шість пар білизни. Всього тільки один золотий хрестик і одна золота іконка. Всього тільки низка перлів і один годинник. Ну й влада!»

Більше уваги шепетівські митники звертали на багаж, а менше — на одяг, у який вбирався типовий радянський «турист». Тому радянські контр-абандисти-транзитери, скуштувавши заборонені плоди «капіталістичного раю», кращі зразки тамтешнього краму вивозили прямо на собі.

«Шепетівка. Літо. Спека, — кпинив Остап Вишня. — І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях...»

Доходило до курйозів. На замовлення своїх дружин та колег «командировочні» примудрялися в закапелках свого одягу приховувати гостродефіцитні, як на ті часи, фабричні дитячі іграшки, а також різноманітні надувні вироби з ґуми, наприклад плавзасоби.

Одного разу письменник-пересмішник став свідком затримання «туристки», котра у погоні за дефіцитом «перебрала куті меду». Після того, як на прохання працівників шепетівського митного посту жінка зняла з себе зайвий одяг і прикраси, різко «схудла» у кілька разів. На столику поруч з’явився цілий «галантерейний магазин» — «разок перлів сажнів на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей».

Чільне місце серед імпортного текстилю та трикотажу, на який у Радянській Україні спостерігався шалений попит, належало жіночому одягу. Сталінська промисловість ніяк не встигала за смаками та вподобаннями грошовитих радянських клієнток (наприклад, дружин партійних діячів чи «стахановців»), тому ті правдами і неправдами «діставали» зразки модної індустрії з Німеччини чи Франції.

Хоча трикотаж загалом у СРСР дефіцитом не був, проте, за якістю істотно поступався імпортним аналогам. Остап Вишня якось підслухав з цього приводу розмову двох чоловіків, котрі саме готувалися перетинати ше-петівську митницю:

—Слухайте, то ж Ви, здається, жіночі кальсони носите?

—      А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.

—Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою?

—Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що Ви мені з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як митні урядовці. Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?

Неабиякий попит півстоліття тому спостерігався на нічні сорочки для жінок німецького та польського виробництва. Інформація про те, як у щойно радянізованому Львові дружини партійних діячів у вишуканих зразках цього одягу під регіт перехожих дефілювали до театру, тепер добре відома кожному історику. Та що там «дами» політиків, у 1940-х роках навіть прості жінки, що мешкали у суміжній з Галичиною Волині, в призначенні «комбінацій» також не вельми розбиралися. У 1946 році хтось подарував шовкову нічну сорочку на весілля дружині керівника підпілля Організації українських націоналістів на Волині та Поліссі Миколи Козака. «Я довго думав, що з тим фантом робити, аж поки не передав його у спадок дружці», — писав він згодом до свого товариша. Цікаво, скільки цих елементів гардеробу конфіскували працівники довоєнного митного посту в Шепетівці? Тисячі? Десятки тисяч? Остап Вишня «підколов» останніх і з цього приводу:

— Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні «серйозні» доводи про те, що жіноча шовкова комбінація — це є профодежа для молодого інженера, що прокладає у Донбасі нову шахту. Найулюбленіша у них фраза на те: «Не полагається».

Володимир Ковальчук