Вимітання комуністичної махорки

Земля не зійшла з орбіти, хоч минуло вже кілька тижнів після заборони Мін’юсту брати участь у будь-яких виборах компартіям. А таких в Україні три: усім відома КПУ товариша Симоненка, Комуністична партія України (оновлена) і Комуністична партія робітників і селян. Ці політсили не відповідають вимогам Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів в Україні і заборону пропаганди їхньої символіки».

Як і слід було очікувати, рішення обурило комуністів. Ще в день заборони, 24 липня, на сайті КПУ розмістили заяву: «Президія Центрального Комітету Комуністичної партії України заявляє, що це є чергове, грубе порушення Конституції України, права громадян висловлювати своє відношення до політичних сил і їх ідеологій на виборах до державних та місцевих органів влади».

Шлях заборон і обмежень дійсно не демократичний, а в чомусь не гуманний і аморальний. Та чи спроможне наведене «повідомлення ТАРС» нині вичавити з когось сльозу, викликати благородний гнів і примусити щільніше зімкнути лави навколо ображених? Бо ж якщо вже позбавлені права бути обраними до парламенту й органів місцевого самоврядування заговорили про справедливість, то слід і їм відповісти на незручні запитання.

Хоча б на такі. Про яку людяність, демократичність і альтернативність від самих комуністів можна було очікувати у той час, коли вони були при владі? Якими гуманними методами вони відправляли туди, де Макар телят не пас, своїх політичних опонентів? За представників яких партій, крім КПРС, можна було голосувати на радянських виборах? Як часто можна було їздити за кордон до родичів, на роботу, навчання чи просто так? У яких богів, окрім Леніна і Сталіна, дозволялося вірити?

У моральності будівничих комунізму я засумнівався ще в четвертому класі, коли однокласниця подарувала мені на День радянської армії зразкову з погляду соціалістичного реалізму книжку «Як гартувалася сталь». Уже на першій сторінці цього комуністичного бестселера вразив підлий вчинок 12-річного Павки Корчагіна, з якого ліпили ікону для кількох поколінь радянської молоді. Учень приходить до священика додому здавати урок і нишком псує великоднє тісто, що сходило на кухні, — насипає у діжку махорки.

Як і мільйони тодішніх ідеологічно зомбованих дітей, я намагався виправдати Павку. Мовляв, це його товариш підбив на таке. До того ж, попи були за буржуїв і знущалися з простого люду. І справді, отець Василь недолюблював Корчагіна і прикладав до нього руку. Але ж псувати хліб — хіба не блюзнірство? «Хліб святий», — пам’ятаю, казала бабуся, яка пережила дві війни і три голодовки. Вона примушувала піднімати з підлоги випадково упущений окраєць і цілувати його. Павка мав би поважати хліб, він же не якесь там «паненя вередливе зманіжене», а хлопчина з незаможної містечкової родини. За западлянку з тістом бешкетника виганяють зі школи, після чого він переймається ще більшою ненавистю до експлуататорів.

Роман Миколи Островського (питання реального авторства не порушуватиму) нині зараховують до ідеологічної макулатури, однак твір цей доволі відвертий. Колись нашу увагу відволікали тріскотнею про безкорисливий трудовий подвиг, пожертву особистим заради колективного, фанатичну відданість справі. А автор, між іншим, не приховує багатьох речей, скажімо, зневагу героя до… селян. Павці не до вподоби їхні спосіб життя і прив’язаність до землі. Сам він, як те перекотиполе, віддає перевагу великим містам: Києву, Харкову, Москві.

Павка незадоволений шлюбом брата Артема з селянкою. Та й Артему при вступі до партії доводиться виправдовуватися, «чому він на землю осів і чи не відриває його хліборобство від пролетарської психології». Старший Корчагін обіцяє перебратися із сім’єю ближче до депо. Недаремно петлюрівці, військо яких складалося переважно із селян, зображені як ∂валтівники, зарізяки, у крайньому разі, карикатурні персонажі.

Обдурений ідеологічними вчителями Павка обіцяє мамі прекрасне майбутнє: «Одна республіка стане для всіх людей, а вас, стареньких, котрі трудящі, — в Італію, країна така тепла понад морем стоїть. Зими там, матусю, ніколи немає. Оселимо вас у палацах буржуйських, і будете свої старі кісточки проти сонечка гріти. А ми буржуя кінчати в Америку поїдемо».

Павчина мама — мудра жінка. Вона називає казкою синову утопічну балаканину, в якій вирішення соціальних питань, як і в промовах сучасних політиків, тих самих комуністів, завуальоване безвідповідальними обіцянками. А загарбницькі погрози? Чим далекі Італія і Америка завинили перед юним червоноармійцем із Шепетівки?

…Із забороною дух комуністів не вичах. Президія ЦК КПУ заявила, що вони «будуть брати участь в усіх виборах до органів держаної влади і місцевого самоврядування». Скоріше за все, нащадки більшовиків спробують затесатися у лавах інших політсил. Воно й не дивно, українські комуністи-сателіти годувалися зі столів потужніших гравців політичної шахівниці, утримуваних олігархами, проти яких начебто борються ті ж комуністи. А нещодавно перший заступник міністра юстиції Наталія Севастьянова повідомила, що компартії матимуть змогу брати участь у виборах у тому разі, якщо змінять назву і символіку. Чи підуть вони на таке, невідомо, але справжні ленінці своєю смердючою махоркою спроможні зіпсувати ще не одну діжку політичного тіста.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ для «Урядового кур’єра»