«Продавати працю, а не совість» — радив колегам по перу професор Здоровега.

  • Oleksandr
  • Oleksandr аватар Автор теми
  • Елітний учасник
  • Елітний учасник
Більше
07 трав. 2015 16:48 - 07 трав. 2015 17:50 #97854 від Oleksandr
Виклав лише частину статті. Намагався залишити лише найактуальніше і найцікавіше, текст скоротив наполовину, на жаль більше скоротити не зміг...
Ігор Паславський «Дзеркало тижня. Україна» №17, 11 травня 2012, 18:50
Адреса матеріалу: dt.ua/SOCIETY/prodavati_pratsyu,_a_ne_so...dorovega-101871.html

Уже кілька років поспіль кінець квітня львівська, а частково і всеукраїнська журналістська спільнота асоціює із днем відходу у вічність професора Володимира Здоровеги — досі не перевершеного теоретика журналістики, публіциста, мудрого наставника і вчителя за покликанням.
Пропонуємо увазі читачів міркування й роздуми одного з численних учнів професора про манеру та своєрідний стиль професора Здоровеги як науковця і журналіста.
Є чимало образних визначень стилю. І чи не найоригінальніше належить французькому діячеві культури Жану Кокто: «Для одних стиль — це у складний спосіб говорити про просте, для інших — простий спосіб говорити про складне». А відомий англійський письменник і політичний діяч ХVІІІ ст. Джонатан Свіфт зазначає, що потрібне слово в потрібному місці — ось найточніше визначення стилю.
Манера письма Володимира Здоровеги — і наукового, і публіцистичного — мала рису, якою автор яскраво вирізнявся серед своїх соратників — колег по кафедрі і перу. Усні його промови — офіційні, напівофіційні (на круглих столах чи дискусіях у науковому товаристві) і, зрештою, святкові — утверджували торжество думки над гостротою, категоричністю, безапеляційністю. Тон викладу — завжди рівний.
Природний дар аналітичного мислення, розуміння складних суспільних процесів, спроможність Володимира Здоровеги охопити «день сущий», толерантність, виваженість у повсякденному житті і в публіцистичних та наукових працях заслуговує на особливу увагу.
Він уникав гучних фраз і категоричних суджень, нечасто сперечався, у кожному науковому доробку — студентському, аспірантському чи більш зрілому — вбачав раціональне зерно й власним авторитетом сприяв його сходженню.
Писав лаконічно, доступно й просто, зрідка вживаючи слова іншомовного походження, майже не вживав крилатих фраз, але водночас вдавався до метафоричності й образності. Писав, без перебільшення, як Чехов, просто і, як Стефаник, сильно.
Щодо особливостей наукового стилю автора, то в ньому завжди були мотивовані вкраплення публіцистичності й неповторного авторського «я». У публіцистичних творах проступає професорська зрілість, аналітичний спосіб мислення. Науковий доробок В.Здоровеги — вже класика, а журналістські матеріали — повноцінна публіцистика: подекуди емоційна, у міру гостра й дотепна, але завжди актуальна. Його монографії, а тим паче навчальні посібники й підручники не містять публіцистичних «розпушувачів» і добавок. Порівняно невеликі за обсягом, вони й досі є зразком довершеного поєднання форми і змісту. Автор був переконаний, що ідеальний обсяг підручника для студента класичного університету — 250—300 сторінок.
Він мало писав, але добре мислив. Бо не був графоманом. Недолюблював книжково-журнальних любителів «писання для писання». Пишався не обсягом своїх книжок і статей, а їхнім змістовим наповненням, свіжістю й новизною думки. Не раз відверто признавався, що наукова творча праця дається йому нелегко. «Я пишу важко. Неймовірно важко. Нерідко треба щось написати, сісти за стіл, а мені відразу то їсти захочеться, то якась інша „невідкладна“ робота знайдеться, яку б ніколи не робив, якби не треба було писати». Навіть у пік творчої активності у першому реченні науково-популярної розвідки «Збагнути день сущий» відверто признався: «Книга ця писалась довго і важко». Такі одкровення — не поодинокі. Але важливо інше. Ще ніколи суспільство не судило про наукову розробку, літературно-критичний чи художній твір за часовим критерієм їх появи або за складністю для автора формулювати власні творчі міркування чи наукові гіпотези й висновки. Вагомішим є результат, отриманий від «мук творчості», цінність наукового пошуку. «Важкість» писання великою мірою зумовила легкість читання професорових текстів, а отже, їх сприйняття й засвоєння. Хоч би які складні й суперечливі теми розробляв автор, він пером демонстрував їхню ясність, розуміння і влучність викладу. Ось чому його творча наукова спадщина доступна для сприйняття і студентові-першокурснику, і іменитому колезі-теоретику.
Цінність слова В.Здоровеги — у глибині думки, влучності й точності формулювань. Нові й оригінальні думки були зазвичай чітко сформульовані, виразні й зрозумілі, а тому активно циркулювали в науковому обігу. Серед львівських науковців-журналістів професор і досі є найбільш цитованим і шанованим.
Здавалося, на нього якось особливо діяв магнетизм пера і чистого аркуша паперу. Написаним власноруч професор ніби самоутверджувався і реалізовувався. Творчих задумів мав чимало. Йому все бракувало часу на написання ґрунтовної науково-публіцистичної праці про складну, трагічну й суперечливу долю Галичини в період між Другою світовою війною і хрущовською «відлигою». Професор мав намір відтворити цей період у публіцистиці, але сподівався, що в Галичині таки з’явиться особистість, яка зможе глибоко, панорамно й водночас тонко передати всю трагічність тогочасного галицького буття в літературному творі — так, як це зробив щодо міжвоєнної Волині неперевершений майстер слова Улас Самчук.
Професор, український філолог за фахом, він до останніх днів дуже багато читав. Переважно періодику. Світову й українську класику засвоїв іще в шкільні й студентські роки та під час навчання в аспірантурі Франкового університету. Про сучасних українських письменників мав доволі упереджену думку. Якщо твердження про те, що «на одну друковану сторінку власного тексту автор мав би прочитати 100 сторінок чужого якісного тексту», справді є аксіомою і певним критерієм професіоналізму, то професор читав не менш як сто сторінок щодня.
«Автор не цікавий, якщо він значно більше написав, ніж прочитав», — неодноразово констатував В.Здоровега. Плідно працював і як науковець, і як журналіст-практик — аналітик і оглядач. Він неухильно керувався власним кредо: завідувач кафедри тільки тоді має моральне право обіймати цю високу посаду в національному університеті, коли як науковець працює втричі результативніше, ніж усі працівники кафедри разом узяті. І, відповідно, якщо серед співробітників кафедри виділяється науковець, результати праці якого перевершують доробок керівника, то останній мав би поступитися посадою на користь перспективнішого й пліднішого колеги.
Як публіцист, професор національного університету щомісяця оприлюднював щонайменше один-два матеріали в авторитетних загальноукраїнських виданнях, брав участь у передачах обласного радіо і телебачення.
Цікавими були публічні виступи професора в науковому товаристві, серед журналістів-практиків і, до речі, в середовищі політиків. Принагідно зазначимо, що В.Здоровега двічі виступав з парламентської трибуни. Вдруге — з доповіддю про стан і перспективи національного інформаційного простору. Як доповідач із винесеного на слухання питання ретельно готувався, бо мусив максимально стисло й дохідливо викласти основні положення, які в ідеалі мали б лягти в основу державної концепції інформаційної політики. Його здивуванню не було меж, коли під час виступу з’ясувалося, що з народних обранців його мало хто слухає. Вони не переймалися сутністю обговорюваного питання і не реагували навіть на прохання голови дати можливість виступити фахівцеві, визнаному в Україні та за її межами. Цей виступ Володимир Йосипович згадувати не любив. Принагідно лише констатував: «У нашому парламенті панує така атмосфера, що там ніхто нікого не чує і скоро не почує…».
В інших випадках професор, як правило, виступав одним із перших. Його уважно слухали, в обговореннях посилалися на висловлені тези, часто сприймали їх як істинні й слушні. За результатами обговорень чи гострих тривалих дискусій професор добровільно зголошувався підготувати підсумкові документи — звернення, відкриті листи, проекти резолюцій тощо. Він мав просто-таки вроджений дар до написання таких документів — майже у ста відсотках випадків збори, конференції, з’їзди відразу приймали їх проекти за основу, а з незначними поправками — в цілому. Рівних йому у згаданому жанрі не було впродовж років. Нерідко модератор чи голова, коли дискусія була принциповою і висловлювалися протилежні думки, пропонував: «Давайте доручимо підготовку резолюції
з цього питання професору В.Здоровезі, він зуміє врахувати всі висловлені позиції». Професор жодного разу не відмовився. І в час, коли делегати активно «працювали» в довколишніх кафе за філіжанкою кави, оперативно готував довершений підсумковий документ.
Було б неправильно стверджувати, що у всіх обговорюваних питаннях Володимир Йосипович був найкомпетентнішим і відразу мав чітку й сформовану думку. Людські можливості і навіть найсвітліший розум мають свої межі.
У таких випадках професор уважно слухав виступи колег. Ніяк не коментував їх. Не висловлював навіть окремих схвальних чи заперечних реплік, а на знак згоди чи здивування тільки похитував головою. І лише коли захід наближався до логічного завершення, а окремі його учасники вже навіть підводилися з місць, професор на подив загалу промовляв: «Прошу врахувати ще...». А далі впродовж кількох хвилин (він зазвичай ніколи не зловживав часом) окреслював ніким не зауважений, але, безперечно, важливий аспект. Дуже часто в таких випадках дискусія набувала «другого дихання». Змістовність та ефективність заходу часто перевершувала сподівання.
Гармонійним було поєднання наукового й публіцистичного стилю автора з його досить неординарною і часто повчальною поведінкою у повсякденному житті. Не революціонер за способом мислення й дій, він часто-густо у найнестандартніших ситуаціях знаходив толерантне рішення, яке у перші хвилини сприймалось як не зовсім логічне. Згодом воно лише підсилювало його велич, доброту й високу моральність.
На корпоративних заходах В.Здоровега іноді по-батьківськи доброзичливо картав журналістів. Але як рішуче він захищав їх від нападів ззовні, як обстоював їхнє право на свою позицію, свіжу думку, вільне слово й розкутість мислення!
Він не шукав похвали і нечасто отримував її від вищих рангом, хоча серед колег по ремеслу заслуговував на те чи не найбільше. Авторитетом не хизувався і не спекулював. Завдяки чому лише примножував його.
Володимир Здоровега був і ще довго залишатиметься для нас моральним авторитетом і взірцем професійності у журналістиці. От і нещодавно перший головний редактор газети «Високий Замок», а нині народний депутат України Степан Курпіль зацитував пораду «незабутнього професора»: «Журналісти повинні продавати свою працю, але не совість», рекомендуючи творчим працівникам редакційних колективів розцінювати її як дороговказ, як умову їхнього успіху, а головне — авторитету в державі і суспільстві.
Останнє редагування: 07 трав. 2015 17:50 ким Oleksandr.
Ці користувачі подякували: Dj Os, pruduk, Maryna

Будь-ласка, Увійти або Зареєструйтесь, щоб приєднатись до розмови.

  • Dj Os
  • Dj Os аватар
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Редактор
Більше
07 трав. 2015 17:14 #97859 від Dj Os
Дякую за матеріал, якби на форумі не поділились, то пропустив би його. Дуже хотілось би щоб наші журналісти, як місцеві та і всеукраїнські, дослухались до цих слів «Журналісти повинні продавати свою працю, але не совість». В останній час журналісти більше прислужують власникам, ніж служать людям.

Будь-ласка, Увійти або Зареєструйтесь, щоб приєднатись до розмови.

  • Oleksandr
  • Oleksandr аватар Автор теми
  • Елітний учасник
  • Елітний учасник
Більше
07 трав. 2015 17:59 #97864 від Oleksandr
В статті розповідається про спроби покращити ситуацію (додав в текст ще кілька вилучених речень).
Принагідно зазначимо, що В.Здоровега двічі виступав з парламентської трибуни. Вдруге — з доповіддю про стан і перспективи національного інформаційного простору.

Будь-ласка, Увійти або Зареєструйтесь, щоб приєднатись до розмови.

Час відкриття сторінки: 0.199 секунд