Хочеш майбутнього своїм дітям – вчися сам.

Інтервю з відомим психологом, Олександром Дікаревим.
Не хотілося сьогодні піднімати цю досить конфліктну тему, але доводиться...
- За словами йти в Європу, - висловився психолог, - криється не тільки юридичний бік питання – відповідність Конституції, інших українських законів міжнародним деклараціям і хартіям, - а й психологічний. Виявляється, наші люди і в цьому розумінні виявляють свою неготовність.
- Що ви маєте на увазі? – запитав кореспондент, після чого звичайна розмова й набула форми інтерв’ю.
- А те, - відповів Олександр Віталійович, - що вони не готові до певного співробітництва. Візьмімо, до прикладу, торгівлю, якої у Хмельницькому сьогодні більше, ніж будь-якого іншого виду діяльності. Скажімо можна було за більш ніж десять років навчитися торгувати цивілізовано?..
Одне слово, культура значної частини продавців перебуває на дуже низькому рівні. Хоча, здавалося б, люди, що зайнялися торгівлею у переважній більшості і достатню освіту мають, і на попередній своїй роботі, певно, вважали себе культурними. А от опустилися до рівня тих, хто ні освіти, ні культури ніколи не мав.
- Серед тих, що зараз торгують, є різні люди. До того ж, наша освіта далеко не завжди передбачала здобуття культурного рівня…
- Як би там не було, але знайти продавця, який би торгував нормально, посміхався покупцям, був готовий відповісти на запитання, не так уже й просто.
- Не досягли ще європейського рівня, вважаєте?
- Я розпитуав людей, які працювали в Європі – і, виявляється, там посміхатися потрібно постійно. Одна жінка, яка мала посаду медсестри, розказувала, що спитала якось у господаря, чому він їй платить не більше ніж її напарниці, хоча та, мовляв, і нічого не знає, і гірше виконує свої обов’язки . “А вона, - відповів господар, - що б їй не сказали, посміхнеться і відповість: “Сі сіньйор”. Ти ж вовком весь час дивишся”. Колишні радянські взагалі відзначаються надмірним рівнем претензій при недостатньому рівні контактності (мова не про росіян, ще рік тому в багатьох напрямках вони навіть випереджали нас в співпраці з європейцями).
- І, певно, найгірше те, що люди не усвідомлюють своїх недоліків…
- Цьому також є причини. Ось зараз у нас стало більше психологів, психоаналітиків – і що ж? Виявляється, люди не готові до спілкування з моїми колегами. В них немає навіть того мінімуму знань, які для цього необхідні.
- Але ж у нас загальний освітній рівень, усе-таки, досить високий.
- З одного боку це так, але, очевидно, ці знання не носять прикладного характеру. На Заході, наприклад, навіть у людей зі значно нижчим загальним рівнем є, виявляється, той психологічний мінімум, який дозволяє розуміти психолога. В нас же, коли людина хоче вилікуватися від якихось комплексів, їй спершу треба пройти бодай невеличкий “лікнеп”, засвоїти, що таке психологія, вивчити інші елементарні терміни.
- Без цього, виходить, не можна?
- Якось до мене звернулася людина, яка лікувалася у психоаналітиків, але без жодних результатів. Зясувалося, що людина ходила не на те лікування, але не розуміла для чого. І тільки тоді, коли я розтлумачив ази психології, почали зявлятися результати нашої співпраці. Одне слово, все впирається в те, що люди не мають найменшого уявлення про психологію, а головне, для чого вона їм потрібна. До речі, якби вони його мали, по-іншому вели б себе з власними дітьми, і тоді, може, менше було б дітей невротиків.
- Але ж зараз у багатьох батьків, заклопотаних хто бізнесом і політикою, а хто напростішими проблемами виживання, немає ще й часу для виховання дітей…
- Згоден, але всі ці проблеми не нові. Людство давно напрацювало різні варіанти виходу з цієї ситуації. Найпоширеніший – гувернерство. Якщо батьки зайняті, до прикладу, бізнесом, і на дітей у них немає часу, вони могли б найняти сімейного вихователя. З цього боку нам більше відомий приклад російського дворянства, запозичений на Заході. Вони, гадаю, не знали, що таке психоаналіз, але з допомогою гувернерів і власного прикладу прищеплювали дітям певні правила поведінки, прийняті в їхньому середовищі, й далеко не всі ці правила були поганими.
- Що ви маєте на увазі?
- Наприклад, навіть дорослі люди зверталися до маленького дворянина на “ви”, по імені та по батькові, підкреслюючи його особистіть. Цікавилися його думкою з того чи іншого питання і, що головне, уважно вислуховували відповідь. Хіба ж це не допомагало формуванню особистості, стійкої психологічної системи в дитини… І я не бачу причин, чому б нині не прийняти те, що було кращого у дворян.
- Маєте, певно, на увазі бізнесменів?
- Особливо бізнесменів. Тож, як не знаєш, що робити з дитиною, найми людину, яка це знає і вміє робити. Причому, робити правильно. Щоб, коли дитина виросте, вона не була збуджена, щоб у неї не було агресивних випадів проти інших людей, щоб вона вміла, врешті-решт розмовляти нормальною мовою. А то я знаю випадок. Коли шестирічний хлопчик багатеньких батьків без матірних слів і розмовляти не вміє. Уявляєте, як з ним учителям в школі?.. А хтось же його навчив цьому всьому.
- Якщо припустити, що ця дитина у дворі такій мові навчилася, тож із двору вона додому приходить, і якось батьки мали б реагувати…
- Отож-бо. Ніяка школа не виховає батькам дитину, якщо вони самі не будуть знати, чого хочуть, не розумітимуть бодай начал виховного процесу. В деяких наших нових бізнесменів при різкому зростанні грошової маси в гаманцях загальнокультурний рівень не змінився ні на йоту – до цих змін через явно завищену самооцінку вони навіть не готові.
- Можна припустити, що якби ці люди все ж зважилися найняти вихователів для своїх дітей, то й самі почали б змінюватися разом з дітьми.
- Думаю, що так. Я знаю приклади, коли дитина, дізнаючись про щось нове, з захопленням каже про це батькам, а ті у відповідь також виявляють непідробну зацікавленість і вже радіє цьому новому разом з дитиною. Але знаю і протилежний випадок, коли батько-бізнесмен виявляє у власній сімї таку скнарість і самодурство, що всі домашні, в тім числі діти, його ненавидять. То які комплекси закріпляться в таких дітей?
- Гаразд, а що можна порадити батькам, які не мають грошей?
- У таких випадках завжди кажу так: хочеш, щоб твоя дитина виросла нормальною, впевненою у собі людиною – вчися сам, і тоді цього можна досягти… Якщо ти вже зважився на таке, щоб у тебе була дитина, - все, тепер уся відповідальність виключно на тобі.
- І все-таки, щось на себе й суспільство мало би взяти.
- Добре було б. От колись було товариство “Знання”. Може, за змістом воно нам не підходить, але за формою – дуже навіть непогане. Пригадую, можна було завжди підійти до оголошення й вибрати собі цікаву тему. То чому б не створити й тепер щось подібне. Причому, не чекати, коли держава це зробить…
- Але ж тоді лекторам треба щось платити.
- Так потрібно якість кошти акумулювати. І чому б не взяти цю місію громадським організаціям, навіть політичним партіям? Адже інтелект у нас є. Подивіться, скільки нині у Хмельницькому вузів – це ж армія викладачів. Могли б і з лекціями виступати, і в просвітницьких телепрограмах. Треба їх тільки організувати. Психологічний, виховний всеобуч нам конче потрібен.
- Багато людей на лекції сьогодні піде.
- Згоден. Тому цей всеобуч має прийти в кожну квартиру через цікаві радіо, а особливо телепрограми. І не кажіть знову про гроші – вони знайдуться, якщо будуть цікаві ідеї, якщо ці телепрограми своєю тематикою переконуватимуть людей у своїй необхідності.
- Маєте, певно, на увазі – якщо ці програми стосуватимуться цілком конкретних проблем?
- Бузумовно. Є, наприклад, велика група так званих психо-соматичних хворих. І от людям треба показувати, що в таких випадках треба лікувати душу, а тоді недуга тіла як вторинна сама відійде. Адже люди цього не розуміють.
- А лікарі?
- На жаль, не всі. Пригадую, раніше на психологію в медвузах виділялося 16 годин, та й ті нерідко підмінювалися іншими предметами.
- Ну от, а ми говоримо про навчання пересічних громадян.
- І все ж воно потрібне. На Заході, наприклад, на телебаченні досить поширена тренінгові система. В ній задіяна велика кількість психотерапевтів, психоаналітиків, які аналізують зміну поведінки людини, її стану залежно від ситуації. А ще багато ігрових шоу. Адже саме через гру найкраще засвоюється нове. І я не вірю що це неможливо. Тим більше, що є ж якісь програми, які оплачуються державою.
- Тим більше що саме державі вони потрібні.
- Саме так. От ми почали розмову з готовності до співробітництва по-європейському. Але ж ми у своїй державі не завжди вміємо співробітничати. Схід України з заходом, північ з півднем.
- А ще на цих протиріччях деякі політики спекулюють…
- А інколи і штучно створюють. Тому й треба згладжувати ці протиріччя, щоб ними не могли скористатися брудні політики. Для цього ж просто необхідно, щоб усе суспільство виходило на новий рівень психологічних знань.

Вкотре переконався, що кожна проблема потребує індивідуального підходу. Здається, Хмельницький не якийсь далекий мегаполіс, але навіть в Шепетівці ця досить актуальна стаття потребує коментарів. А так, як ніхто не спішить цього робити доводиться самому ж і коментувати. Інакше знову через непорозуміння буде як у тій приказці: за моє жито мене й побито. Маю вже великий, багаторічний досвід…
По-перше багатьох хмельничан, про яких згадує автор статті зіпсували великі і легкі гроші, які хлинули в місто. В Шепетівці заробітки на порядок менші і наслідки цієї проблеми не такі масштабні. Якщо взяти, до прикладу, торгівлю, якої в Шепетівці сьогодні теж більше, ніж будь-якого іншого виду діяльності, то значна частина людей навчилися торгувати цивілізовано. І обслуговування в більшості закладів задовольняє потреби покупців.
Існує інша проблема. Нічого особистого тільки бізнес, а в нас часто люди змішують особисте з бізнесом, а інколи і з політикою. А цього не варто робити, це шкодить бізнесу і може навіть зруйнувати його. Люди платять гроші щоб отримати послугу без “нагрузки” у вигляді негативного ”емоційного осаду”.
Ця стаття була написана задовго до загострення політичної ситуації в країні і в ній зроблено акцент на культурі обслуговування, а сьогодні на це наклалася ще й проблема тотальної політизації суспільства, яка теж повязана з культурою політичної діяльності. Деякі політики спекулюють на протиріччях, а інколи і штучно їх створюють. Сьогодні це вже стосується не лише бізнесу, усе суспільство політизоване і ми забуваємо, що права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої. Знаю багато прикладів, коли одні повністю ігнорували думку інших і усі ці правила, і поплатилися за це. Тому усім треба не загострювати, а навпаки згладжувати ці протиріччя…
Дуже часто все впирається в те, що люди не мають найменшого уявлення про психологію і невеличкий “лікнеп” допоміг би позбавитися багатьох проблем. Але навіть на Заході державний бюрократичний механізм досить інерційний, а в Україні з її бюджетним дефіцитом не варто й розраховувати на повноцінне фінансування таких програм.
Як каже автор: хочеш, щоб твоя дитина виросла нормальною, впевненою у собі людиною – вчися сам, тоді цього можна досягти. І це найкращий стимул для людей, які мають самоорганізовуватися для вирішення таких проблем. Шепетівка не Хмельницький і не має армії вузівських викладачів. Але є церква, яка допомагає лікувати душу, щоб недуга тіла як вторинна відійшла сама. Є звичайні освітяни, медики, психологи і просто люди з великим життєвим досвідом, які при потребі можуть організувати і надати допомогу, як окремій людині, так і групі людей…