Український автостоп

Щоб гарно їздити, треба вміти під’їжджати. Так-так, багато гумору в нашому українському автостопі.
Випадково підслухав, як подруга подрузі розказує як учора вона добиралася з Шепетівки до сина, що навчається в однім з вишів Хмельницького.

- Син живе з сім’єю на квартирі, має малу дитину. Телефонує якось в неділю: «Мамо, привези чогось добренького…Може, гроші завалялися, хоч тисячу гривеників». А онучок і собі у мобільник кричить: «Бабусю, я тебе люблю!» На роботі в лікарні замінялась чергуванням (працюю медсестрою у відділенні), спакувала торби і похапцем хутчіш на шепетівську автостанцію. Сіла на бусик і подумала, що через дві з половиною години буду в Хмельницькому. А дорогою посплю, бо ж навертілася зранку.

Сон мій розбудив якийсь постріл. Це в бусику луснули двоє коліс відразу. Він нахилився на узбіччя біля села Попівці. Водій оголосив, щоб далі діставалися автостопом. Нас четверо – я, дівчина і двоє літніх чоловіків. Першими поїхали дядьки, їх підібрав попутній легковик. А ми, дівчата, залишилися голосувати на трасі. Як на гріх, ніхто не зупиняється. Чи то сумок бачать забагато? «Доцю, а ти чому не зупиняєш якусь легковушку?» «Нема резону… Та не переживайте, ми поїдемо, тільки фурами». «А чого фурами?» – перепитую її. «У мене двоє дітей, і нагодувати, і одягти… Виживати мушу. А що, піду швачкою за ту дубову тисячу?»

Я ще не збагнула що й до чого, і що у тій фурі, яка її сім’ю годує. Слід сказати, що перед тим моя випадкова знайома набирала якісь номери із свого мобільного і про щось домовлялася. Нарешті над’їхала та фура. Та й надворі вже повечоріло. Хапаю сумки, торби, біжу до кабіни. «Ні, ні, - з кабіни моя попутниця. – Вас друга машина підбере. Шоферу забагато буде з двома». «Нащо мені друга, – дивуюся. – В кабіні місця багато, і обом веселіше буде…» «Все одно ні!», – викрикнула дівчина і жбурнула мою сумку назад. Заплакали мої яйця в сумці, привезла вже омлет. Щоправда, через 10 хвилин стає біля мене ця друга фура. Шофер вискакує з кабіни, хапає мої сумки, бережно вкладає, підсадив і мене до кабіни. Я, ощасливлена, вже їду до сина. Водій балакучий, з вусами, десь моїх років. Усе розхвалює мене. Запитав, скільки років. Кажу, 45 мені, я вже баба. «О ні, ти соковита ягідка, що достигла…» І все мені натякає, все гне до сексу. Я ж то не знала, що вони пожартували, ті, перші, над ним, пообіцявши: «Твоя десь років під сорок з сумками». А ще водило однією рукою тримає руля, а другою лізе до грудей, під спідницю. Мене мов струмом вдарило, бо ж у ліфчику заховала 1000 гривень. Тут на моє щастя у водія задзвонив мобільник. Чую в трубці жіночий голосок: «А що, вусаню, ти мене замінив на кошолку стару?» Я теж розізлилася, що мене ображають, але мовчу. «Та це ж пасажирка, до сина добирається», – виправдовувався чоловік. І різко загальмував на Грицівському перехресті доріг. Підбігла дівчина: «Висаджуй її… Мені плювати, куди вона їде». Шофер швиденько познімав сумки, а я йому вслід кажу, що у мене грошей немає добиратися далі. А за вікном стемніло, що хоч око виколи. Він дав мені сто гривень, та й поїхав з тією лахудрою.

Стою на перехресті, а самій на душі так кисло. Більше години чекала. Нарешті біля мене загальмував «Запорожець». За кермом уже «зимній» дідусь, а в салоні місця майже немає – все закидано ящиками, пакетами. Дід поклав якусь фанерку на ящик і я влізла в салон. Краще погано їхати, як добре йти. Машину підкидало на калабанях, та й водій уже не бачив дороги, все розказував, що їде до правнучки на весілля, що вже десять років не сідав за кермо… А біля села Веселівки так підкинуло машину, що в мене коронка злетіла з зуба. З горем наполовину я дісталася до перехрестя при в’їзді у Хмельницький. До сина добиралася вже тролейбусом. Після обігріву розслабилася і подумала собі: щоб гарно їздити, треба вміти під’їжджати. Дісталася автостопом, та ще й сто гривень заробила. А що? Мабуть, автостопом і додому повертатимусь.

Володимир ТЕРНОВИЙ.