«Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам» (Лк, 6:38).
«Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матимете нагороди від Отця вашого, що на небі. Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню – хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (МТ, 6:1-4).
Ці два коротенькі уривки зі Святого Письма немов показують нам, що ж таке благодійність насправді. Не роздача подарунків під звуки фанфар, не кидання об’їдків зі свого столу, а вміння поділитися з іншим, з тим, хто потребує допомоги насправді, а не «по документах».
В Україні побутує думка, що благодійниками можуть бути виключно багаті люди. За приклад приводяться різні фонди, створені відомими політиками, «меценатами», часто це фонди чийогось імені. Важко заперечити таку благодійність, коли бачиш по телевізору, що десь в інтернаті закупили для дітей-сиріт чи інвалідів ковдри та покривала, в іншому випадку подарували у сільську школу комп’ютерний клас, допомогли коштами на операцію, збудували церкву чи спорудили пам’ятник. Деякі з існуючих загальноукраїнських фондів протягом року роблять благодійності на кілька мільйонів гривень, або й доларів, завжди дають звіти, скільки і на що витрачено коштів. Але легко давати 10 мільйонів тому, хто вкрав 10 мільярдів, легко жертвувати тоді, коли ти не відриваєш від свого столу, від свого серця, а даєш те, що тобі по праву не належить. Можна роздавати хворим валідол та валер’янку зовсім безкоштовно, але чи це благодійність, коли серце в людей болить власне через тебе, через те, що ти платиш їм півставки замість цілої, коли ти їх використовуєш як дешеву робочу силу, як раба, як бидло, яке, на твою думку, немає душі і не повинно мати жодних прав.
Коли ми даємо щось нашому ближньому і не розраховуємо на віддачу, то ми позичаємо Богові. Якщо ж розраховуємо на вдячність чи голоси тих, кому ми допомогли, то хіба не чинимо ми як язичники? Про це говорили ще Святі Отці Церкви в перших віках християнства – говорили, опираючись на слова Святого Письма. Невже можна говорити про совість тоді, коли хтось зробив добро на сто гривень, а розрекламував це на біл-борді за тисячу? Чи не краще такому благодійнику взяти камінь жерновий на шию та стрибнути в море (може надто жорстко сказано, але це теж з Біблії)? Ніхто ж нікого не заставляє давати милостиню саме стільки чи скільки, ніхто не зобов’язує жертвувати на церкву крупні суми. Розумна людина, вірний християнин сам знає, що десятину належить віддати Богові, а нерозумному хоч і кіл на голові теши – до такого не доходить.
Ще один приклад, як слід давати милостиню (в сучасному розумінні – чинити добро ближнім) без надії на віддяку – вдовиця Рут з однойменної книги Старого Завіту. Через добрих людей вона вижила в складні часи і те, що їй, простій вдовиці, присвячено цілу книгу Святого Письма (а вдови в Ізраїлі були найменш захищеною категорією поряд із сиротами), показує, що сам Господь стане в обороні тих, кого багатій хоче використати для показу власної «доброти», показних «милосердя» та «чуйності». Приклад Ананії та Сапфіри з Нового Завіту (Дії, 5:1-11), ворожбита Симона (Дії, 8:9-25) та інших людей, які гроші ставили понад усе і думали обманути чи підкупити Того, Хто є Паном Життя та Смерті, показує, що з такими речами жартувати не варто. Або ти робиш добро (благо) і не рекламуєш це, або Ти служиш Богові і Йому одному (бо двом панам служити не можна), або ж Ти обираєш інший шлях, який веде не до спасіння, а в протилежну сторону.
Якщо Василь заробляє 700 гривень і з того віддає на потреби Церкви 70, а крім того, знаходить ще можливість (з десяток – два гривень) для допомоги іншим, то цей Василь в очах Господа хіба не краще виглядатиме, ніж Петро, який має завод, фабрику і прибуток в кільканадцять чи кількадесят тисяч доларів на місяць, а в той же час дає 200 гривень на Церкву і стільки ж для бідних? Хіба цей Василь, що його допомогу бідним бачать тільки вони та один Господь, не вартий кращого, ніж Петро, чиї «добрі діла» бачить все місто на біл-бордах та вся область чи і вся держава по телебаченні? Чи є між ними різниця? Є, однозначно. Василь збирає собі скарби на небі, де їх ні злодій не вкраде, ні міль не поточить, а от Петро має намір стати депутатом, або і головою міста.
Поміряно, зважено, пораховано і визнано легким, тобто таким, що нічого не важить в очах Всевишнього. Такий напис на стіні, який обурив і водночас злякав старозавітного правителя, міг би появитися на стінах і наших домівок. І ми б не затерли його ні «сьнєжкою», ні емальною фарбою, не заклеїли б гіпсокартоном, не замурували б плиткою, бо неможливо сховатися від всевидющого ока. Коли один батько повів сина красти, він наказав йому дивитися у всі сторони, щоб ніхто не побачив, а син йому цілком слушно зауважив, вказуючи вверх: «Тату, але ж Той, Хто на небесах, все одно побачить, що ти чиниш зло». Часто людина поводить себе так, як той недалекоглядний правитель чи нерозумний батько, який думає тільки про думку людей, але забуває про те, що найголовнішим є те, що про тебе подумає Бог, як Він тебе оцінить, а вага Його є найсправедливіша у світі. І тим більше в такому питанні як благодійність, не варто спекулювати, не варто самому себе возносити, адже з більшої висоти важче падати. В Євангелії словами притчі нас повчають, що краще зайняти менш престижне місце і бути господарем удостоєним кращого, ніж потім бути осоромленим і пересідати з кращого на гірше. А народна мудрість вчить, що «Хто високо літає, той низько падає» і «Не хвали себе сам, нехай Тебе люди похвалять».
З чистим серцем, чистими помислами, з душею, наповненою благодаттю, в молитві та Святому Дусі – саме такий спосіб життя варто проводити. І в такому стані давати милостиню, чинити добро, не озираючись, чи хтось бачить, чи не бачить, чи похвалить, чи осудить. Якщо потреба робити добро, допомагати ближньому, є, то вона є завжди, а не виключно під вибори, під Новий Рік, під Різдво чи під День Незалежності. Скільки померло таких благодійників, чиїх імен ми ніколи і не чули. Але для них головне, що їхні імена записані в Книзі Живих, Книзі Життя. А скільки прізвищ ми бачимо, чуємо, скільки нам стараються нав’язати думку «кращий благодійник», «доброчинець року», «меценат № 1», мало що не приятель Бога – і це тільки тому, що відстебнув касу служителю… Але є підозра, що такі почують радше не «ввійдіть у радість Пана», а «відійдіть, не знаю Я вас…».
Діяти благо, творити добро – це не просто утримуватися від зла чи байдуже спостерігати за тим, що ж відбувається навколо, а вносити свій вклад у перемогу Світла над Темрявою. І навіть ледве зводячи кінці з кінцями, харчуючись раз на день черствим запліснявілим хлібом, можна бути більшим благодійником від Пінчука чи Білла Ґейтса – даруючи людям свою посмішку, добру пораду, ділячись Благою Звісткою, допомагаючи перейти дорогу сліпому чи оплатити проїзд в маршрутці пенсіонеру, якого шофер-хамло виганяє за гривню або дві на холодний дощ. Носити Добро в своєму серці, а не лише на грубому золотому ланцюжку, вміти пробачити кривднику або й віддати йому сорочку, коли той знімає плащ – це істинна благодійність. І нічого, що на думку світу, вона межує з божевіллям. Перших християн теж вважали такими, але ті, що так думали, потонули в мороці історії та забуття, а християнство живе і процвітає.
Як хочете, щоб поступали з вами, так з іншими чиніть… Якою мірою міряєте – такою і вам відміряють… Не будьте, як лицеміри… Робіть добро і воздасться вам. Воздасться…
Джерело: Володимир Ключак, «Трускавецький вісник»
http://protruskavets.org.ua/2010/08/28/blahodijnist-yak-sposib-zhyttya/
Коментарі