Ошатний будиночок Таїсії Парфенюк у місті Шепетівці нині майже порожній. Хоч колись повнився любов’ю та дитячим гамірним сміхом. Мама виховала п’ятьох діток, кожному старалася дати усе, що могла. А нині почула від тієї дитини, яку оберігала найдужче, таке страшне й болюче: «Я тебе ненавиджу…».
— Не буду нічого розповідати, — змахуючи з очей сльозу, твердо говорить Таїсія Василівна.
Але слово за слово, і жінка йде на відвертість. Її зізнання — вистраждане, а каяття — справжнє…
Перший чоловік Таї — з Шепетівки. Він водій, нині працює на одному з міських маршрутів. Одружилися закохані молодими, сімейне життя починали у квартирі Вовиних батьків: молодята в одній кімнаті, господарі — в іншій. Першою на світ з’явилася донечка Оля. Як всі нею тішилися! А потім Таїсія завагітніла вдруге.
— Перебіг вагітності був нормальний, — згадує жінка. — Але коли я народжувала, відразу від акушерки почула, що дитина «не така». Потім назвали діагноз — «гермафродит». Для мене це був шок…
Було це понад тридцять років тому. Проста жінка не мала жодної інформації про особливість своєї крихітки. Це сьогодні усе про таку ваду можна легко знайти в Інтернеті. А тоді Таїсія Василівна зіткнулася з невідомістю.
Хто такі гермафродити? Це генетична патологія, за якої людина має ознаки обох статей. З одного боку виглядає наче чоловік, а з іншого — жінка. Є різні форми цього дефекту. У Таїсії Василівни народилося дитя з пенісом, однак сечовипускальний канал виходив назовні, як у дівчинки. Жінка вагалася, як правильно вчинити — записати маля сином чи дочкою? І врешті-решт усім оголосила, що має другу дівчинку. Назвала її Маринкою.
Удома про делікатний стан дитини знали лише найрідніші. Свекруха завжди намагалася допомогти невістці доглянути малечу, коли тій треба було вийти на роботу чи поїхати до батьків у село. Але коли третя вагітність закінчилася народженням дитини такої ж «непевної» статі, Таю це дуже підкосило. Знову — ті ж зовнішні статеві ознаки! І ще одне мамине рішення: «дівчинка». Нарекла третю дочку Іванкою.
Сьогодні жінка картає себе за чимало вчинків, які потім вплинули на долю її Маринки та Іванки. Але тоді не була медично підкована й опинилася зі своїми переживаннями сам на сам. Бо стосунки з чоловіком вкрай погіршилися — змушена була подати на розлучення. Улюблену роботу в ательє мод покинула й подалася у двірники, аби бути зі своїми донечками весь час поруч і не дати нікому їх скривдити.
— Ми з чоловіком розійшлися, як Іванка була у першому класі, Маринка у четвертому, — розповідає жінка. — Володя спочатку щось трохи допомагав, а потім я справді залишилася геть сама. Було дуже важко. А ще в школі почалися проблеми.
— Однокласники знали про особливість ваших дівчаток? — запитую у Таїсії Василівни.
— Ні. З самого малечку я навіть у садочок менших двох не віддавала, щоб не було проблем. Як підросли трохи, стали знати, що як ідеш у туалет, то треба ховатися, щоб ніхто не побачив. Усі троє сестричок змалку дуже дружили, тримались одна за одну. За Маринкою взагалі ніколи ніхто нічого й не здогадувався. А класна керівничка Іванки щось запідозрила. Якось запитала в мене:
«Чи є щось таке, що я повинна знати? Якщо воно впливає на те, що дитина втікає зі школи?».
І я їй розповіла. Але, до честі педагога, ця інформація ніколи й ніде від неї не випливла.
А Іванка справді часто не розуміла, хто вона є. Їй хотілося одягатися у хлопчаче, швидко втягувалася у бійки. Нутро бунтувало…
Скільки безсонних ночей Тая провела, оплакуючи свою долю, й не злічити. Рвалося серце за дітей, хотілося й самій відчути чиюсь підтримку. У той період життя звело жінку з другим чоловіком — Олександром, який переїхав до неї жити із Рівненщини з села Зелений Гай. Народила йому двох здорових діток — сина і дочку.
— Малих няньчила, старших возила на обстеження, — згадує той період свого життя Таїсія Парфенюк. — Може, не так часто, як треба було, бо ж і далеко, і з немовлятами на руках це зробити нелегко. А тут ще й другий чоловік поїхав на заробітки в Росію й не повернувся, кинув мене з п’ятьма дітьми. Але я старалася вирішити проблему Маринки й Іванки. Ми були не тільки у Хмельницькому, а й у Києві в Інституті ендокринології. Дивилася дівчаток жінка-професор. І дала обом скерування на операції.
— Ви розуміли, у чому полягає суть оперативного втручання? — запитую.
— Розуміла. Хірург мав забрати чоловічі ознаки, щоб обидві були більше схожими на дівчаток. Зібралися ми до Києва вирішувати це питання, коли Іванці було шістнадцять, Марині мало виповнитися дев’ятнадцять. Лікарі пояснили: якщо яєчка не опускаються в район калитки, то це в майбутньому може спровокувати появу ракових пухлин. Я була впевнена, що рятую їхні життя. Під час першої операції хірурги мали забрати все «зайве», а під час другої — сформувати жіночі статеві органи.
— Але на операцію я повезла лише Іванку, — трохи перевівши подих, далі розповідає Таїсія Василівна. — Та тут вона десь влізла у бійку — мала щелепу вибиту. Ну куди було її везти? Я залишила Маринку вдома з меншими братом та сестрою, а сама з Іванкою поїхала у Київ. Тоді взяла на роботі наперед три оклади, подруги грошима скинулися, хто скільки міг. Хотіла, щоб у доці все було добре.
Додому Іванка повернулася без «дефекту». Тривалий час ще приймала гормональні препарати — в надії, що округляться груди й усе тіло набуде більшої жіночності. Однак минав час, а її хлопчача фігура не змінювалася. Лише світлі кучері й усмішка чарували по-дівочому.
Після закінчення школи Іванка подалася на роботу у місто Рівне. Пізніше з подругою поїхала підкорювати столицю. І саме там вона зрозуміла, що їй подобаються… дівчатка. По-справжньому, по-дорослому. Вона знову звернулася в клініку, пройшла усі обстеження, дослідили її каріотип (набір хромосом). І те, що в дорослому віці почула від лікарів, шокувало: генетично від народження вона — хлопчик!
— То чому ж з мене тоді зробили «дівчинку»? — це запитання досі не дає спокою Іванці.
Доводи, що якби у 16 їй не видалили чоловічі органи, у 21 могла б мати рак, для неї — не аргумент. Бо тепер знає — операцію могли зробити інакше, і залишити для неї шанс бути мужчиною. А так сьогодні не має ні чоловічих, ні жіночих статевих залоз та органів.
А ще з’ясувалося, що таке ж обстеження робили дитині в один місяць. І мама тоді дізналася, що за генетичним складом у неї — син. Але вже були оформлені усі документи, й Тая продовжувала виховувати дитя як дівчинку.
— Коли вона народилася, мені сказали, що в мене — гермафродит. І я мала вибрати, як записати: сином чи донькою, — схлипує жінка. — Якби я тоді розуміла, які можуть бути наслідки… Треба не боятися вирішувати таку проблему в ранньому віці.
Достеменно ніхто не знає, чому природа робить такі вибрики. Причин, за словами лікарів, може бути багато. Отже, така людина може народитися в будь-якій сім’ї! Світова статистика свідчить: немовлят з порушенням формування статі щороку народжується до двох відсотків. Не так давно у Львові в одній із клінік прооперували трирічного хлопчика, який став дівчинкою… А скільки дорослих людей живе з ознаками двох статей, бо боїться розголосу! Через нерозуміння суспільства та неготовність держави визнавати їхні права.
Досі єдиної статистики, скільки в Україні народжується й живе гермафродитів, не існує. А за кожним із них — непроста доля. Так, сестра Іванки з Шепетівки не змогла витримати знущань — й покінчила зі своїм життям. Зробила це вдома у ванній кімнаті. Немає дня, щоб через це не плакала Тая Парфенюк. Розповідає, що перед трагедією одна знайома назвала Маринку «порожньою балією» — посміялася, що та ніколи не зможе народити дітей. Це були останні слова, які почула дівчина…
Також спробу самогубства вчинила й Іванка. Але дівчину врятували. Після фахової консультації медиків Іванка загорілася ідеєю і юридично, і фізично змінити свою стать на чоловічу. Але реально зробити це в Україні виявилось нелегко. Тож Іванна зібрала вдома усі свої фотографії, знищила їх і виїхала в Росію.
Тепер Іванна зветься Іваном. Гордиться тим, що має кохану дружину та двох діток. Живе у Єльську. Ваня — так лагідно називає Євгенія Брель свою другу половинку. А її донька та син мамине кохання кличуть не інакше як татом. Хоча у паспорті 31-річного Івана Парфенюка (так представляється він усім — за прізвищем свого вітчима) досі красується: «Іванна Куропатова…». За документами він і сьогодні — жінка.
Про нинішнє життя Іванни мама знає небагато. Чула, що вона познайомилася з новою подругою з Росії в Інтернеті. І що не приховувала, ким є насправді. Женя Ваню прийняла. Подружжя має просторий дім. Ремонт у ньому робить Ваня. Дружина хвалиться: мало яка робота йому не під силу. Мовляв, з чоловіком їй дуже пощастило, і з радістю вийшла б за нього заміж. Але залишається все та ж проблема — його «жіночий» паспорт.
З друзів сім’ї лише один чоловік знає всю правду про Івана-Іванну, але таємницю береже. Пара носить обручки, тож ні в кого не виникає зайвих запитань. Тим часом Ваня шукає можливість офіційно змінити документи та з допомогою операції повернути собі пеніс. Але цим з мамою більше не ділиться.
Газета «Високий Замок»
