Їй пропонували службу в президентському полку, але дівчина відмовилася, бо хотіла служити в бойовому підрозділі на передовій. Добровольцем за мобілізацією потрапила до лав Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Зараз Пума має звання старшого сержанта, а її посада – “т.в.о. начальника медичної служби – начальника медичного пункту батальйону”.
Старші побратими звертаються до Анни по-батькові – “В’ячеславівна”, попри її молодий вік. А ті, кого витягувала з поля бою, називають хрещеною мамою.
Під час розмови вона спокійно вживає словосполучення “типу того”, “та й таке”, “бувало” на позначення, як на мене, особливих та жорстких подій із війни. Вона вперта, принципова та ідейна, пронесла ці якості з 2015-го. І, схоже, не збирається їм зраджувати.
“Мені не паради були потрібні, а зона АТО”
Аня навчалася в Шепетівському медичному училищі на спеціальності “местринська справа”, коли почалася війна. У 2014-му 18-річна Федорчук волонтерила, брала участь у зборі харчів та амуніції для військових і добровольців.
“Ми стояли в супермаркетах і збирали гуманітарну допомогу. Одного разу бабуся років 80-ти зі сльозами на очах дала мені в руки пів хлібини і банку сардин, собі залишила іншу половину й попросила мене одне: щоб ця її допомога точно доїхала до військових на фронті. Так я вперше поїхала в район АТО”, – пригадує дівчина.
То була Донецька область, і волонтери потрапили під обстріл.
Аня пригадує, що була шокована відсутністю медичного забезпечення на передовій.
“Я була готова на все – кидати навчання, їхати туди і воювати, хотіла в “Правий сектор”. Але хлопці сказали: “Аню, нам потрібні медики, але тобі залишився навчатися один рік. Якщо ти візьмеш академвідпустку, то назад вчитись не повернешся. Війна затягує, і тебе теж затягне. Пообіцяй, що довчишся, а тоді прийдеш на службу. Медики потрібні завжди”.
Аня послухалася і таки завершила навчання. Але ще перед державними екзаменами і практикою прийшла у військкомат й уточнила, які документи потрібно зібрати для служби та пройти медкомісію.
“Спочатку мене відправили в Київ на співбесіду в президентський полк. Казали, що вони за мене, мовляв, уже домовилися. На одне місце було 18 охочих. Казали, що цей підрозділ – еліта, дуже висока заробітна плата, престижно… Я запитала, чи вони кудись виїздять на ротації, на бойові завдання. А мені натомість пояснювали, що я буду поруч із президентом, братиму участь в усіх урочистостях, парадах, і що їм медики теж потрібні… Я приїхала туди, подивилася, як вони марширують… Мені кажуть – на війні ж стріляють, мовляв, і я дурна, не розумію… І все. Я відмовилася.
Не встигла вийти за кпп – як телефонує наш місцевий воєнком: “Ти що зробила?! Ми ж за тебе домовлялися!”. Я відповіла, що я не про паради просила, а про АТО.
Мені було байдуже, в яку бригаду – аби лише в зону бойових дій”, – пояснює дівчина.
Відтак у 2015-му Анна прийшла в ЗСУ під час шостої хвилі мобілізації.
“Коли я прибула у війська, в мене були вибриті скроні й довга коса. Нас вишикували, командир підходить і питає: “Солдате, прізвище?”. Я відповідаю жіночим голосом: “Федорчук”. Він, здивовано: “Ти що, баба?!” А тоді заїхало близько 600 людей, і я була єдиною дівчиною. Старші офіцери були, м’яко кажучи, здивовані”, – пригадує, сміючись, Аня.
В’ячеславівна на передовій: як молодий медик здобувала авторитет старших військових
У жовтні 2015-го Аня мала свою першу бойову ротацію в зону АТО. Далі було Зайцеве в січні 2016-го, Авдіївка, Курдюмівка, Тарамчук, Чермалик, Щастя.
Після року служби за мобілізацією солдат Федорчук підписала перший трирічний контракт.
“Потрапила спочатку в навчальну роту і відчула всі прекрасності десантної підготовки, – сміється Анна. – Спочатку командир взводу і командир роти “змовилися”, що мене потрібно не пропустити далі. Мені відкрито заявляли, що я не витримаю й піду з десантних військ. У Житомирі на полігоні робили все, щоб відбити бажання служити, щоб, скажімо так, зламати людину. Але ні, не вийшло. Казали, що я почну курити й пити, але я й досі не курю. Я з тодішнім старшим сержантом побилася об заклад: він казав, що на полігоні я закурю. Але не курю, і я виграла в цьому парі ящик коньяку, який досі не отримала”, – знову сміється дівчина.
Тільник десантника вона здобувала “потом, кров’ю і великими стражданнями”. Берет (тоді ще блакитний) видали після першого стрибка з парашутом.
Авторитет бойового медика в підрозділі 20-річній дівчині давався важко. Але перші виходи під ворожий обстріл завжди вирішують цю проблему.
“Чоловіки 50-60 років казали, що вони, мовляв, усе вже знають, життя прожили та що їх не треба навчати тактичній медицині… Мені аж сльози на очі тоді наверталися, бо ж хотіла передати їм знання. Я злилася, ображалася. Вони казали, що якщо буде обстріл, то мене не “намалюєш” поруч, “нафіг такі медики треба”, і “дівчат в армію взагалі не треба брати, бо вони крові бояться”.
Але перші бойові виходи показали, що перший, кого поранені бачать біля себе – це я.
І до них почало доходити, що медик Аня – це не так вже й погано”.
І тепер, у 2021-му, коли нові офіцери приходять у підрозділ та не можуть зрозуміти, чому 26-річну жінку-медика навіть за очі з повагою називають “В’ячеславівна”, їм пояснюють:
“Ти знаєш, скільки вона тут служить?! Ні? То помовч! І теж звертайся на “ви”.
– Розкажіть про свій позивний – “Пума”.
– Якось кицька на позиції народила кошенят, а сама підірвалася на розтяжці. Одне кошеня віддали мені, щоб я його з піпеточки вигодовувала; молоко мені привозили. Я її назвала Багіра. А Багіра – це ж пума. Коли начальник штабу дізнався, як звати моє кошеня, того ж дня всім командирам підрозділів передали, що в медика позивний – “Пума”.
“Аню, ви – моя хрещена мама”
Анна витягувала поранених з-під обстрілу не раз. Були випадки, коли рятувала живих, а бувало, що евакуйовувала вже пораненого смертельно.
Загиблих витягувати – теж компетенція медиків. Адже саме медик може констатувати смерть, підтвердити факт смерті бійця. А якщо ще є ознаки життя, то зробити все можливе для порятунку.
У підрозділі розповідають: є армійці, яким уже за 50 років, вони телефонують і кажуть: “Аню, ви – моя хрещена мама”, або: “А можна я вам буду дзвонити, вітати зі святами чи просто запитати як справи?”
Деякі кажуть, що дата, коли Анна витягла їх з-під обстрілу, стала їхнім другим днем народження.
“Був момент один. Я витягала пораненого, а він почав втрачати свідомість. І в цей момент почали дзвонити командири, уточнюючи обстановку, кількість поранених, характер травм тощо. Я його прошу, щоб він мені щось розповідав. Він починав говорити, але все одно непритомнів. Тоді я кажу: давай так – ти запам’ятаєш цифри і будеш їх повторювати: 46, 4. Він повторював їх. Того військового врятували, провели кілька операцій. Я згодом зателефонувала запитати, як його стан, а він перепитав, що означали ті цифри. Я відповіла, що це – розмір моєї військової форми, яку він своєю кров’ю забруднив. Вона не відпирається, і він мені винен нову форму.
І так часто бувало: тільки одягнула нову або випрану форму – і виїзд, поранені – і все, треба викидати. Але після цієї нашої розмови пройшло кілька місяців, і цей же військовий зателефонував і запитав, яке найближче до мене відділення “Нової пошти”. За кілька днів я отримала посилку з новою формою. “Я все запам’ятав!” – сказав тоді він”.
Інколи, розповідає Федорчук, бойовим медикам набридають слідчо-оперативні групи, вимагаючи документальних звітів з місця обстрілу чи загибелі військових.
“Не раз в мене було таке, що приїздять правоохоронці й питають: “А фоточки є з місця події? А де його бронік, шолом?” Це абсурд, бо хіба фото – перше, що я роблю, коли бачу пораненого?..” – саркастично зітхає Аня.
“А інколи кажуть, що я мушу повернутися на місце обстрілу і забрати для них (слідчих – Авт.) шолом і бронежилет пораненого чи загиблого. Я пояснюю, що витягнути людину з-під обстрілу важко, зважаючи на те, що я – в спорядженні, поранений – в спорядженні, плюс мій рюкзак. І основне – його життя, а я роблю все, щоб його врятувати, навіть якщо залишаю спорядження на місці обстрілу”.
Не їла з підрозділом, поки не витягнула “двохсотого”
Аня принципова та з характером. Ілюструє це однією із ситуацій, які сталися на фронті, під час бойового чергування, коли була прикомандирована до іншої частини.
“Командир того підрозділу казав, що я нічого не роблю, мовляв, а лягла в бліндажі й лежу. Кажу: це ж круто, що я, медик, нічого не роблю. Якщо я почну працювати за своїм прямим призначенням – як мінімум одній людині буде погано. І решта теж особливо не будуть цьому раді. Якщо не працюю – отже, я до того працювала дуже добре, люди здорові, з носа не тече, не кашляють. Просто ця робота не помітна, але я працювала. Але коли я в бліндажі, не бігаю і мене не бачать – це чомусь вважалося там погано. “Хто не працює – той не їсть”, – сказав мені тоді той командир. Відтоді я не харчувалася в їдальні того підрозділу, а купувала собі продукти в магазині в населеному пункті”, – пригадує Пума.
Але згодом сталося так, що робота медика Ані “знадобилася”.
“Тоді розвідка й мінометна батарея йшли на бойовий вихід, а я була одним медиком на всю батальйонно-тактичну групу. Мені потрібно було виходити з ними на завдання. І на одній із двох позицій почався обстріл. На одну із них не можна було вийти по зв’язку, із сусідньої доповіли, що там, ймовірно, є або “200-й” або “300-й”. Звісно ж, була команда – медики вперед. Ми виїхали. Був “200-й” (загиблий). Я його насилу витягла, забрала. Але коли повернулася назад на свою позицію і мене зустрів командир – той самий, який казав “хто як працює – той так і їсть”, то я йому відповіла: “Ну, насипайте їсти – цілий день не їла, а нині працювала, то положено. Можна? Сьогодні медицина працювала – все, як ви й хотіли. Вам від цього легше стало? Чи йому, чи його сім’ї?”
Я їла, а командир запитував: “Слухай, Ань, а правда, що в нього (загиблого) голова відвалилася в інший бік?” – пригадує інцидент військова.
І додає: “Знаю, що інколи перегинаю палицю. Але занадто принципова – такий в мене характер, що вдієш”.
Як кросфіт і бокс допомагають дівчині в армії
Звання старшого сержанта Анна отримала в листопаді 2020-го.
За спиною в дівчини – низка курсів із тактичної медицини й тактики бою в урбанізованій місцевості за участі іноземних інструкторів. Вчилася в колег з Канади, Британії, Італії, Швеції.
Зараз заняття з тактмеду вона поєднує з фізичними навантаженнями. Робить це фахово, бо має ще й педагогічну освіту за фахом “фізичне виховання”.
“Армія без мата – як солдат без автомата. Тільки через “йо*** вашу мать” доходить. Або через ноги – треба качнути нормально. Бо через голову не доходить”, – каже, сміючись, молода медик.
Дівчина професійно займалася боксом та кросфітом. Пройшла відбір у молодіжну збірну з боксу, але до виступів не дійшло, бо закінчилося навчання і почалася служба в армії.
Боксерські навички доводилося застосовувати й на службі.
“Одного разу зайшла в намет, а військові вживали, і мені закинули: “Дівчинко, вийди, не мішай, бо може бути погано”. Ну і все, Остапа понесло, – сміється Аня, пригадуючи фізичний вплив на пияків. – Ротний розбороняв. Потім казали: “Боже, вона несамовита, заберіть її від мене”. Так комбат мене забрав до себе”, – розповідає Анна, як перейшла з медроти 81-ї бригади в 90-й окремий батальйон.
Інколи, буває, в підрозділ приходять нові військовослужбовці, бачать “бабу” і б’ються об заклад – типу, “а хто перший підкотить”.
“Але коли чувак по морді получає на другий день – то вони просто розуміють, що немає сенсу в цих приставаннях.
Передають далі, що “баба – кандидат в майстри спорту з боксу, до неї не треба лізти”.
“Часто запитують, чи є до жінки у війську домагання… А до мене от ніхто не домагається… Аж образливо – що зі мною не так?!” – щиро сміється Анна.
Подолянка на Донбасі: від “укропівської проститутки” до штучних усмішок місцевих
Пункт постійної дислокації її батальйону – на Донеччині, в Костянтинівці. Шепетівчанка каже, що тепер сприймає Донбас як дім, хоча спочатку було важко вжитися з місцевими.
У 2015 році, коли підрозділ заїхав у місто, вулицями треба було ходити зі зброєю та малими групами не менше трьох людей, поодинокі прогулянки були заборонені.
“Ми якось взимку приїхали, теж зі зброєю, повний б/к. Хлопці стали біля ятки з шаурмою поблизу вокзалу, а я побачила на ринку поруч мандаринки. Підійшла: “Доброго дня, а можна мандаринок?”. Продавчиня навіть обличчя від мене відвернула. Я підійшла до іншої: “Доброго дня, скільки коштують мандарини?”. Вона відповіла. Я замовила, вона набирає…. А поруч йде бабуся, років 80-ти. І почалося: “Ах ти ж проститутка укропівська” – бере цеглу, яка поруч лежала, і кидає мені в спину. Я від несподіванки похитнулася і впала на одне коліно. Встаю, хапаюся за автомат. І вона на весь ринок: “І що ти мені зробиш? Застрелиш мене? Давай, стріляй, курва!” І всі стоять, дивляться і розуміють, що я їй нічого не зроблю, бо це – місцеве населення, а ми не ображаємо і не чіпаємо місцевих. Але мовчки слухаємо їхні образи”, – пригадує дівчина.
Інший не надто приємний випадок стався ще через рік, теж взимку.
“Я йшла містом, падав сніг, була в капюшоні. На зустріч ішов чоловік, хапнув зі всієї сили мене за руку зі словами: “Ну, що ти, бл*?” Я зняла капюшон і попросила відпустити руку. “О, смотрі, так ти ще й баба”. Я тоді була дуже зла і не могла зрозуміти, за що я маю любити місцевих. І під час цих двох інцидентів перехожі поруч просто спостерігали, як у фільмі, і хижо чекали, якою ж буде моя реакція. І це не поодинокі випадки”.
Втім, на восьмому році війни місцеві мешканці все-таки вже більш проукраїнські, визнає співрозмовниця.
“Але тому, що в них немає вибору. Від того, що він одягнув вишиванку, він патріотом не став. І усмішки їхні – штучні”, – вважає дівчина.
Анна констатує: за сім років війни місцеві зрозуміли, як отримати дохід і вигоду від того, що в місті дислокується військова частина. 81-ша бригада, фактично, є “бюджетоутворюючим підприємством” для міста Костянтинівка, відносно близького до лінії фронту.
“Місто від нас отримує великий дохід. Ціна на нерухомість піднялася в рази. Раніше можна було за 200 грн зняти квартиру на добу, а за 1000 грн – на місяць, і це вже було дуже дорого. За 1000 доларів там купували квартири. То зараз оренда місячна – 5000 тисяч гривень, продають за 10-12 тисяч доларів. Місто отримує великі гроші від військових. Таксисти, крамниці – всі знають, коли військовим приходить зарплата. Ми ще стоїмо, наприклад, на бойовому чергуванні десь – а в Костянтинівці вже говорять про те, коли частина має повернутися в ППД”.
Перевестися в інші підрозділи Анні Федорчук пропонували не раз. Пума констатує: “спочатку ти працюєш на авторитет, а потім авторитет працює на тебе”.
“Багато знайомих з ДШВ порозходилися в інші військові частини та інші роди ЗСУ. І коли зустрічаємося з ними, вони зі здивуванням перепитують: “Ого, ти ще там служиш (у 90-му батальйоні в Костянтинівці), навіщо воно тобі треба? Давай або у львівську “вісімдесятку”, або у 8-й полк спецпризначення в Хмельницький, це ж взагалі вдома”, – переказує дівчина. Але Пума залишається вірна і батальйону, і бригаді десантників.
“На дов***бів в армії не треба витрачати грошей”
Анну дратує ставлення окремих військових до служби в ЗСУ як до цивільної роботи.
“Бо робота – це робота, а служба – це служба, – каже Пума з притиском на останньому слові. – Люди, які приходять в армію воюючої країни, мають це розуміти. Якщо вони цього не розуміють – їм тут не місце. На дов***бів в армії не треба витрачати грошей. Хай ліпше буде не тисячу людей в умовному підрозділі, а сто, але ти в них будеш впевнений”, – каже дівчина.
Вона ні про що не жалкує, хоча й розуміє, що віддає армії найкращі, молоді роки життя.
“Я не думала, що це затягнеться настільки, коли йшла в армію. Мені було 19 років, всі казали: “Оо-о, ти ж молода, куди ти йдеш? Воєнком казав: “Дитино, ну куди ти просишся? Там людей вбивають”. Мені вже 26 років – і цього часу не вернеш. А що я бачила в своєму житті? “Ставай”, “рівняйсь”, “струнко”, “рівняння до середини”, “слухай бойовий наказ”, – сміючись, переказує Пума.
Але продовжує служити у війську. Українському народові.
