Указом Президента України № 506/2016 від 16 листопада 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Володимир нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
На службі у війську позивний Володимира — «Різець». Адже у мирному житті різьба по дереву була улюбленою справою, яка здружила його з молодим священником, який будував у нашому місті храм УПЦ Київського Патріархату на вулиці Судилківській, як кажуть, мав талант від Бога.
Таким Володимир Шевчук залишився у пам’яті протоієрея Василя Гетьмана, настоятеля храмів Рівноапостольного князя Володимира та Миколая Чудотворця у Шепетівці:
— Познайомився я з Володимиром Шевчуком у 2002 році. У мікрорайоні Косецькому потрібно було перебудувати будівлю колишньої бібліотеки у Свято-Миколаївський храм. Виникла потреба у різьбленні Царських воріт. І мені підказали, що у Шепетівці є такий майстер. Нас познайомив парафіянин Віктор Кузьмович Голодюк.
Володимир дуже гарно та якісно виконав роботу — Царські ворота та бокові дияконські двері. У нього були справді золоті руки та золоте серце. Наші інтереси переплелися, бо він був патріотом та любив свою країну. Ми стали друзями, спілкувалися сім’ями.
Коли розпочалося будівництво Свято-Володимирського храму на вулиці Судилківський, Володимир із своєю родиною також став активно допомагати: поштукатурив стіни, змонтував теплу підлогу та постелив плитку, планував вирізьбити іконостас, коли повернеться з війни.
Переживав, що не може поїхати до Києва, коли розпочалися історичні події на Майдані, був готовий їхати у числі перших добровольців, коли розпочалися бойові дії на Сході України. Я попросив його завершити зовнішнє утеплення церкви, чим і відтермінував його поїздку.
Наприкінці літа Володимир закінчив роботу у храмі. А менш як за два тижні, зателефонувавши, повідомив мені, що служить у добровольчому батальйоні «Донбас» та розповів про ті реалії, які він там побачив: не було не лише форми та військового взуття, а й чим ремонтувати техніку. Ми звернулися до шепетівської волонтерської громадської організації «Самооборона і контроль» і наші волонтери надали необхідну допомогу.
У листопаді Володимир підписав контракт у 93-й окремій механізованій бригаді, яка дислокувалася у селищі Черкаському Дніпропетровської області. Перша моя поїздка разом з іншими священниками була саме до нього. У той час, бійці жили у приміщенні напіврозваленої казарми, вікна якої були закриті плівкою, спали на ліжках з панцерною сіткою без матраців, не було теплого одягу.
На прохання Володимира ми привезли ключі для ремонту техніки, які шукали по металобазах, пунктах розбирання автомобілів. Працівники залізниці з дому приносили нам свої зимові ватні костюми, бо ж хлопці ремонтували техніку в холодних старих боксах. Везли також теплий одяг, харчі, засоби гігієни, ліки.
Також ми побували й у наших земляків-добровольців: Миколи — з позивним «Бугай», Олега — з позивним «Анархіст» та багатьох інших. За шість моїх поїздок у 2014–2016 роках я кожного разу їхав, насамперед, до Володимира, де б він не був: у селище Желанне, у село Карлівку, що поблизу Донецька. Майже всі фото та відео, окрім журналістських, з воєнного життя Володимира Шевчука вдалося зробити мені.
Остання наша зустріч була у Шепетівці незадовго до його загибелі, коли він приїздив у відпустку. Я зустрів Володимира своїм автомобілем у м. Новоград-Волинському. Це був сюрприз для його родини.
Щоб поспілкуватися, адже він часто говорив, що не може мені телефоном багато розповісти, ми поїхали на риболовлю. Цілу ніч він розповідав про бої, про ситуацію в армії, про все те, що наболіло.
Володя мав досвід з ремонту техніки. Адже строкову службу проходив у танкових військах. І його БМП була однією з найкращих, постійно знаходилася у бойовому стані.
У січні 2015 року запеклі бої точилися за Донецький аеропорт. Із восьми БМП, які виконували завдання, більшість вийшли з ладу через шквальний вогонь бойовиків, що засіли у монастирі. Екіпаж Володимира у тому бою вцілів у повному складі, витягнув ще одну БМП, вивіз багатьох поранених та загиблих бійців.
І ще такий факт. Володимира обурювало те, що хоча командування неодноразово й представляло його до нагород, але не нагороджувало через «гострий» язик. Адже відверто висловлював командирам своє невдоволення щодо забезпечення військовослужбовців найнеобхіднішим. Він говорив:
«Я не за нагороди пішов воювати, а за правду та Батьківщину».
А нагорода — орден «За мужність» ІІІ ступеня — таки знайшла Героя, на жаль, посмертно.
Володимир був стовідсотковим патріотом. Вічна пам’ять тобі, друже…
Підготувала Наталія КРУЧУК, співробітниця Музею пропаганди.
