Руслан з дитинства мріяв літати. І щоб втілити мрію в життя, наполегливо готувався до вступних іспитів до Васильківського військового авіаційно-технічного училища. Додатково займався фізикою, математикою та фізичною підготовкою.
У 2000 році разом з лейтенантськими погонами отримав направлення у місто Броди Львівської області для проходження військової служби в 3-й окремій бригаді армійської авіації, де швидко набув великого досвіду з експлуатації вертольотів. За зразкову службу Руслан Олександрович неодноразово заохочувався. Зокрема, був нагороджений медаллю «За сумлінну службу» III ступеня, пам’ятним нагрудним знаком «Воїн-миротворець», медаллю ООН «UNMIL».
У м. Бродах Руслан зустрів свою кохану дівчину Аню, з якою одружився у 2004 році. Наступного року у подружжя Мазунових народився син Михайло, а 2009-го – Захар. Та, на жаль, через постійні військові відрядження доводилось часто бути далеко від люблячої родини: у 2005-му, 2007-му та 2009 роках Руслан брав участь у миротворчій місії ООН в Ліберії у складі українського миротворчого контингенту.
У 2011 році 32-річний майор Мазунов вийшов на пенсію за вислугою років. Та сидіти вдома без роботи Руслан не звик. Влаштувався працювати вахтовим методом у цивільній авіації в м. Ніжині, що на Чернігівщині. Був зарахований бортовим авіаційним техніком спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту МНС.
Та у зв’язку з російською збройною агресією проти України у березні 2014, після оголошення часткової мобілізації, Руслана Мазунова було призвано з резерву до лав Збройних Сил України. З квітня 2014-го у складі екіпажу вертольота виконував завдання з доставки вантажів та особового складу в зоні проведення АТО: вивозив поранених, перевозив на борту лікарів, медикаменти, харчі та зброю, постійно брав участь у порятунку військовослужбовців та цивільного населення.
Двадцять четвертого червня екіпаж вертольота Мі-8 МТ («63-й жовтий») під командуванням підполковника Андрія Бєлкіна доправив вантаж у район Слов’янська і забрав групу фахівців Служби безпеки України, які встановлювали телекомунікаційне обладнання у зоні проведення АТО. Та, незважаючи на десятиденне перемир’я, яке було проголошене 20 червня, після зльоту з гори Карачун близько 17 год. 10 хв. вертоліт збили російські терористи з переносного зенітно-ракетного комплексу.
За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легковиках та мікроавтобусі. Після запуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку найближчого населеного пункту. Внаслідок влучення ракети вертоліт вибухнув і впав поблизу села Новоселівки (на той час — Красноармійське) Слов’янського району. Почалася пожежа, внаслідок якої здетонував боєкомплект.
У той день на серці Надії Іванівни, матері Руслана, було неспокійно. Не було дзвінка від сина, хоча зазвичай він телефонував їй перед польотом та після приземлення. Переглянула теленовини о 15-й годині, трішки заспокоїлась. Та коли після 17-ї зателефонувала Аня і повідомила страшну новину, її розум відмовився у це повірити. Ще й досі у материнському серці жевріє надія: можливо, її синові вдалось врятуватися…
Дев’ятнадцятого липня 2014 року майора Руслана Олександровича Мазунова посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Обидва сини Руслана Олександровича прагнуть бути схожими на батька та продовжувати його справу. Старший, Михайло, — ліцеїст Львівського ліцею ім. Героїв Крут, планує вступити до Харківського національного університету Повітряних Сил, а молодший, Захар, мріє стати рятувальником.
Наталія Кручук, наукова співробітниця Музею пропаганди.
