На службу повернули відразу без попередження
У військовій галузі Валентин Драчук працював ще у мирний час, до початку війни на Сході України. Певний період служив у військовій частині А3730 за контрактом. У той час армія була не дуже “процвітаючою”, тому через певний період служби Валентин вирішив звільнитися. А щоб мати змогу забезпечувати власну сім’ю, поїхав далі містами України у пошуках кращих заробітків. При цьому залишався у запасі Збройних сил України. Коли ж у 2014 році на Сході почалися бойові дії, усіх резервістів призивали знову до служби.
“Неочікувано одного літнього дня прийшли люди з військкомату, повідомили про призов і відразу забрали Валентина на територію військової частини. Ми подумали, якщо він місцевий, його напевно викликали відмітитися і за потреби він зможе прийти додому, принаймні взяти усі необхідні речі та повернутися. Але військових дуже бракувало, боялися, що призвані будуть уникати служби. Тому винятків не робили ні для кого. З того часу Валентин так і не повернувся додому. Речі вже підвозили ми самостійно”, — згадує дружина Валентина Олена Драчук. — “В той час наш старший син пішов до 11 класу, будував плани про вступ до вищого навчального закладу, визначався з майбутньою професією. А молодша донька лиш стала першокласницею. Пам’ятаю, як просили керівництво військової частини відпустити Валентина до дітей у школу на Перший дзвінок. Тоді діти востаннє бачили батька живим.
”Через певний час сім’я звиклася з думкою, що Валентин знову служитиме. Тішило те, що він залишався у Шепетівці.
У слухавці прозвучали слова “Я під Донецьком”
Так само неочікувано через три місяці після призову Валентина до служби, Олена під час телефонної розмови з чоловіком почула слова “Я під Донецьком”.
“Для мене це було шоком. Я ж знаю, що він у Шепетівці, у частині. А насправді вже ні”, — розповідає дружина. — “Коли намагалася вияснити, де він конкретно знаходиться, Валентин завжди відповідав — “нащо воно тобі?”. Все було дуже секретно, ніхто нічого у подробицях не розповідав”.
Вже потім з переказів колег Валентина Олена дізналася, що чоловік дуже обурювався, коли на Схід відправляли молодших за званнями, а його — старшину — тримали у частині. Лише з третьої спроби він домігся того, аби дозволили поїхати у зону АТО. Командир не хотів відпускати батька двох неповнолітніх дітей.
Зник безвісти
“Коли Валентин попав у зону АТО, його перші дзвінки були з проханнями допомогти зібрати і передати якісь інструменти. Бо на місці не було взагалі нічого. Укріплення бліндажів, створення захисту від дощу чи роси… — все мусили робити самостійно і за власний кошт. Звичайні цвяхи, пили, молотки — все це було там дуже потрібним. А холод на вулиці — потребували якогось пального, щоб грітися. Що залишалося робити? Почала ходити по людях і просити допомоги. Також розуміла, що він там не один і якщо допомагати, то не лише Валентину, а вже всім їм разом. Знайшла матерів тих хлопців, які разом з Валентином були на передовій. Спільно зверталися до рідних, друзів, сусідів, підприємців… збирали будь-яку допомогу. Так створилася наша волонтерська спільнота і допомога військовим стала масштабніша та регулярна”, — розповідає пані Олена.
Окрім різних інструментів та запчастин, ближче до свят також почали передавати допомогу у вигляді їжі. Підтримували військових морально листами від небайдужих та дитячими малюнками. Згодом до шепетівських волонтерів з допомогою долучилися і славутчани.
“Перед Новим роком ми передали посилку для Валентина. 30 грудня він мав її з товаришами забрати. Вранці того дня віддзвонився, що їм дали “газона” і о 12-й годині вони мали виїхати. Через декілька годин подзвонила уточнити чи забрали передачу чи все добре. Але слухавки вже ніхто не брав. З’явилася тривога, бо тоді була холодна зима, до -20 градусів морозу. А це дорога, замети…
Близько 18-ї години, коли Валентин так і не вийшов на зв’язок, я забила тривогу. Кому не дзвонила, ніхто не міг зв’язатися з чоловіком. Згодом через різних контактних людей вияснила, що Валентин посилку забрав, але так і не доїхав з нею назад. Ввечері його телефон вже був відключений”, — згадує той важкий день Олена.
Схвильована дружина “підняла” усіх знайомих волонтерів, через яких передавали на Схід допомогу. Але що сталося і де пропав Валентин — ніхто розповісти не зміг. Військового Валентина Драчука оголосили зниклим безвісти.
Початок 2015-го провела у пошуках чоловіка
“До останнього я не втрачала надії, що Валентин живий. Можливо десь у полоні, але живий. Бо доки не побачиш бездиханного тіла, у смерть не повіриш. Період з 30 грудня до 14 березня я провела у пошуках і сподіваннях.
У середині січня я вирішила поїхати особисто на Схід, де востаннє був мій чоловік, і принаймні забрати його власні речі. Пам’ятаю, що той період збігся з терактом під Волновахою, коли загинуло 12 осіб під час обстрілу рейсового автобуса «Златоустівка — Донецьк». Ми практично чудом за декілька годин з того місця виїхали додому”, — згадує Олена Драчук.
Потім були ще поїздки. Олена особисто об’їздила всі ті дороги та населені пункти, де служив Валентин. Обійшла всі місця і поспілкувалася з усіма людьми, які могли б щось прояснити у зникненні Валентина.
“У березні, коли поверталася з поїздки зі Сходу, друзі порадили заїхати у Дніпропетровський морг, подивитися на невпізнаних померлих. Мені пощастило познайомитися з тамтешньою волонтеркою Нелею, яка дуже добре знала, як проходять подібні процедури. З її допомогою я потрапила у морг. І серед десятків невпізнаних померлих побачила фото Валентина”, — розповідає Олена.
Важко передати словами емоції, які Олена відчула у той момент. Але потрібно було діяти швидко та зберігати тверезий розум. Завдяки волонтерці Нелі вдалося, наскільки це було можливо, швидко оформити необхідні документи та отримати дозвіл на вивезення тіла. Бо вже у морзі Олена дізналася, що наступного дня її чоловіка планували захоронити як невпізнаного.
Кулями прошили грудну клітину
Загинув Валентин Драчук 30 грудня 2014 року, коли дорогою повз окуповану ворогом територію повертався на своє місце дислокації. Під Волновахою у Донецькій області попав під обстріл і від множинних вогнепальних поранень у грудну клітину помер.
“4 січня у нього мало бути День народження. Валентин не дожив декілька днів до свого 40-річчя”, — зазначає Олена.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Валентина Драчука посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
У рідній Шепетівці йому посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста». На його честь назвали одну з шепетівських вулиць. А на фасаді будівлі рідної школи — Шепетівського НВК №2 — встановили меморіальну дошку.
Також у Шепетівці на території «12-го містечка» зенітно-ракетного полку встановлено пам’ятну стелу з ім’ям загиблого Героя Валентина Драчука. Наказом Міністерства оборони України старшину Драчука Валентина Вікторовича зарахували навічно до особового складу в/ч А3730.
За прикладом Валентина у військову галузь пішли його дружина і син
“Після смерті Валентина я не припинила своєї волонтерської роботи і продовжила їздити на Схід з допомогою для військових. Але вже весною 2016 року напевно була моя остання поїздка у ролі волонтерки. Бо тоді отримала дзвінок від військової частини А3730 з пропозицією піти на офіційну службу у ЗСУ. Я погодилася. Відтоді моє перебування у зоні АТО є офіційним несенням військової служби”, — розповідає Олена Драчук.
Старший син Валентина теж вирішив пов’язати своє життя з військовою справою.
“Ще на початку 11 класу він думав йти на навчання по дипломатичному напрямку або іноземних мов. Але наприкінці навчального року, після смерті батька, вирішив вступати у Хмельницьку академіку ім. Богдана Хмельницького на військового. Наразі вже закінчив навчання і несе службу”, — ділиться Олена.
Працюючи у “12 військовому містечку” в Шепетівці Олена все ж не полишила волонтерство. Спершу допомагала учасникам бойових дій відстоювати власні права на отримання пільг. А згодом вирішила зайнятись військово-патріотичним вихованням молоді та заснувала громадську організацію “ОТГ-23”.
“Наскільки б глибоко ти не був дотичним до того, що відбувається на Сході України, ти ніколи після всього побаченого не залишишся байдужим. Це просто не відпускає. І зараз, виховуючи дітей, ми певною мірою закаляємося. Згадуємо усе пережите, розповідаємо про це і допомагаємо краще зрозуміти.
Не можна говорити: “а якби…”, потрібно все приймати так, як воно є, і відштовхуватися від того, що маємо зараз. Напевно, все це сталось не даремно”, — говорить Олена.
Дзвін Пам’яті
Сьогодні у роковини загибелі Валентина Драчука дружина Олена разом з донькою вже другий рік поспіль відвідують у Києві Залу пам’яті захисників України “Дзвін Пам’яті”.
Біля споруди Зали облаштовано церемоніальний майданчик із Дзвоном Пам’яті та Стелою, у якій вмонтовано осколки снарядів. Щоденний поминальний ритуал здійснюється ударами дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день. А в середині Зали пам’яті, на спеціальних подіумах, розміщено Книги пам’яті з іменами загиблих. Структура Книг побудована за принципом календаря: один розворот — один день, де згадуються всі загиблі у цей день за всі роки.
Зала пам’яті захисників України спеціально розташована таким чином, щоби військовослужбовці, працівники Міноборони та Генерального штабу і пересічні громадяни могли зайти до Зали та віддати шану своїм захисникам.
“Хочу подякувати отцю Василю Боднару, який завжди підтримує сім’ї наших загиблих військових. Вже вдруге він нам допомагає з доїздом до Києва у Залу пам’яті захисників України “Дзвін Пам’яті”. А такі поїздки є дуже потрібними, — зазначає пані Олена.
Спілкувалася Марина ЛОЖКІНА.
