Вівторок, 23 червня 2020 12:36

Я над світом злетів би, та ворог відтяв мені крила…

Ці рядки із поетичної присвяти поетеси Віри Кухарук майору Мазунову Руслану Олександровичу, бортовому авіаційному техніку 16 окремої бригади армійської авіації, який загинув під Слов’янськом в районі гори Карачун. Страшна подія сталась шість років тому 24 червня 2014 року...

Із листа командування частини:

«...близько 17.00 ракетою переносно-зенітного комплексу було збито вертоліт Мі – 8МТ 16-ої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗС України, що виконував політ на армійський блокпост біля гори Карачун. Вертоліт був уражений відразу після зльоту, вибухнув у повітрі і впав, палаючий, на землю. Екіпаж з трьох осіб і 6 пасажирів, які були на борту, загинули.

Склад екіпажу: командир вертольота – підполковник Андрій Бєлкін, льотчик – штурман – капітан Дмитро Шингур, бортовий технік - майор Руслан Мазунов.

Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих – співробітники СБУ.

Всі члени екіпажу нагороджені орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).»

Екіпаж Бєлкіна був одним із найкращих у бригаді, вони завжди працювали злагоджено і професійно. І на цей раз поставлене завдання було виконано успішно… Екіпаж вертольота Мі -8 МТ ( « 63-й жовтий») доправив вантаж на гору Карачун і забрав групу фахівців Служби безпеки України, які встановлювали телекомунікаційне обладнання з метою моніторингу простору у районі гори Карачун.

За свідченням очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувались на двох легкових автомобілях та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК ( переносний зенітно-ракетний комплекс), вони втекли в напряму населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська. Мама Руслана їздила на місце падіння вертольота, говорила з жителями навколишніх сіл. Люди залякані, нічого не говорять. Надія Іванівна привезла шматки розплавленого заліза із вертольота, які є свідками тієї трагічної події та зберігаються в музеї. У 2017 р. на місці загибелі екіпажу встановлено кам’яний хрест, на якому викарбувано імена загиблих та зворушливі слова:

« А й правда крилам грунту не треба. Землі немає, то буде небо…»

Льотчиків забирає небо, яке вони так любили. За словами мами син із шкільної парти мріяв стати льотчиком і до своєї мети йшов наполегливо.

«… Він був надійним другом. Мріяв стати льотчиком. Постійно складав паперові літаки, майстрував з паст, ручок ракети. Ніколи не забував однокласників. Весело відсвяткували 15-річчя закінчення школи…» - згадує однокласниця Ганна Козійчук.

«Наш Руслан був завжди мрійником, де б ми не були, говорив, що буде літати, пролітатиме над селом і всім передаватиме привіт. Завжди усміхнений, привітний, добрий, щирий, готовий допомогти…»- із спогадів однокласниці Вікторії Багінської.

Хвилюючі спогади класного керівника Захарця Володимира Петровича –

«Руслан був особистістю… дуже поміркований завжди стриманий, ініціативний, винахідливий. У нього був сильний характер - стальний стержень, сила волі. Він багато працював над собою, додатково займався математикою, фізикою, фізичною підготовкою. …Він умів любити людей. В школі та поза школою в нього було дуже багато друзів. Руслан був незвично чутливим – проймався всім, що чув чи читав, вмів співпереживати і втішити. Особливою рисою його характеру була жертовність і прагнення захищати людей. На жаль, так і сталося, що заради нашого мирного життя він віддав своє, як воїн захисник-миротворець».

Після закінчення Михайлюцької середньої школи Руслан вступає до Васильківського авіаційного училища. Мама згадує - скільки радості, гордості було в сина. Сім’єю їздили на прийняття присяги. Надія Іванівна передала музею світлини, які передають урочистість тієї миті –Руслан читає присягу, Руслан із батьками та сестрою Людою. Серйозний, стрункий, трохи зараз незвично – у кирзових чоботях – і до цього потрібно було звикати.

Вдалось поспілкуватись із друзями Руслана по службі. Саша Стасюк згадує:

«Ми нелегко звикали до курсантського режиму – це і життя в казармі, де 120 чоловік, і складна навчальна програма, наряди, заняття на полігоні.. Вражала витривалість Руслана, він ніколи не скаржився, дивувала в деяких випадках його непідробна правильність, фанатичне захоплення вертольотами – хотів все вивчити досконало, якби міг ночував би в ньому. Завжди робив все на совість. Надійний, хороший друг. Він був зразком для одногрупників.»

Багато теплих слів про Руслана сказав і Віктор Добрянський:

«Ми служили разом в Бродах, були , як миротворці, в Ліберії. Професіонал своєї справи, надійний, добрий, людяний, надзвичайно скромний, мовчазний, ніколи не висовувався. Роки, проведені разом на службі – незабутні. Ми разом літали, коли працювали в Ніжині в Державній службі надзвичайних ситуацій. Виїжджали вахтовим методом на відповідальні завдання по всій Україні: Крим, Карпати, Донецька, Луганська області… У 2013 році були в Луганському аеропорту. Хто б міг подумати, що через рік він перетвориться в руїни.. Напередодні страшної події 23 червня ми розмовляли по телефону. Руслан шкодував, що не може провести в останню путь наших друзів вертольотчиків, які загинули під Харковом…»

Мама, Надія Іванівна, передала спогади вчителів, однокласників до музею:

«Що я можу додати до гарних слів його друзів, вчителів? Все вірно, а для мене він найкращий син, добрий, уважний. Таким житиме в моїй душі. Вертольоти його побратимів пролітають над селом – мені здається, що то Руслан. Я вірю, що він повернеться…».

Лідія Юхимович

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением

Авторизація

Погода

Погода