Із листа командування частини:
«...близько 17.00 ракетою переносно-зенітного комплексу було збито вертоліт Мі – 8МТ 16-ої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗС України, що виконував політ на армійський блокпост біля гори Карачун. Вертоліт був уражений відразу після зльоту, вибухнув у повітрі і впав, палаючий, на землю. Екіпаж з трьох осіб і 6 пасажирів, які були на борту, загинули.
Склад екіпажу: командир вертольота – підполковник Андрій Бєлкін, льотчик – штурман – капітан Дмитро Шингур, бортовий технік - майор Руслан Мазунов.
Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих – співробітники СБУ.
Всі члени екіпажу нагороджені орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).»
Екіпаж Бєлкіна був одним із найкращих у бригаді, вони завжди працювали злагоджено і професійно. І на цей раз поставлене завдання було виконано успішно… Екіпаж вертольота Мі -8 МТ ( « 63-й жовтий») доправив вантаж на гору Карачун і забрав групу фахівців Служби безпеки України, які встановлювали телекомунікаційне обладнання з метою моніторингу простору у районі гори Карачун.
За свідченням очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувались на двох легкових автомобілях та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК ( переносний зенітно-ракетний комплекс), вони втекли в напряму населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська. Мама Руслана їздила на місце падіння вертольота, говорила з жителями навколишніх сіл. Люди залякані, нічого не говорять. Надія Іванівна привезла шматки розплавленого заліза із вертольота, які є свідками тієї трагічної події та зберігаються в музеї. У 2017 р. на місці загибелі екіпажу встановлено кам’яний хрест, на якому викарбувано імена загиблих та зворушливі слова:
« А й правда крилам грунту не треба. Землі немає, то буде небо…»
Льотчиків забирає небо, яке вони так любили. За словами мами син із шкільної парти мріяв стати льотчиком і до своєї мети йшов наполегливо.
«… Він був надійним другом. Мріяв стати льотчиком. Постійно складав паперові літаки, майстрував з паст, ручок ракети. Ніколи не забував однокласників. Весело відсвяткували 15-річчя закінчення школи…» - згадує однокласниця Ганна Козійчук.
«Наш Руслан був завжди мрійником, де б ми не були, говорив, що буде літати, пролітатиме над селом і всім передаватиме привіт. Завжди усміхнений, привітний, добрий, щирий, готовий допомогти…»- із спогадів однокласниці Вікторії Багінської.
Хвилюючі спогади класного керівника Захарця Володимира Петровича –
«Руслан був особистістю… дуже поміркований завжди стриманий, ініціативний, винахідливий. У нього був сильний характер - стальний стержень, сила волі. Він багато працював над собою, додатково займався математикою, фізикою, фізичною підготовкою. …Він умів любити людей. В школі та поза школою в нього було дуже багато друзів. Руслан був незвично чутливим – проймався всім, що чув чи читав, вмів співпереживати і втішити. Особливою рисою його характеру була жертовність і прагнення захищати людей. На жаль, так і сталося, що заради нашого мирного життя він віддав своє, як воїн захисник-миротворець».
Після закінчення Михайлюцької середньої школи Руслан вступає до Васильківського авіаційного училища. Мама згадує - скільки радості, гордості було в сина. Сім’єю їздили на прийняття присяги. Надія Іванівна передала музею світлини, які передають урочистість тієї миті –Руслан читає присягу, Руслан із батьками та сестрою Людою. Серйозний, стрункий, трохи зараз незвично – у кирзових чоботях – і до цього потрібно було звикати.
Вдалось поспілкуватись із друзями Руслана по службі. Саша Стасюк згадує:
«Ми нелегко звикали до курсантського режиму – це і життя в казармі, де 120 чоловік, і складна навчальна програма, наряди, заняття на полігоні.. Вражала витривалість Руслана, він ніколи не скаржився, дивувала в деяких випадках його непідробна правильність, фанатичне захоплення вертольотами – хотів все вивчити досконало, якби міг ночував би в ньому. Завжди робив все на совість. Надійний, хороший друг. Він був зразком для одногрупників.»
Багато теплих слів про Руслана сказав і Віктор Добрянський:
«Ми служили разом в Бродах, були , як миротворці, в Ліберії. Професіонал своєї справи, надійний, добрий, людяний, надзвичайно скромний, мовчазний, ніколи не висовувався. Роки, проведені разом на службі – незабутні. Ми разом літали, коли працювали в Ніжині в Державній службі надзвичайних ситуацій. Виїжджали вахтовим методом на відповідальні завдання по всій Україні: Крим, Карпати, Донецька, Луганська області… У 2013 році були в Луганському аеропорту. Хто б міг подумати, що через рік він перетвориться в руїни.. Напередодні страшної події 23 червня ми розмовляли по телефону. Руслан шкодував, що не може провести в останню путь наших друзів вертольотчиків, які загинули під Харковом…»
Мама, Надія Іванівна, передала спогади вчителів, однокласників до музею:
«Що я можу додати до гарних слів його друзів, вчителів? Все вірно, а для мене він найкращий син, добрий, уважний. Таким житиме в моїй душі. Вертольоти його побратимів пролітають над селом – мені здається, що то Руслан. Я вірю, що він повернеться…».
Лідія Юхимович
