Неділя, 25 серпня 2019 11:04

Пам'ятаємо Кашлакова Василя Олеговича

Автор Лідія Юхимович

Життєва дорога В.О. Кашлакова тісно пов’язана із містом Шепетівкою. Тут він народився 28 жовтня 1987 року, тут пройшло його дитинство. Ходив у садочок «Дюймовочка», навчався в НВК №1. Всі його пам’ятають надзвичайно розумним допитливим хлопчиком, який дуже любив машинки, іграшкові пістолети, автомати.

Він завжди був оточений увагою та любов’ю батьків. Був багатий на тепло шепетівських дідуся Анатолія Васильовича і бабусі Клавдії Іванівни. А в селі Пеньки, куди вони з мамою переїжджають у 1996 році, поруч були бабуся Раїса Василівна та дідусь Петро Степанович.

Для мами синочок був єдиним сонечком, втіхою, в його виховання вона вкладала всю душу і серце. І ріс Вася (а його лише так звуть у родині) світлою, доброю людиною, із загостреним почуттям справедливості, правильності, чесності. Він ніколи не був багатослівний, та думка його працювала завжди на позитивні вчинки, дії. Про це говорять вчителі Пеньківської ЗОШ І-ІII ст., яку він закінчив у 2005 році, на це наголошують у спогадах рідні та близькі.

Військова справа завжди цікавила Василя, адже в родині героїчні прадіди, які пройшли горнило Другої Світової війни: Кашлаков Василь Павлович та Прокопчук Василь Михайлович. Вони були для нього взірцем. Перемагають вмовляння мами отримати мирну професію.

Після закінчення школи юнак поступає в Хмельницький Національний університет на економічний факультет, спеціальність «облік та аудит». Навчається на «добре» та «відмінно». Одночасно у 2009 році студент поступає на кафедру військової підготовки при Національній академії Державної прикордонної служби України.

Із службової військової характеристики:

«Має добрі знання з бойового застосування загальновійськових підрозділів в основних видах бою. Оволодів достатніми командними і методичними навичками. Володіє відмінними організаторськими здібностями. Може управляти механізованим взводом та його вогнем. Техніку, озброєння механізованих підрозділів на БТР вивчив добре, може експлуатувати».

Ці знання дуже швидко пригодилися Василю.

У цивільному житті він затримався недовго. Прагнення стати військовим перемагає. У 2012 році через Шепетівський військкомат, де він стояв на військовому обліку, йде на контрактну службу в Збройні Сили України.

Починається його військове життя, сповнене тривог, випробувань. Молодший лейтенант служить у м. Василькові у військах протиповітряної оборони. Невдовзі йому присвоїли звання лейтенанта (парадна форма лейтенанта тепер зберігається в музеї, як священна реліквія).
Події на Сході України різко змінили життя Кашлакова. Він пише рапорт із проханням перевести його на службу у героїчну 93-ю бригаду, штаб якої знаходиться в смт. Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. Це та бригада, яка вела бої за Мар'їнку, Іловайськ, Широкине, Піски, окрема героїчна епопея – утримання Донецького аеропорту - за це прозвані «кіборгами».

З 15 січня 2015 року – офіцер у зоні АТО. Він командує взводом, який тримає позиції в районі с. Піски. Його люблять і поважають бійці за чесність, справедливість, прямоту. Лейтенант постійно дбає про безпеку солдатів, перевіряє спорядження – якість особистої зброї, наявність боєкомплектів, наказував, коли не одягали каску, бронежилет. Переживав за життя кожного, адже бої тривали постійно. Українські військові тримали оборону західної частини летовища, метеостанції, а також навколишніх населених пунктів аеропорту. Жодного живого місця на цій землі не було, все посічене мінами і снарядами. Смертельна небезпека чатувала на кожному кроці.

Кашлаков мав позивний Вовк. Цей позивний дали йому однополчани. Офіцер дуже відповідально ставився до своїх обов’язків, переживав за життя кожного солдата. Він, як вожак, йшов завжди попереду, часто один. До наказів відносився з великою обережністю. Завжди сам перевіряв нові позиції.

«Вовк був дуже хорошим командиром, уважний до своїх підлеглих, справедливий. На його позиціях був завжди порядок, а в його «господарстві» було все необхідне і для ремонту техніки, і для бойових дій. Допомагав іншим взводам, його всі любили і поважали. Дуже обережно, тактовно виконував накази командування. Завжди першим перевіряв напрями пересування взводу..» - із спогадів побратима Татарина.

Війна, участь у бойових діях стала для Василя Кашлакова точкою його зросту, як командира, дала відчути в собі впевненість, силу, розвинула мужність, відвагу. У своїх 27 років він командував старшими людьми і його поважали. Саме тому на фото, яке було зроблено на УБД в кінці травня 2015 року, зовсім інший Вася – погляд рішучий, сильний впевненої в собі людини,яка багато що пізнала, відчула на собі.

Рідні його не впізнали, а побратими запам’ятали його таким – сильним, сміливим командиром, з яким відчуваєш себе захищеним і не страшно йти в бій.

В кінці лютого 2015 року Кашлаков підірвався на розтяжці, отримав важке поранення ноги. Три неділі лікувався в госпіталі. Навіть у цей складний для нього час він хвилювався за маму, за рідних, по телефону повторював одні слова: «У мене все добре». Мамі радив слухати пісню Вакарчука «Все буде добре». А коли приїхав у відпустку на 10 днів у червні, обережно признався рідним: «Я вже трохи воюю». У відповідь на вмовляння залишити військову службу чули від офіцера: «Хто, як не я».

І саме він у святковий день незалежності України 24 серпня 2015 року їде з побратимами на машині виконувати бойове завдання. Машина підривається на протитанковій міні. Ця страшна подія трапилася в районі села Невельське Ясинуватського району Донецької області. Очима Василя Кашлакова дивиться на світ його син Ваня. За його світле дитинство, за мирне життя загинув герой. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

24 серпня 2016 року на школі с. Пеньки Старокостянтинівського району відкрито меморіальну дошку. Одна з вулиць Шепетівки названа іменем Кашлакова.

Епізоди життя Кашлакова В.О. у спогадах рідних, побратимів, нагадують спалахи зірочки, яка розсіває добро, тепло на всі часи…

«Все моє життя було присвячене єдиному синові – він був моєю опорою, найбільшою любов`ю, моїм сонечком, моїм рятівним кругом у цьому складному житті. Ріс Вася слухняним, добрим хлопчиком. Після 3 класу ми переїхали із Шепетівки в село Пеньки. Навчився сільським роботам. Допомагав завжди бабусі Раї та дідусеві Петру по господарству. Дуже любив рибалити, ходити по гриби, постійно щось майстрував. Хотів стати військовим, я ж всіма силами намагалась відмовити від цього наміру. Навчання в університеті давалось легко, важче було домашньому сільському хлопцеві вжитись в середовище міських, серед яких було багато «крутих». Дзвонила кожного дня, хвилювалась за сина. Швидко пройшов школу «виживання», появились друзі, навчився відмежовуватись від пустого, неприйнятного йому. З друзями пішов на військову кафедру. Військова форма Васі дуже личила. Я любувалась і гордилась сином, коли поїхала на прийняття присяги.

Раділа, коли народився внук Ваня. Сумувала, що не склалось в нього сімейне життя.

Горджусь сином і зараз, він герой…Проклинаю війну.»– у вічному смутку мама Галина Петрівна та бабуся Раїса Василівна, дідусь Петро Степанович.

Серце дідуся Анатолія Васильовича не витримало втрати внука, який був для нього молодшим другом, порадником. Їх об’єднувало взаєморозуміння, велика повага і любов. Анатолій Васильович помер 4 травня 2016 року. У музеї зберігаються спогади дідуся, написані 11 квітня 2016р. 

«Народження єдиного внука для нас із бабушкою Клавдією Іванівною – найбільша радість в житті. Допомагали ростити внука як могли. Я любив гуляти із внуком в парку. Вражала його допитливість. Змалку любив спостерігати за природою, його цікавило все живе: комашки, птахи, звірі. Дуже любив море, сім’єю їздили під Одесу відпочивати, я його вчив плавати різними стилями.

Здавалось, що росте дослідник природи. У старшому віці Вася ходив у ліс збирати ягоди, гриби, сік з берези, усім ділився із нами. Влітку часто рибалив, ми смакували рибою, її він сам чистив і навіть міг посмажити смачно. Був завжди подільчивим, турботливим.

Малим любив гратися конструктором, машинками, у шкільному віці розпитував про атомну енергетику, адже ми з бабусею працювали в цій галузі, його цікавили машини, любив ходити зі мною в гараж. Я бачив у ньому хорошого інженера, механіка…

Вася був дуже трудолюбивим, у нього був талант до любої роботи: міг полагодити електроприлади, телевізор, встановлював телевізійну антену, допомагав батькові в його роботі по виготовленню меблів, робив ремонт в квартирі. Ніколи не думав,що стане військовим…Золоті руки були в хлопця, скромна, спокійна вдача, добра, вразлива душа. Молюсь за нього щодня…».

Згадують побратими:

Полєвий Андрій, сержант, командир відділення 3 взводу:
– Наші позиції були завжди поруч. Знав Кашлакова як дуже хорошого командира, побільше б таких офіцерів. У його «хазяйстві» завжди все було. Був подільчивим, безвідмовним у вирішенні любих проблем. Запам’яталось, як Вася сидів на машині, завантаженій боєприпасами, а навколо свистять кулі. На зауваження, що за ризик такий, відповів: «Там хлопці, у них все закінчилось…» Сміливість, в багатьох випадках готовність на самопожертву – думав про інших, а не про себе – це цінували всі.

Олег Лисенко, солдат: «Вася для мене був надійним, вірним другом. Це був справжній мужик, з ним, як кажуть, я пішов би і у вогонь, і у воду. Він хотів, щоб всім було добре, дбав про кожного бійця взводу. 23 серпня Вася мав йти у відпустку. Та, він відправив Юру, бо в нього двоє дітей, яких виховувала бабуся. Мав дружелюбну, товариську вдачу і хотів, щоб всі такими були».

Павло, солдат: «Ніколи не було проблем. Хороший командир. Загартовувалися на позиціях, а це обстріли, бої. У районі с. Піски ніколи не було спокою».

Олександр, сержант, механік-водій БМП-2: «Вася дуже любив техніку, дбав, щоб все було відремонтовано. У підпорядкуванні взводу було три машини. На відповідальні завдання виїжджав екіпаж у складі Василя, Олександра та Павла у любий час дня і ночі. Одну машину захопили і відремонтували. Вася працював з особливим піднесенням».

Олександр Безсмертний, старший стрілок: «З Василем знайомий з грудня 2014 року, із січня 2015 року разом були в АТО. Він поступав завжди по-людяному, був дуже хорошим командиром».

Віктор, санітар взводу: «Василь був дуже добрим, справедливим. Траплялись непорозуміння, однак це робочі моменти, я заслуговував на зауваження. Командир добивався всюди порядку та дисципліни. Коли місяцями стоїш на бойових позиціях, цього досягти непросто. Перед очима жахлива картина підриву машини командира на міні. Не зміг я його врятувати. Ось приїхав на могилу Василя із Дніпропетровської обл. Прости, друже…, низький тобі уклін і подяка».

Спогади, фото, документи, особисті речі Василя Олеговича Кашлакова зберігаються у фондах музею М. Островського та експонуються в експозиції «Борці за Україну», яка діє у краєзнавчому відділі.

Останнє редагування Неділя, 25 серпня 2019 11:19

Новини Шепетівки в месенджерах

Viber | Telegram

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением