Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих – співробітники СБУ (Із листа командування частини).
Всі члени екіпажу нагороджені орденом Богдана Хмельницького IIIступеня (посмертно).
Екіпаж Бєлкіна був одним із найкращих у бригаді, вони завжди працювали злагоджено і професійно. І на цей раз поставлене завдання було виконано успішно… Мужність та відвага небесних соколів – приклад для наслідування, життя кожного – сторінка для вивчення, дослідження.
Мазунов Руслан народився 26 січня 1979 року в мальовничому селі Михайлючка Шепетівського району. Мама називала його лагідно Русланчиком, синочком, так його називали і в молодших класах Михайлюцької середньої школи, в якій він навчався в 1985-1996 рр. Перша вчителька Валентина Сергіївна Ниник згадує: «Руслан добре навчався, мав гарну поведінку, був дуже добрим,. вразливим. У нього було багато друзів, завжди вмів підтримати, допомогти однокласникам. Любив уроки фізкультури, математики».
«…з початкових класів Руслан виявляв до мене дитячу симпатію. Ми сиділи до 7-го класу за однією партою. Він дарував мені на 8 березня, День народження цікаві подарунки – найбільше запам’яталась лялька з косичками, яку я довго зберігала… Він був надійним другом. Мріяв стати льотчиком. Постійно складав паперові літаки, майстрував з паст, ручок ракети. Ніколи не забував однокласників. Весело відсвяткували 15- річчя закінчення школи…» - згадує однокласниця Ганна Козійчук.
«Наш Руслан був завжди мрійником, де б ми не були, говорив, що буде літати, пролітатиме над селом і всім передаватиме привіт. Завжди усміхнений, привітний, добрий, щирий, готовий допомогти…»- із спогадів однокласниці Вікторії Багінської.
Хвилюючі спогади класного керівника Захарця Володимира Петровича – «Руслан був особистістю… дуже поміркований завжди стриманий, ініціативний, винахідливий. У нього був сильний характер - стальний стержень, сила волі. Він багато працював над собою, додатково займався математикою, фізикою, фізичною підготовкою.
…він умів любити людей. В школі та поза школою в нього було дуже багато друзів. Руслан був незвично чутливим – проймався всім, що чув чи читав, вмів співпереживати і втішити. Особливою рисою його характеру була жертовність і прагнення захищати людей. На жаль, так і сталося, що заради нашого мирного життя він віддав своє, як воїн захисник-миротворець».
Мама Надія Іванівна передала спогади вчителів, однокласників до музею: «Що я можу додати до гарних слів його друзів, вчителів? Все вірно, а для мене він найкращий син, добрий, уважний. Таким житиме в моїй душі. Вертольоти його побратимів пролітають над селом – мені здається, що то Руслан. Я вірю, що він повернеться…».
Мрія літати визначила програму його життя, стала своєрідним життєвим дороговказом. До неї він йшов вперто, наполегливо, в нього була віра в свої сили. Після закінчення школи Мазунов Руслан поступає у Васильківське авіаційне училище. Навчався чотири роки. Було нелегко долати навантаження курсантського життя. Перші наряди, освоєння стрілецької зброї, навчання на полігонах, перший стрибок з парашутом, а головне – досконале вивчення технічного оснащення авіаційної техніки. Процес навчання був дуже насичений, Руслан вмів долати труднощі, ніколи не скаржився.
Після закінчення училища отримав професію бортового авіаційного техніка і був направлений на службу у м. Броди Львівської обл., де дислокувалась одна з найкращих частин армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ (1981р. – 119 окремий бойовий вертолітний полк, 1994р. – полк перейменовано в 3 бригаду армійської авіації, грудень 2012р. переформовано полк в 16-у окрему бригаду армійської авіації).
Офіцер за покликом душі Мазунов Руслан завжди прагнув високоморальних стосунків в офіцерському середовищі, був дисциплінованим, відповідальним, швидко набув великого досвіду по експлуатації вертольотів. Як кращий спеціаліст, Мазунов брав участь у миротворчих Місіях ООН в Ліберії у складі українського військового контингенту у 2005, 2007, 2009 роках.
Світлі мирні події в житті Руслана - це приїзди до рідних у відпустку в Михайлючку в рідне село, зустріч із друзями дитинства, однокласниками, одруження з коханою дівчиною Ганною у 2004 році, народження синів Михайла у 2005 році, Захара у 2009 році. Він був хорошим сім’янином, опорою та надійним другом для дружини. У сім`ї панувала взаємоповага та взаєморозуміння. Сини хотіли бути схожими у всьому на тата – він їм присвячував весь свій вільний час. Часто подорожували в Карпати, Львів, на море…
У 2011 році Руслан вийшов на пенсію за вислугою років. Йому було лише 32 роки, військове звання – майор. За військову службу мав нагороди: медаль «15 років ЗСУ», медаль «За сумлінну службу» III ступеня, пам’ятний нагрудний знак «Воїн – миротворець», медаль ООН «UNMIL».
Мазунов переходить у цивільну авіацію - працює у м. Ніжині бортовим авіаційним техніком авіаційної ескадрильї Спеціального авіаційного загону оперативно - рятувальної служби цивільного захисту ДСНС (Державної служби надзвичайних ситуацій) України.
21 березня 2014 року його було звільнено з роботи у зв’язку з призивом на військову службу. Досвідченого офіцера у квітні 2014 року відправляють у зону АТО. Руслан обіцяв рідним повернутись живим…
Мить його життя обірвалась на високому злеті. Поховали героя у Бродах. У Бродах відкрито Алею Слави, присвячену загиблим льотчикам. У Шепетівці його іменем названо вулицю. Меморіальну дошку Руслану Мазунову відкрито на Михайлюцькій школі. Він житиме в наших серцях назавжди.
