Доля подарувала Ревазо лише 31 рік земного життя. Оплакували його і в Україні (мама родом із села Михайлючки Шепетівського району), і в Грузії, в селі Лапанкурі Телавського району, в якому хлопець народився 2 липня 1984 року, і де в нього є численні родичі по лінії батька. Він знав добре грузинську мову, закінчив 9 класів грузинської школи, служив у лавах Грузинської армії, де отримав спеціальність – стрілець прикордонного загону. Назвали його на честь діда Ревазо Павловича, учасника Другої світової війни, який воював за Україну, отримав поранення. У мирному житті він славився гарним господарем, підтримував традиції грузинського роду – в селі майже всі були Циклаурі, мали родинні зв’язки. І дід, і батько були мисливцями, хлопчик теж любив зброю, вмів стріляти з мисливської гвинтівки, яка зберігалася в домі на почесному місці. Ревазо цікавився таємницями полювання, багато читав про тваринний світ лісів та гір. Можливо тому у військовому житті взяв особливий позивний - «Грізлі». У перервах між виїздами на бойові позиції розповідав побратимам про своє життя в Грузії. У грузинській родині він отримав хороше трудове загартування, адже приходилось у всьому допомагати рідним – мали велике господарство, виноградники, пасіку. Дід та батько Резо знали тонкощі будівельної справи, володіли майстерністю каменяра, пічника. Всьому з дитинства вчився Ревазо, ріс трудолюбивим.
Любив гостювати на Україні в селі Михайлючці, де жили батьки мами - Катерина Омелянівна та Олександр Аврамович. Вони працювали на цегельному заводі, вели домашнє господарство – все цікавило хлопчика, хотів у всьому допомогти. Дідусь і бабуся називали його пестливо – Роман, Ромашка.
У 1996 році сім’ю спіткало велике горе, під час російського - грузинського конфлікту, загинув батько. Невдовзі мама із меншим сином Сашком їде на Україну, а Ревазо та сестра Катя залишаються у Грузії. Після строкової служби в армії хлопець теж приїздить в Україну, турбується про маму, меншого брата. Ревазо швидко опанував українську мову (за два місяці), став своїм у селі. Його любили і поважали за веселу вдачу, доброту, бажання допомогти. Він працює на різних роботах – в охоронній системі, на м’ясокомбінаті, їздить на заробітки в Київ. До роботи завжди був завзятий, за що його цінували.
Ритм мирного життя різко змінився, коли в лютому 2015-го року Ревазо отримав повістку – це була 4-а найбільша хвиля мобілізації. Бойовий вишкіл солдат проходив на 37-му Житомирському загальновійськовому полігоні ВДВ з 2 лютого по 7 квітня 2015 року. Його мрія збулась – потрапив на службу у десантні війська, у 5-у батальйонно-тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади.
Ревазо був сильний і витривалий, став у нагоді його спортивний гарт, адже він займався боксом, вільною боротьбою. Із червня 2015 року воює в зоні АТО під Донецьким аеропортом, села Опитне, Водяне - центр бойового протистояння. У військовому квитку Ревазо Циклаурі короткі записи – був в АТО з 20.06.2015 – 22.09.2015, з 16.10.2015 – 23.04.2016. За цими записами безперервні бої. Ревазо завжди на передовій лінії оборони, виїздить на бойові позиції. Ворог був близько, на віддалі 100, 50 метрів, а то й ближче. Газета «Народна Армія» пише: «За словами ротного з позивним Ятрань у батальйоні Резо на особливому рахунку, бо вміє воювати холоднокровно і грамотно. Навіть бригадні розвідники вперше потрапивши на його позиції під час відбиття атаки ворожих диверсантів були вражені його діями. А потім довго і марно просили офіцера перевести бійця до них у розвідку». Його сміливістю, відчайдушністю в бою захоплювались побратими. Він вправно володів гранатометом, ДШК, не раз використовував в бою гранати, одна була для себе – тільки не полон. Спогади про те, скільки поневірянь зазнав його менший брат Саша в полоні, не давали спокою. Ревазо прагнув помститися за брата, за загиблих в боях побратимів. Війна загартувала характер хлопця, він відчув у собі поклик стати професійним військовим, саме тому підписує контракт на службу у Збройних Силах України.
Бійці 4-ї хвилі були демобілізовані, бойові побратими повернулися додому, у той час як Ревазо переводиться на службу у героїчний 90-й батальйон 81-ї бригади, який веде бої під Авдіївкою. Командиру роти Андрію Бойко запам’ятались його слова: «Я не буду без роботи сидіти, треба воювати…». Бій 29 квітня 2016 року став для Резо останнім. Вражає розповідь командира: «Бій тривав дві години. Ворог знаходився за 38 метрів від наших позицій. Кулемет Резо не стихав ні на хвилину. Ворог запросив тиші. Але через 20 хвилин наші позиції почали знову обстрілювати міномети. Осколок міни смертельно ранив Резо у шию…».
Підростають донечки Ревазо Єва і Сона. Хай пам’ятають, їхній батько – герой.
