« Рана в материнському серці від втрати сина на все життя, скільки б років не минуло,» - так говорить мама шепетівчанина Андрія Біленького, який загинув три роки тому 20 квітня 2016 року у зоні АТО. Три роки без люблячого сина, без найкращого татуся донечка Маринка, без коханого чоловіка дружина. Три роки пам’яті, доброї ,світлої, вічної.
Йому було лише 33 роки – пора молодості, зрілості, змужніння, він мав багато життєвих планів, мрій, та все перекреслила війна.
Народився Андрій у 1983 році в місті Полонному в сім’ї залізничників. З дитинства йому було знайоме сільське життя, тому що з батьками часто їздили в село Новолабунь, де жили дідусь та бабуся. Ці радісні поїздки були і тоді, коли родина переїхала до Шепетівки. Красиві сільські краєвиди з річкою Хоморою змалку плекали в душі Андрія любов до рідної землі. Він завжди з теплотою згадував бабусю Марію та дідуся Олексія, які навчили його багато господарських навичок. Вони виховували внуків, які з’їжджалися на літо, любові до праці, до людей, до родини. Родинне коріння гартувало хлопчика змалку, давало сипу та міць, допомагало вистояти, перебороти труднощі завжди.
У Шепетівці Андрійко ходив у залізничний садочок №63. Саме тоді в нього проявились артистичні здібності. Він був активним учасником всіх масових заходів у садочку. Велику радість приносили свята, особливо новорічні. Із сестричкою Іриною одягалися у костюми Снігурочки та Діда Мороза і вітали батьків, родину. Змалку Андрійко був добрим, привітним.
Таким він залишився і в шкільні роки, навчався у ЗОШ №6 у 1989 – 2000рр. У нього було велике бажання вчитися, пізнати світ, наполегливо долав сходинку за сходинкою, оцінки мав лише хороші та відмінні. Вчителька української мови та літератури, а в 9-11 кл. класний керівник, Валентина Григорівна Малько згадує: « Андрій завжди на уроках відповідав повно та змістовно, говорив тихо , спокійно… Був учасником всіх заходів, відповідально і добросовісно ставився до доручень.
Пам’ятатиму Андрія, як хорошого учня, чесного, справедливого, трудолюбивого, доброзичливого, завжди зібраного, готового прийти на допомогу, як життєлюба та оптиміста». Таким він був і в студентські роки, коли навчався у Київському університеті економіки і технологій транспорту. Вчився успішно, мав багато друзів, любив подорожувати по визначних місцях Києва, та часто говорив, що найкращий відпочинок - вдома, особливо на рибалці в Новолабуні. Здавалось, про таємниці риболовлі він знав все. Збереглися журнали « Риболов», акуратно підшиті Андрієм у товсту книгу. Донечка Маринка згадує, як тато змалку їй розповідав про щуку, карася, окуня…, і гралися вони маленькими рибками, яких було повний чемодан. Друзі ж любили жартувати, що без Андрія і риба не ловиться.
Дядя Юрій Олексійович згадує: «…великий життєлюб, оптиміст, його енергії вистачало на все: і дрова пиляли, рубали, і сіно заготовляли, і корови Андрій пас.. Для бабусі та дідуся приїзд внука був завжди святом. Вся наша велика родина дуже любила і поважала Андрія. Він був для мене молодшим другом, з яким можна було поговорити на різні теми».
Після закінчення університету Андрій працював у Шепетівській дистанції колії бригадиром колії, а в 2005-2008 рр. виконував обов’язки інженера з діагностики у виробничо-технічному відділі. Із характеристики начальника виробничо-технічного відділу Шепетівської дистанції колії Н.М. Весніна: «За час роботи Андрій Михайлович показав себе відповідальним, грамотним, дисциплінованим та ініціативним працівником, на якого завжди можна покластися і який при потребі може замінити будь-якого працівника техвідділу дистанції колії».
У цей період в житті Андрія відбулась радісна подія – у 2005 році він одружується, а через рік народилась донечка Маринка - його найбільша радість і втіха. Він був хорошим сім’янином, прагнув якнайкраще забезпечити сім’ю, вмів працювати, заробляти, а ще... ризикувати – відкриває майстерню по ремонту автомобілів, придбав обладнання для фарбування машин. Ця робота Андрію подобалась, часто друзям, родичам робив ремонтні роботи безкоштовно.
На всіх етапах життя Андрій був відповідальним, людиною слова і діла, людиною руху, дії, праці, справжнім чоловіком. 15 серпня 2015 року отримав повістку, не шукав шляхів відмови, розумів, що найвищий обов’язок кожного чоловіка – захищати рідну землю, хоч і був мирною, цивільною людиною, в армії не служив, Лише місяць мобілізовані навчались на Яворівському полігоні і були відправлені в зону АТО. Службу проходив у 53-й окремій механізованій бригаді, був сержантом матеріально-технічного забезпечення 1-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону. У бойових діях Біленький А.М. приймав участь з 30 вересня по 12 грудня 2015 року. 24 грудня 2015 року отримав посвідчення учасника бойових дій у м. Сєвєродонецьку. За період перебування на фронті дуже змінився – із фото дивиться на нас мужній воїн – захисник, в очах залізна воля, разом з тим біль та смуток від пережитого. В середині грудня 2015 року 53 бригада була виведена із зони АТО. Були на полігоні в Черкаському, прийшлось пережити нелюдські умови життя на полігоні Широкий Лан Миколаївської області, та й тут Андрій не скаржився, а підбадьорював інших. Із спогадів побратимів: «…оптиміст, життєлюб, справжній друг, на якого завжди можна покластися, відгукувався на прохання всіх, прагнув забезпечити особовий склад всім необхідним, любив правду.. виїжджав з усіма на бойові завдання…».
Капітан Савченко Микола Васильович, заступник командира батареї по роботі з особовим складом, дуже позитивно відгукнувся про молодшого сержанта Біленького Андрія: «…накази виконував чітко, ніколи не підвів… любив правду, справедливість, не терпів підлабузників, боягузів, не чув від нього скарг. У день загибелі був у добовому наряді по дивізіону».
У лютому Андрій приїхав у відпустку, радість зустрічі із рідними була недовгою, всього 10 днів - 19-29 лютого. З березня він знову в АТО, знову непросте солдатське життя, обстріли бойовиків, випробування на стійкість, мужність та відвагу… Він мріяв про повернення до мирного життя, на жаль, весна 2016 року стала для нього останньою. Догоріла свіча життя Андрія Біленького, та хай ніколи не згасне свіча пам’яті про мужнього захисника України.
Йому судилась гірка доля
Присв’ята Андрію Біленькому, сержанту
матеріально-технічного забезпечення
1-ї гаубичної самохідної артилерійської
батареї 2-го гаубичного самохідного
артилерійського дивізіону 53-й окремій
механізованій бригаді, воював Севєродонецьк,
загинув 20 квітня 2016 року
Сади цвітуть і сонечко кружля,
І вісь Землі все крутиться незмінно.
Та терпить біль зажурена земля,
І тільки час летить собі невпинно.
Цей невблаганний і тривожний час
Комусь з синів ворожить злую долю.
Ще довго світ яснітиме без нас,
А матері сивітимуть від болю.
Комусь судилась доля... Ой, гірка!
І тут даремно вже шукать причину.
Тремтить у батька сивого рука,
А мати бідна втратила дитину.
Уже конвалія чарівна відцвіла,
Вишнева гілка ніжно розквітає.
-Загинув татко! - каменем слова...
Маринці мама косу заплітає.
Стиснуло серце від раптових сліз:
-Татусю, як далеко я від тебе!
Ти пам’ятаєш, рибки як привіз?
А очі доні наче синє небо.
-А пам’ятаєш стежку до ріки,
Де ми з тобою, рідненький, ходили?
Там залишились ще твої сліди.
А скільки тоді риби наловили!..
А мама тужить і погано спить -
Не швидко заживають в серці рани.
В бабусі бідне серденько болить,
А очі в них заплакані на ранок.
Дідусь хворіє... зовсім сивий став,
І сивина насіялась так рясно.
Колись за нас, татусю, завжди дбав...
І затуманився дитинки погляд ясний.
Немов кришталь Мариночки сльоза,
Коштовніша всіх найдорожчих перлів.
-Татусю, любий, тільки не щезай!
Поговори зі мною... – все завмерло.
Від цвіту вишень світ весь забілів.
З небес лунали тихі передзвони.
Чекали рідні сина на землі,
А десь лунали Великодні дзвони.
Біда закрила рідним білий світ,
Андрій до них живим вернутись марив.
Встеляв дорогу геть зів’ялий цвіт...
Жаль, не судилось їм прожити в парі.
Віра Кухарук
