Вони знали про існування один одного, проте вперше зустрілися тільки у вересні 2011 році, коли Петрові було 54роки, Анатолію – 49. Відшукала Петра дружина їх старшого брата через інтернет-мережу однокласники. Коли побачила фото Петра ще мала сумніви – він чи ні? А коли глянула на фото племінника, який наче дві каплі води похожий на її чоловіка, відразу зрозуміла - рідня.
Анатолій самий перший з чотирьох братів зустрічав Петра, який приїхав до Луганська на 30-річчя випускників штурманського училища. Обоє зраділи зустрічі. Потім Петро гордо показував свого меншого брата своїм однокурсникам, багато з яких були його бойовими побратимами, і не міг натішитися, що тепер він не один, а має ще четверо братів, в жилах яких, як і в нього, тече батьківська кров.
Петро ріс без батька (мати перевезла його до Херсону, коли був дворічним хлопчаком), Анатолій залишився без матері у два роки. Він не пам’ятає, як хоронили матір, молоду жінку, яку не змогли врятувати лікарі (від цієї страшної хвороби ще й досі ліків не знайшли), але рідні, свідки подій тих далеких років, й досі пригадують, як маленький хлопчик ходив біля труни, тикав пальчиком і питав: «Мама пить?». А поряд з труною, не ховаючи сліз стояв батько, і до нього тулилися ще два синочки – п’ятирічний Василько та чотирирічний Федько.
В ті страшні роки саме таких дітей із неповних сімей, сиріт та напівсиріт, і відправляли служити до Афганістану.
Філімон, комбайнер, високий, ставний, дужий, колишній моряк, що п’ять років служив на Далекому Сході, дуже любив танцювати «Яблучко» і грати на гармошці. Доля була досить щедрою до цього селянина і подарувала йому п’ять чудових синів, якими він міг би гордитися… Проте вона була до нього і не дуже ласкавою.
Молодими через невиліковну хворобу пішли зі світу дві його дружини, сам хворів (підшлункова) і прожив 56 років.
Коли Філімон похоронив другу дружину і залишився уже з чотирма синами, раптом сам важко захворів і попав у лікарню. Дітей забрали до Ямпільського інтернату.
Виписали Філімона з лікарні і він приїхав забирати дітей додому, та хлопчики уже самі не дуже хотіли їхати, бо тут були вчасно нагодовані, чистенькі, доглянуті. До того ж їх було там троє. Четвертий, Сашко, попав в дитячий будинок до малюків. Батько вирішив перевести малого в інтернат до старших братів, бо хлопчик уже почав їх забувати. Для цього маленький Сашко вивчив напам’ять дуже довгого на три сторінки вірша і розповів його комісії, яка мала вирішити, чи брати хлопчика, якому ще не було шести років, до інтернату.
Так Сашко попав разом з старшими братами до Ямпільської школи-інтернату.
Свинарчук Петро Філімонович – народився 18 березня 1957 року в селі Саверці, Шепетівського району. У дворічному віці переїхав з матір’ю на постійне проживання в Херсонськуобласть. Закінчив Зеленівську восьмирічну школу 38, згодом школу № 6 в м. Херсоні.
Поступив в Харківське льотне училище і провчився два курси. Проте на перший курс набрали 250 студентів, а випускати мали всього 80 осіб. Тому після першого курсу почався жорсткий відбір. За станом здоров’я Петра відрахували після другого курсу.
Згодом поступив в Київський університет ім. Шевченко на фізичний факультет по спеціальності ядерна фізики. Через рік він зрозумів, що того не його, і покинув. Бажання літати не залишало його ні на хвилину.
Згодом таки добився свого і поступив у штурманське училище. У 1977-1981 роках навчався в Луганському (на той час Ворошиловградському) штурманському училищі і отримав професію штурмана, яка давала можливість літати на всіх видав літальних апаратів.
Службу проходив в полку далекої авіації (Полтавський гарнізон). Дружиною Петра стала його землячка Ніна з села Лотівки, яка приїхала до Херсону навчатися. До речі, Ніна - однокласниця одного з братів Василя.
У 1985 році у зв’язку з погіршенням стану здоров’я матері, Петро перевівся служити в Херсон. Молодого офіцера відразу зарахували до льотної ескадрилії, в 320 вертолітний полк, який формувався для відправки в Афганістан.
Через місяць, у вересні 1985 року, Петра відправили в Афганістан. Вагітна (на 8-му місяці) дружина Ніна і чотирьохрічний син Сергій залишалися у матері.
Постійною дислокацією полку стала провінція Кундуз. Звідти літали на Кандагар, Кабул, Хайратон, Фейзабад, Полі-Хумрі - перевозили зброю, боєприпаси, перекидали до місця бойових дій військових, десантників, забирали трьохсотих (груз 300) і навіть двохсотих (груз 200).
Брав участь в бойових операціях у Фейзабаді, Ханабаді, під Кандагаром.
Петро літав штурманом на МИ 6. Був випадок, коли під Ханабадом вертоліт отримав три пробоїни (по них били три
крупнокаліберних кулемета), проте вдалося сісти цілими і неушкодженими.
Пам’ятає, як раптово попали в піщану бурю – пішли на посадку і не знали куди сідали. Видимість було нульова, злий «афганець» так розійшовся, що пісок засипав все навкруг. Командування не могло визначитися, де вороги, де свої, щоб прийняти якесь рішення. На їх щастя поряд не було душманів і всі залишилися живими. Буря закінчилася і вони виконали поставлене завдання.
Іншого разу вночі їх обстріляли з мінометів – моджахеди знищили штаб, спалили один вертоліт, проте втрати були мінімальні.
Це був уже 1986 рік, коли бойові дії були не такі активні.
Багато залежало і від розумних дій командування.
Тільки їх полк відправили в Союз, як зразу ж у тих, хто прийшов на їх місце, «завалили» три борта - загинули молоді льотчики офіцери.
Багато довелося пережити і побачити. Не завжди дії командирів були вірними і призводили до позитивних результатів.
Для прикладу, в Кандагарі проводили масштабну операцію, якою керував заїжджий штабіст з Москви (напевно, щоб зробити успішну кар’єру, терміново потрібно було заробити нагороду). За рахунок необдуманих та невірних дій командування понесли непоправні втрати - за годину бою втрати склали понад 2 тисячі солдат. Авіаційний загін Петра теж брав участь у цьому «побоїщу». Однак, їм більше поталанило – командир був на своєму місці, досвідчений, приймав виважені рішення і зумів зберегти своїх льотчиків.
А двох комбатів, які відмовилися відправити солдат на вірну смерть, тобто вкинути в цю криваву м’ясорубку, відправили в Союз судити…
Всяко бувало… на війні, як на війні.
Одного разу отримали наказ виставити димову завісу, не врахувавши напрям вітру. Отруєння отримали майже всі члени полку і хворіли кілька днів, навіть вильоти призупинили.
Транспортували бомби, звичайно, боялися. Багато боєприпасів було і в місці дислокації полка.
Був випадок, коли шість бортів їхнього полку прилетіли в Харатон, а там солдатів, яких мали перекидати в інше місце, просто не виявили.
Не могли зрозуміти, як таке може бути, адже отримали наказ і його потрібно виконувати. Кому пояснюватимеш, що немає кого перевозити?
Через певний час до них під’їхали і пояснили, що «потекла» бомба ОДАБ, загинуло троє бійців (страшна смерть – людина зовні ціла, а всередині нутрощі стають, як холодець) і всі військовослужбовці терміново покинули це місце. Ядовита хмара й досі стояла в радіусі трьох кілометрів. Це було саме те місце, де вони сіли, тому терміново підняли в повітря борти і перебазувалися.
Якось пролітаючи над піщаною рівниною південніше від Ханабада, Петро особисто зафіксував три американських гарматних системи «Вулкан» на марші (найновіша зброя на той час – шестиствольна гармата, дальність попадання до 5 км). Швиденько передав координати артилеристам, однак вони не встигли знищити, десь прорахувалися.
Повернувся додому живий і неушкоджений. Виховав з дружиною двох синів. В даний час проживає з родиною в місті Херсоні.
Свинарчук Анатолій Філімонович – народився 29 травня 1962 року в селі Саверці, Шепетівського району.Закінчив Ямпольську школу-інтернат в 1977 році, згодом профтехучилище № 77 міста Ровеньки, Луганської області.
Після закінчення училища працював машиністом підземного електровоза на шахті ім. Фрунзе.
4 листопада 1981 року призвали до лав радянської армії і відправили в навчальний центр «Лосвідо» 103 повітряно-десантної Вітебської дивізії.
Після завершення чотирьохмісячного навчання 350 парашутно-десантний полк (скорочено «полтинник»), в тому числі і батальйон зазначеної дивізії, де проходив службу Анатолій, літаками ТУ- 154 перекинули в Ашхабад, а потім в Кабул, Афганістан.
Стрілок автоматник – спеціальність по навчальному центру. Служив у взводі зв’язку, присвоїли звання молодшого сержанта і призначили на посаду зам. командира взвода зв’язку. Завершував службу старшим сержантом.
Полк дислокувався в місті Кабулі в районі аеропорту.
Десантник, він приймав участь в бойових операціях в районах провінції Пандшер, Газні, Джелалабад, Полі-Хумрі. Їх закидали на вертольотах знищувати банди бойовиків, прочісували населенні пункти – кишлаки, воювали в гори з душманами, які робили засідки на дорогах, утримували позиції до приходу піхотинців чи артилеристів.
Після завершення операції колоною відходили на місце дислокації полка.
«Пам’ятаю випадок, коли супроводжували колону на Газні, - пригадує Анатолій - Колона бензовозів - заправників попала в засаду і її почали розстрілювати. Батальйон підняли по тривозі і вертольотами закинули на допомогу.
В колоні було понад 10 машин заправників, до нашого приходу 3 - 4 бензовози підбили, інші ми допомогли врятувати. Десантники ліквідували банду бойовиків і врятували колону від повного знищення. Таким чином заправники змогли виконати завдання по доставці горюче-мастильних матеріалів.
Приємні спогади про комбата Солуянова Олександра Петровича, Героя Радянського Союзу, людини грамотної і принципової.
Після повернення в Союз закінчив Генеральну академію в Москві і був направлений командиром Ферганського повітряно-десантного полку, який навчав майбутніх десантників.
Командир дивізії генерал-майор Слюсар Альберт Євдикомович, який в подальшому очолив Рязанське повітряно-десантне училище.
Командир взвода старший лейтенант Севастьянов Андрій Іванович – розумний, виважений, турботливий командир.
Це ті люди, які берегли солдат і без відповідної артпідготовки не кидали їх бездумно в бій з одними автоматами проти озброєних до зубів (гранатометами та мінометами) душманів.
Самі серйозні операції були на Пандшері і по чисельності і по часу. Було задіяно багато техніки, авіації і тут стояло питання не тільки виконати бойове завдання, але й вижити. Втрати були мінімальні завдяки розумним діям командирів, які берегли солдат.
Девіз десантників, та й взагалі військових: «Сам погибай, товариша виручай».
Демобілізувався Анатолій 22 жовтня 1983 року. Два роки воювати десантником в Афганістані і повернутися живим – це дійсно потрібно мати щастя.
Анатолій повернувся в Ровеньки, Луганської області, на шахту, де працював раніше. Згодом одружився, отримав квартиру і проживав там до цьогорічних подій. Війна змінила плани… Місто нині знаходиться в зоні дії ЛНР.
Анатолій іноді задумується: чому саме його знову випробовує зла доля?
Він сам пройшов крізь справжнє пекло там, в Афганістані, тому тут хоче вберегти своїх донечок від зла, несправедливості, неправди, насильства.
Колись він зі зброєю в руках захищав себе і своїх товаришів від лютої, невблаганної смерті, сьогодні готовий захищати свою родину.
Доньок відправив одну у Дніпропетровськ, другу (ученицю) в Шепетівку до старшого брата. А згодом і сам прийняв рішення переїхати на малу батьківщину. В даний час проживає в Шепетівці у брата. Донечка - старшокласниця Шепетівської ЗОШ.
Сьогодні Петро і Анатолій на пенсії (пішли молодими, не досягнувши пенсійного віку) часто спілкуються один з одним але, якщо буде потрібно, готові встати на захист рубежів рідної країни.
