Насправді хлопці не такі вже й домашні і загартовані з раннього дитинства. “Робота в мене така - я завідуюча фельдшерсько-акушерським пунктом, - каже Ірина Сирота, мати бійців. - На роботу вийшла, коли старшому було 3 місяці, з молодшим (у них різниця - рік і сім місяців) теж ще до року пішла на роботу. В основному, залишала на свекруху, а коли та померла, то брала із собою - і в сніг, і в дощ: на санчата чи в возика двох посаджу, і - на роботу. Коли автобуси не ходили, то я за 6 кілометрів у сусідній Хролин ходила разом з ними, а бувало, й під ліс, бо там, у хаті, двоє маленьких дітей було.
У мене ще є менший син, йому зараз 11, то, можна сказати, що вони самі братика вибавили, бо я пішла на роботу, коли йому виповнилося 4 місяці - нам не було за що жити.
“Сьогодні в мене, тату, другий день народження”
... Роман, студент Житомирського політехнічного інституту, у вересні минулого року, щоб допомогти мамі, яка давно хворіє, перевівся на заочне відділення і пішов служити контрактником у Житомирську 95 аеромобільну бригаду. А вже наступного місяця молодший, Андрій, який навчався в Харківському університеті повітряних сил, теж, як і брат, на рік записався на контрактну службу. Проте вийшло так, що обидвоє потрапили на війну.“У лютому хлопцям зателефонували і наказали негайно з’явитися в частину, - розповідає Ірина Миколаївна. - Вони мали відбути на кримський кордон...
А у квітні я знову потрапила до лікарні. Перенесла дуже важку операцію, 5 місяців пробула на лікарняному. Телефоную їм звідти, а вони: “Все добре, мамо, все добре”. Не зізнавалися, все казали, що в Миколаєві, на полігоні. Але материнське серце відчувало, що доброго там нічого немає.
Перед Великоднем мене виписали, кілька днів побула вдома, і знову - в лікарню. Там стало ще гірше. Щоночі, перед світанком, якраз у півчетвертого, прокидалася і далі спати вже не могла. Так моторошно було, так страшно! А якось з семи вечора взагалі стало зле - місця не знаходжу. Щось не те, так важко на душі! Взяла молитвослов, читала всю ніч. А вранці зателефонував чоловік і зізнався, що йому дзвонив старший, Роман: “Сьогодні в мене, тату, другий день народження”. Виявилося, що поруч із ним розірвався снаряд, а він був без бронежилета, і його товариш накрив собою. Якби не той хлопчина, Рому розірвало б на шматки. А так, обох лише подряпало. Сталося це якраз тоді, коли відчула себе погано. Це правда, материнське серце ніколи не обмане.
Не обманювало воно мене і щоночі у півчевертого, бо в той час, вже коли починало сіріти, і наші солдатики, втомлені, засинали, їх починали бомбити.
Якось упродовж трьох днів ми не могли до них додзвонитися. То було десь півтора місяці тому, коли наші війська звільняли Шахтарськ, Степанівку, Сніжне, Саур-Могилу... Діти зателефонували лише на четвертий день: “Мамо, ми живі. Ми землю цілували, просили Бога, щоб тільки залишитися живими”.
Вони там добре натерпілися. І воду з калюжі пили, і голодували, і змій їли. Якось зателефонувала: “Сьогодні ми поїли. Знайшли капустину - одну на всіх за день з’їли”. Вони ж їхали тільки на три дні, на стільки й брали сухий пайок. А довелося пробути там чотири тижні. Продукти закінчилися, і поки з протилежного боку не стріляли, ходили по городах і садках: де знайдуть яблуко, де - капустину...
Андрій, коли приїжджав у відпустку, привозив нам той пайок. Його в рот взяти не можна! Правда, печиво ще можна їсти. А картопля! Хімія, натуральний клей, яким тільки шпалери клеїти”.
“Куди я тебе, сину, веду...”
Як розповів Роман, добре ставилися до них лише одиниці з місцевих. 95 відсотків населення Донбасу нас ненавидять. Зазвичай, махають руками, вітаються, але наші військові ще не від’їхали, їх починають обстрілювати.“Єдині позитивні спогади, - розповідає Роман, - це бабуся зі Степанівки, що на Донеччині, яка наварила нам борщу і принесла шматок м’яса. Була ще одна жінка, яка, єдина зі всього села, сховала нас у себе в льоху. На жаль, закінчилося це для неї трагічно.
Ми тоді, увійшовши в село, ховалися від снайпера. Ніхто не хотів нас прихистити, лише одна жіночка пожаліла. Але місцеві тут же здали нас (вони добре на цьому заробляють. Одна донеччанка, коли родичі покликали її до себе, на Західну Україну, видала: “Ти що?! Я тільки жити почала. Вже 52 тисячі на бандерівцях заробила!”...).
На двоповерховій хаті сидів снайпер, йому передали координати (у них це дуже добре організовано), і хоту почали обстрілювати. Снаряд потрапив у хату, загорівся сінник... Наша рятівниця ще з однією жінкою (не знаю, ким вони одна одній доводилися) та двома дітьми - хлопчиком і дівчинкою - вибігли з хати і городами почали втікати... Останній снаряд влучив у них. Розірвало усіх, крім дівчинки, доньки тієї жінки.
... Можливо, місцеві так масово не допомагали б терористам, але їх примушують до цього. Приходять додому, дають номер телефону, радіостанцію: “Побачиш українську колонну - даєш знати. Якщо ні - прийдемо, всю родину розстріляємо”. А місцеві - алкоголіки, наркомани, раді тому. Їм дали по 200 гривень, показали, як стріляти, от вони й палять, куди бачать. Ми, коли заходимо в їхні схрони, то там усе в шприцах. Самі вони наколоті, коли беремо в полон, то навіть не розуміють, що з ними робиться. Вони навіть не усвідомлюють, що своїх убитих треба ховати. На полі, на блок-постах лежать трупи - не проїхати. Ми змушені згортати їх з дороги, щоб просуватися далі.
Одного такого (росіянина, до речі) - з відірваною рукою, з шістьма кулями в тілі, дві години витягали з окопу. А йому хоч би що! Каже: “Я прієхал наводить здєсь порядок”. Не дай Господь потрапити таким до рук. Тому в кожного з нас при собі є запасна куля і граната.
Єдине, що не дає зневіритися, і надає сил, це наші командири. Наш комбриг Михайло Забродський, який завжди поряд з нами і їздить лише в першому БТРі. Йому вже вручили “Червону зірку” і мають дати звання генерала. До речі, це не перша його війна. Він був у в Косово і в Іраку, тож нам є у кого вчитися. Наш комбат, капітан Герасименко, двічі поранений, але додому не їде.
Коли ми спілкувалися з Романом, якраз закінчувалася його десятиденна відпустка. “Чи не страшно їхати? - запитую. “Страшно, - каже хлопець, - бо знаємо, куди повертаємося. Звикнути до того не можна, - ще недавно з розмовляв з товаришем, а через хвилину його вже нема. Рука за 10 метрів, нога - за 20... Можливо, саме тому він тільки про брата й говорить. “Він весь там, з ним, - продовжує Микола Сирота, батько хлопців. - Мати каже: “Давай продовжимо тобі відпустку, дивись, як я погано почуваюся”. А він: “Ні, мамо, там Андрій. А ще четверо наших хлопців не були у відпустці. Якщо ми не повернемося, їх не відпустять”.
Андрій, коли приїжджав, так само, говорив лише про Романа. Але матері нічого не розказують, щоби не тривожити. Я ж знаю все. Ще коли вони тільки потрапили на Донбас, телефоную до сина, а в нього голос сів. “Що таке?”, - запитую. “Тату, я зараз друзів по кусках збираю”.
Відколи сини на війні, в нас сну нема, все в голові крутиться - як вона там, чи живі, чи цілі... В чотири ранку прокидаєшся і місця собі знайти не можеш. А ще як серед ночі телефон задзвонить (у дружини робота така, їй часто вночі телефонують), то здається, що тебе самого в чорну яму скидають. В мене, коли я проводжав його назад, на війну, серце зупинялося. Все думав: “Куди я тебе, сину, веду..?”.
Не розповідали хлопці матері й про те, як знешкодили терористів і захопили їхній склад. Там же потрапили під обстріл і кілька спекотних серпневих днів пролежали в окопах поряд із трупами.
До речі, за ту операцію Романа нагородила медаллю “Патріот незалежної України”. Про це він дізнався 24 вересня, якраз того дня, коли повернувся з відпустки.
“У нас і дому немає”
Прикро і соромно буде, якщо держава, дякуючи героям за їхній подвиг, обмежиться лише цією нагородою. Справа в тому, що 10 років тому хата - дідова, стара, дерев’яна - в якій жила родина Миколи Сироти, згоріла. Зараз вони живуть у чужій - добрі люди пустили їх, безкоштовно, хіба що картоплі та молока іноді візьмуть. Але на наступний рік треба вибиратися, бо в хазяїв уже підросли діти, і їм потрібне житло.“В селі є будинки, - каже Ірина Миколаївна, - але в нас немає стільки грошей. Вже десять років оббиваю пороги, але нічого не змогла добитися”.
Але під час нашої зустрічі жінка журилася не цим. Ще три дні, і Роман знову поїде на Схід, на війну. А батьки знову чекатимуть синів, рахуючи дні, години... Бо невідомо, скільки ще те все триватиме, і кінця тому не видно...
