В 'ячеслав Соколовський
57-річний В 'ячеслав Соколовський - підприємець зі Славути. До 2022-го був депутатом Славутської міської ради. Залишив депутатство, аби стати командиром евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 10-го батальйону 3-ї танкової залізної бригади.
На війну молодший сержант прийшов зі своєю, по суті, автономною майстернею, обладнаною Нетішинською та Славутськими громадами Шепетівського району.
Майже все життя своє працював в сфері виготовлення столярних виробів. Заснував свою невеличку майстерню по виготовленню меблів. Останні декілька років перекваліфікувався на виготовлення проєктів.
Прийшла велика війна, і ми з побратимами, починаючи з 2014 року, стали потужно співпрацювати із ЗСУ. У нас волонтерський центр досить розвинутий що у Славуті, що у Нетішині. У нас був туристичний клуб, і ось на його базі ми займалися ремонтом та удосконаленням бронетехніки, яку потім відправляли тоді ще у зону АТО.
У нас формувався такий колектив, чоловік з 10, мабуть, активних. Ми відтворили, відремонтували, випробували і обварили додатковим захистом від комулятивних снарядів МТЛБ машини, тягачі і відправляли їх на фронт.
Вісім машин ми зробили МТЛБ, два КАМАЗи. Потім в нас була практика в Миколаєві відряджені ми працювали з машинами британськими. Їх обладнували під евакуатори першої лінії.
Досвіду було співпраці з військом. Близько десяти в нас, саме тих людей, які займалися бронетехнікою і ремонтом техніки.
Це все було після Майдану, так?
Це все було після Майдану.
А на Майдані ви теж були 38 сотня?
38 сотня, це стела, там автобус стояв ікарус - особистий автобус Олексійовича, так він там і згорів. Це мер Нетішина теперішній. Тоді він на сотні був разом з нами. Підприємець, в нього була невеличка успішна будівельна фірма.
Після того, як пішов в політику, він з будівництвом перестав працювати.
Загалом ми організувалися ще в четвертому році на першому Майдані. Заснували громадську організацію «Край», трохи допомагали боротися за свої права як підприємці і займалися всякими соціальними проектами.
А як виникло це бажання допомагати фронту?
В перші дні початку війни в 2014 році ми були всі в воєнкоматі, але ж вік і, звичайно, штурмовики з нас вже ніякі. А тут ми могли бути і були досить корисними. Нам з бази зберігання давали саму вбиту техніку.
Першу машину, яку нам дали, потім прапорщик один поділився, каже, я вам її дав спеціально, думав, що у вас нічого не вийде.
МТЛБ, гусеничний тягач, легкоброньований. Зробили, відправили.
Ви зробили його конкретно?
Так. Справа в тому, що ми спочатку, коли відправляли, не все часом доходило. Тому ми попросили, щоб безпосередньо люди, які будуть служити на цій техніці, приїжджали і забирали. Пояснювали всі плюси, мінуси, докомплектовували в залежності від завдання, які вони виконували. То було ще АТО.
В багатьох підрозділах вас знали?
Знали. Зокрема, той же Звіробій, з яким я служив (наш комбат Петро Павлович Скиба, він тоді командував танковим батальйоном). Практично до аеропорту, де «кіборги» наші стояли, ми 4 машини відправили. Ми з тими людьми безпосередньо спілкувалися уже після війни, вони до нас приїжджали. На початку повномасштабної до нас навіть дехто переїхав з Луганська і Донецька.
Це вже у 22-му році?
Так, так. І теж працювали на те, щоб завжди була безпосередньо зворотня інформація. Щоб ми знали, де наші машини. Ми на кожній машині на борту писали всередині номер телефону, щоб хлопці могли позвонити і запитати про якісь проблеми, які виникають. Техніка стара вся, ламається досить часто. Доукомплектовували повністю літературою кожну машину.
Робили своїм коштом?
Так, звичайно. Ну, знаходились підприємці, ми самі підприємці. Зв 'язки були. Тому, в принципі, фінансування завжди вирішували за якісь декілька днів. Не було недостатку ні в робочих руках, ні в фінансуванні.
У мене дружина займається ще за часів АТО. Вона медик за освітує з формуванням аптечок і забезпеченням ліків. То з початком повноштабної війни, коли була гостра проблема в аптечках, то дочка з Польщі висилала ліки. Тут збирали ліки. Тканину шили, аптечки відправляли, до сих пір вони тим займаються.
По тому самому Нетішину, там коло 300 автомобілів вони тільки відправили на фронт.
В АТО в основному по відновленню техніки з Донецьким аеропортом. В основному туди ми технікою.
І почалася повномасштабна...
Ми дуже швидко сформувалися. Я згадую ті дні з особливим теплом. Колосальна робота була зроблена буквально за два тижні: окопи, блокпости, зв’язок налагоджений, у нас навіть був свій квадрокоптер. Підготовка була досить потужна.
Я досі, прийшовши у військо, вдячний за ту фахову, гарно організовану підготовку, яка знадобилася нам тут згодом.
Ми патрулювали місто з перших днів війни. До речі, наші «тероборонівці» затримали двох диверсантів. Це була досить ефективна робота. Тоді росіяни уже були під Києвом і ніхто не знав, куди вони ще підуть, «чекали» їх з усіх сторін.
Потім переключилися на більш волонтерські справи, тому що, в принципі, офіційно Славута не дуже підтримувала. Щось вони злякалися до тероборони. Будучи депутатом, довгий час навіть не міг отримати зброю. Тероборону практично тоді розформували через два місяці.
Ми зайнялися волонтерством, а потім я отримав від Петра Павловича відношення на службу. Наше ТЦК Славутське мені відмовило. Мені було 55 років. Із здоров 'ям не зовсім все гаразд, але обмежено придатним я ще міг бути. Через це звернувся в інший воєнкомат і через інший воєнкомат попав на службу.
Хоча нашим славутським ТЦКшникам я пояснював, ми були повністю обладнанною майстерньою. Вони їхали з пустими руками. Я нормально розумію, що штурмовик з мене вже ніякий. А от по части ремонту, то ще можемо дати трохи фори.
Потрапили у свій танковий батальйон. Вже тут ми починаємо працювати на ремонт техніки. Частина хлопців займалась ремонтом автомобільної техніки, частина бронєтехніки.
Спочатку декілька разів приїжджали сюди ще як волонтери. Переганяли техніку, допомагали в ремонті. У нас в Славуті багато спеціалістів є, вже відставників. Приїжджали двоє відставників, які служили на Т-72. Тут допомагали хлопцям розібратися. Тому що призивали і трактористів, і людей, які практично, або ті, що дуже давно служили. А так, якщо людина все життя провела в танку, то була досить немала користь з них.
І ви тоді, коли отримали запрошення зі своєю майстернею?
Так і залишилося, розвинулися. В основному ми займаємося ремонтами безпосередньо. На позиціях часом приходиться, часом в гаражах. По-різному. Що вдається, що не вдається. Ну, ефективність, допустимо, останніх наших виїздів до 90 % доходить. Це досить непогано. Ну, це вже зараз. Трохи навчилися, підсбирали літературу.
Колектив, взагалі, я вам скажу, в ЗСУ чудові колективи. Є випадкові люди, але в основному українці – це найкраща нація. Дуже багато є таких, як я, 50+. Добре, коли вони саме при такій справі, тому що, ну, розумієте, вже коли людині скоро буде шостий десяток, то не дуже вже набігаєш. А от якісь фахові роботи ми ще можемо потягнути, не гірше, чим молоді.
Крім того, ще куча є автомобілів, вони не першої свіжості всі сюди приходять. Волонтери, як можуть, так їх обслуговують, але ж дороги розбиті страшно. По-друге, якщо дорога під обстрілом, то там ніхто не зважає на швидкість. І автомобілі доводиться ремонтувати постійно.
Бувають і трофейні?
Так, багато мали трофейни, і особливо після осіннього наступу хватало того добра. Все ті самі машини, що і в нас. В нас імпортної техніки нема, бронетехніки. Ми практично воюємо на тому, що залишилися ще від радянської епохи.
Якщо сам екіпаж танку довіряє тобі, ти довіряєш йому, тоді можна і ефективно, і швидко зробити свою роботу. Інакше толку не буде.
У хлопців робота одна – бити ворога.
Так, звичайно. Набридало нам там з одної точки, постійно прилітало по дорозі. Комбат, він же у нас танкіст на всю голову був. Він чотири війни пройшов, то він сам сів в танк, виїхав на пряму наводку, розвалив те гніздо, тай приїхав щасливий.
Ремонтувати доводиться завжди, тому що техніка – мій ровесник практично. І там ламається все, що може і навіть ніколи не мало б ламатися. Тому роботи з головою.
Що хотілося сказати українцям?
Всі ми дуже втомлені, страшенно втомлені, але в нас нема іншого виходу, ніж зібрати все, що ще є, що залишилося в кулак і здобути перемогу. От і все, от єдина парада.
Хлопці, незалежно від віку, вірять все-таки в перемогу?
Як її здобувати, якщо в неї не вірити? І не на півперемоги, а повної, такої, щоб вже більш нашим внукам і нашим дітям не доводилося служити в армії і тим більше йти на фронт.
Слава Україні!
Героям слава!
Ярослав Носовський
Ярослав Носовський з молодшого покоління міста атомників Нетішина. Патріот, воїн. Ще у 2014-му 19-річний юнак підписав контракт. До 2017-го в АТО. Мінометник 53-ї бригади.
Звісно, у 2022-му він доброволець. Головний сержант другої мінометної батареї 57-ї бригади. Ярослав Носовський з побратимами зі своїм 82-м мінометом надійно захищають, боронять нашу піхоту.
У вас постійні чергування на позиціях?
На днях то таке важкувати трошки. Кабами криють. Ми нічого не зробимо проти кабів. Коли нам треба працювати, коли каби не летять, то ми працюмо. Коли піхота лізе противника.
Багато дуже скидів їхніх кабів?
Постійно. З літака. Коли в одну сторону, коли в другу, коли рядом падають.
Від вас нічого не залежить, але завдання треба виконати...
Нічого, звісно, не зробимо. Ну, треба ж працювати. Хто то, як не ми. Якщо ми там не будемо, то вони далі підуть.
Ярославе, і таких чергувань у вас дуже багато?
Ми ж не тільки дежуримо, ми ж і підвозимо, пацанам допомагаємо. Підвозитив кабачки. Вони так само міняються, вони так само нам допомагають.
Ми не тільки на 82 працюємо. Ми ж плюс у нас FPVшники і льотчики. Підвозимо. Помагаємо собирати, де можемо. До кого обращаємося, щоб мавіки десь нам прислали, помогли. Або FPVшки, щоб нам так само помогли десь прислати.
З льотчиками як працюєте?
Льотчики нас коректирують. Вони ж літають, і ми працюємо. Вони бачать противника. І оце ж ми стріляємо, і оце вони наблюдають. Ми ж самі бачимо це все на екран.
Задоволення є, коли влучаєш?
Ну, звісно.
Ну, як правило, по кому ви?
Піхота, піхота. Яка і ховається, і наступає, яка хоче прорватися.
На сьогодні ви головний сержант. А починали?
Починав я з водія. Це ще було в 14-му. На контракт сам пішов. Добровільно.
А скільки було років, Ярослав, тоді?
19. У мене всі воєннослужащі, то я і рішив теж піти. І дід, і батько.
І куди потрапив?
Зразу в Богдановку. Потім почалася це АТО. Перевели 53-ю бригаду, потім 53-й був. Це ж так само я там став главсержантом гармати. Сразу був навідником гармати, пушки. Це стволка Д12, сотка, пряма наводка, танки.
В 14-му по 17-му серйозних не було, як зараз наступлєній.
А де довелося воювати?
Авдіївка, Зайцеве. Лондон, Авдіївка, Зайцеве. Донецька область.
Відточував свою майстерність тоді ще на цій гарматі?
Ну да, а потім я ж поїхав в учебку. Я став главсержантом.
Пам 'ятаєш свої перші бої артилеристські?
Зайцеве було. Направлення танк якраз їхало. Ну чесно, ночі нічого не було видно. Адреналін хороший був. Вищестоячі, сказали, по радіостанції. Направляється танк, ваше движення, ваший рух. І ми ж сразу виставили прицел, чекали, поки не скажуть вистріл.
Ви стояли напрямі наводці?
Ми вже знали просто цю дорогу, цей перекрісток.
А ви його не бачили?
Ми ж так само на пораження можемо стріляти. Ми перші все одно на пораженні будемо. Танк ж не так шевелиться, як ми прицелом.
Зробили вистріл, не бачили, що вибух. Ну він втік.
Получається, артилерічна траса, яка проводила до Константиновка, ну в ту сторону. Ми прикривали піхоту, щоб він не пішов далі. Потім чисто виїжджали на дежурство.
Сповна вже артилеристка робота почалася...
Це ж в 21-му році я пішов. Я сразу був в РВП, ворони підтримки піхоти.
Була якась цивільна робота, і знову ти повернувся вже в 21-му році.
Ну, опять захотів служити. Бо служба моє просто. Тут побратимі. Один одного прикриваємо, як сім 'я.
Ти знову повернувся головним сержантом, але вже в іншу бригаду.
Все ж в мінеметку попав. В 57-му. Там ж мої всі пацани були теж. І бойові всі. Класні. Всі з бойовим духом. Не боїмся. Кругом прорив. Всігда ми перші.
І то всі хлопці, які з 14-го року?
Нас тут осталось на пальцях посчитати. Іменно контракт. Погибли на Лисичанське, Сєвєроданецьке. Дуже багато.
Бахмут іще був у вас.
Ну, бахмут це вже був, коли ми вийшли з Лисичанська, Сєвєроданецьку.
Воювали. Позицію тримали на Лисичанське. Ян був грантометчиком, то він стояв позицію, держав. Якраз вилазив з ями. Хотів стріляти, і не вспів. Там перший вистріл був. З якоїсь міни.
Андрюха теж. Вони стояли, їх ще в хаті присипали. Ну, витягнули тіла обстріли. Тяжелий артилерій.
Що було на бахмуті у тебе?
Так само працювали на мінеметі. Можемо переносить. І склали в машину, закинули і поїхали.
Мобільна група?
Так. Ну, зараз з місця працюємо.
На Бахмуті. Ви виходили напряму наводку?
Стояли Підгородне одразу. Потім вони нас продвинули. Потім в самому Бахмуті на заводі. Потім ми виїхали. Нас поміняли. Ми поїхали на Київ на ротацію. Потім опять на Бахмут заїхали. Тільки ми вже не на Бахмут, а з Часового Яру, де Кліщівка, Богдановка. Бо Бахмут тоді ж в кольцо взяли вже.
Пацани вибігають, а я їх коректую. У мене ж так само ноутбук стоїть, планшет. Вище дають мені, а я вже передаю їм по радейкі.
А хлопці вибігають?
До міномета. Колона у нас там недалеко, де ми стоїмо на ВП. Вогнева позиція. Вони отстрілялись. Ми свою роботу відробили по піхоті противника і назад в погріб. Так противник ж так само стріляє по нам стволками. Відповідь дають. Може, і вичисляють нас. Бо їхні ж пташки так само літають: і FPV, і льотчики.
На бахмуті ви працювали гарно?
Як вищеначальство сказало, тоді дуже хорошо працювали. Поначалі, як глафсержант, я тоді не їздив. Я чисто до них приїжджав, помагав і все. Я з ними не сидів.
Це вже в цьому напрямку. Я вже з ними працюю. Бо я сказав, я сидіти не буду.
А хто з хлопців там на бахмуті відзначився?
Та всі вони молодці. Багато вже помінялися з того, що перевівся.
У нас малий такий є. Зараз я з ними працював. Він молодець. З Вінницької області.
Це псевдо-малий?
Так, так.
Молодець чому?
Ну, як командир. Він командир возле мінемета стоїть. Дає їм наводки і цілі. Так само їм коректує, розказує.
Там, звісно, більше від наводчика завісить.
Навідник хто?
Вінниця. У нас самий луччий навідник серед усіх.
Серед усіх, хто працює на 82-й мінеметах?
Так. Та він на чому хоче може працювати і на саушках, і на гарматі, на всьому.
Скільки йому років?
За 40. Він теж служив в 30-кі на саушках. Мобілізували.
Та всі ми працюємо однаково. Всі молодці.
Наразі ви працюєте на вовчанському напрямку?
Так, зараз.
Дуже важко?
Дуже, чесно. Там якось не так було. А тут прям конкретно кабів там не було. Тут каби працюють. І стволки побільше працюють. Артилерія їхння. І фпв теж тоді такої не було. А зараз це впві на впві.
Саме главное, це зараз РЕБ, щоб були на машині. Вони ж ці РЕБи, вони ж самі знаєте, дорогі дуже. Стоїмость до 200 тисяч.
У основному самі собираємо, тому що немає допомоги. Те, що отримаємо, те самі скидаємося, беремо.
Я ось ось недавно їхав, теж віз пацанам. То в нас де вже була РЕБка включена, ну, вона походу і збила FPV. Вона взаді нас впала і стікло заднє розбила.
Полювала?
Вона, мабуть, хотіла по машині, але в неї не вийшло, бо РЕБка була включена.
Ти кажеш, що там важко, що кабів багато. Чим русні запам 'ятаються ваша робота?
Ну, що ми їм не даємо пройти далі. Вони нас 57-му хорошо знають. Взагалі, в 57-му всі знають. І ми русні даємо тільки, коли вже бачимо, коли їхній рух йде. Тоді ми працюємо. Коли вони хочуть штурмувати. Коли піхота починає штурмувати, то, звісно, ми працюємо.
Коли в них евакуація, ми оце ж працюємо теж. Машина їх не під 'їжджає, евакуірує. І оце ж ми починаємо працювати.
Такого страшного нічого немає. Оце, що ми боїмося одне - каби. Все. Стволка, то таке, гради, то таке. Ми не боїмося. А от каби, то вже ми боїмося дуже. Бо вже, якщо влучає, то нас складе ото разом всіх.
Тільки можуть завадити кидати каби це літаки?
Так, новітні оці літаки. І я знаю, чув таке, що є така, тіпа, пташка, здорова, як літак. Вона літає дуже далеко в тилу, але вона замічає, откуда залітає вражеский самолєт. І наші стоять ППО. І вони зразу працюють. Але у нас цього нема. Взагалі тут, на цьому напрямку.
Якби вони були, вони б так часто, кабами не працювали круглосуточно.
Зараз у тебе постійний екіпаж?
Так, в нас, виходить, батарея. У нас десь чоловік 40.
Ти головний сержант батареї, але працюєш конкретно з якимось екіпажем?
Ну чого, я буваю з тими, з тими. Всі працюють, всі однакові. Тут немає такого, що один екіпаж і все. До перемоги. Хто, як не ми. Хто сюди прийде, нас поміняє. Ніхто.
Ну, якщо вони тут далі підуть, то ви самі понімаєте, Харкова візьмуть, то вже все. Вони підуть і далі, і далі, і далі. Не дамо далі пройти. Ну, будемо старатися своїми силами.
Хлопці ж на відпочинку мають якісь і мрії.
Звісно, особливо за відпустку. А відпустку нас взагалі не відпускають. З Бахмута і Часового Яру, зразу сюди переїхали.
Це, щоб почули ті, які тікають кудись, що треба гуртуватися і допомогти, дати можливість відпочити вам.
У мене мрії, звісно, є. Маю дві доньки. Одній сім, одній три. Дуже хочеться додому повернутися, поїхати в Карпати на відпочинок.
Всі ми віримо в нашу перемогу, що ми по-любому переможемо.
Слава Україні!
Героям слава!
