– Усі знали його, як «Мунфіша» – відомого на весь світ українського пілота, який першим пройшов перенавчання F-16 та застосував американський винищувач проти російських ракет. Я ж знала його, як ніжного та скромного Льошу... Неідеального, впертого та завжди зайнятого, проте люблячого, уважного чоловіка… – розповідає дружина Юлія.
Льошу, який по службових питаннях об’їздив чи не півсвіту: Норвегію, Дубаї, Америку, Данію … та з яким так жодного разу і не вдалось виїхати до моря втрьох на короткий сімейний відпочинок. Але тепер кожен день без нього перетворився на випробування.
Він насправді не хотів бути публічним. Цінував свободу і приватність, дбав про нашу з донечкою безпеку. Мабуть, зараз десь там Олексій дуже сміється, що я даю інтерв’ю – роблю те, чого із усіх сил уникав він.
Власне кажучи, у нас не було кохання із першого погляду. Аж ніяк. Ми познайомились іще школярами під час захисту робіт із фізики у Малій академії наук. Він здався зарозумілим і занадто самовпевненим. Досі пам’ятаю тему його роботи – «Нанотехнології у космічній галузі». Звісно ж, перше місце було його.
Пізніше ми періодично зустрічались на різних заходах – містечко ж зовсім невелике – свята, конкурси... А потім – перше побачення, Олексій гордо розповів, що вступатиме до КПІ на «атомну енергетику». Із прекрасними балами, очікувано, він вступив туди і ще у кілька вузів. Та за кілька днів до закінчення вступної кампанії здивував усіх навколо. Таки вмовив батьків дати йому «зелене світло» – спробувати свої сили у тому, про що справді в глибині душі мріяв… Ось так, в останній момент вступив до ХНУПСу на льотний факультет. А далі – рідкісні зустрічі та години розмов про все на світі. Усе моє студентське життя, а вчилась я у Києві, пройшло в поїздках до Харкова. Нас не зупиняли труднощі. Жили у славнозвісному військовому готелі «Зірка», багато гуляли, любили…
Побратим та друг Олексія Іван Смеречанський, на псевдо «Смерека» пригадує, що в 2011-му, коли вони разом вступали до ХНУПСу, був дуже великий конкурс.
– На одне місце, якщо не помиляюсь – 8 людей, але, зрозуміло, що Олексію із його балами ЗНО особливо хвилюватися не доводилось. Він вже із перших днів йшов на «червоний» диплом. Мало хто ставився до навчання настільки серйозно. Та і хист до польотів, відверто кажучи, мали далеко не усі. Вже на другому курсі, після перших польотів на легкомоторних літаках ХАЗ-30, люди потроху відсіювались.
У 2014-му, коли ми вчились на третьому курсі, почалась війна. Це був ще один своєрідний відбір. Тоді ми літали на Чугуївському аеродромі, поблизу Харкова. Саме через нього проходили наші танки, піхота, спецпідрозділи і їхали на фронт. Ніхто із нас не спасував, хоча і розуміли, що служба навряд чи буде спокійною. Хіба кримчани… Їм одразу дали вибір. На жаль, більшість пропозицією скористались. В казармі моє ліжко було поруч із ліжком курсанта, який зараз бомбить нашу країну. Та були й інші приклади – Сашко Корпан, він із Севастополя, сказав, що до останнього буде з нами. І був… Олександр загинув 2 березня 2022 року, удостоєний звання Герой України (посмертно).
Наш випуск став першим, який з 5-го курсу уже літав на бойових літаках. Хотілося, щоб із часом нами пишалась уся країна…
А потім був випускний. Олексій Месь, як відмінник, отримав відзнаку із рук Президента та «Меч дружби» від Великої Британії.
Пам’ятаю, як нам казали: «Ой, який у вас показушний випуск, Президент приїхав...» А ми й справді виросли крутими льотчиками. Чимало моїх друзів стали Героями України, на жаль, багато посмертно.
За розподілом Олексій пішов служити до Івано-Франківської бригади тактичної авіації. Так само як і я. Ми прийшли молодими лейтенантами, та вважали себе готовими до усього, навіть не уявляючи, що чекає нас попереду...
Досить швидко Меся відібрали навчатися на T-6A Texan II на авіабазі Коламбус у США. Цей курс був необхідний для отримання західної бази – вивчення стандартних процедур та методик. А головне – для усвідомлення їхньої філософії льотної роботи як такої.
Ми багато спілкувались, переписувались у цей час. Олексій завжди наголошував: – «Англійська мова! Без неї немає майбутнього!» Одна справа знати розмовну, а інша – авіаційну: радіообмін, команди, терміни…А ще, на той час він налітав більше 150 годин. Тоді це був дуже потужний досвід.
– Коли після випуску ми одружились, я чесно вірила, що ось воно спокійне сімейне життя. Та із цим якось одразу не склалось, – продовжує дружина Олексія. – Коли він повернувся зі Штатів до Франківська, йому одразу запропонували посаду у Командуванні Повітряних Сил. Я переїхала до нього, у нас народилась донечка. Та штабна робота бойовому пілоту «не зайшла», хоч і була вкрай важливою. Тож знову переїзд, цього разу – до Луцька. Отримали службове житло, Олексій став командиром ескадрильї. Думали, що затримаємось надовго. Але… Уже в січні 22-го він поїхав на навчання в академію у столицю.
І за іронією долі 20 лютого 22-го року ми з донечкою переїхали до Києва. Наступного дня добре пам’ятаю мій День народження. Сиділи на кухні орендованої квартири із друзями, обговорювали геть усе: чи буде війна, якою жорстокою і тривалою вона може бути. Олексій в цьому питанні був, м’яко кажучи, реалістом, а нам не хотілося вірити у його невтішні прогнози.
Вже у перший день повномасштабного вторгнення Олексій перелітав з аеродрому на аеродром, довелось протистояти значно переважаючим силам противника. Чи розповідав щось? Час від часу отримувала повідомлення – «Працюю. Все норм». Зрідка – спілкувались, без подробиць, аби лише почути голос. Льоша ніколи не казав, що їм важко чи страшно… А страшно було, особливо після перших втрат друзів та одногрупників: Олександра Корпана, що загинув 2 березня та Євгена Лисенка, який загинув 9 березня 2022 року..
Знаю, що є чоловіки, які перед кожним бойовим вильотом пишуть: «Я пішов», а потім: «Я прилетів». У нас такого ніколи не було. Хіба відправлю повідомлення – а воно не доставлено. Ага, мабуть літає. Потім перепитую: «Працював?» Відповідає: «Так».
Його дратувало, що в Україні так люблять теревенити. Завжди сердився, коли я, гуляючи з дитиною, дізнавалася більше новин, ніж від нього. А я ж сердилась, що всі своїм дружинам усе розповідають, а мій – тримає язика за зубами.
– Добре пам’ятаю, як побачились на початку березня 22-го, – згадує «Смерека». – Ми усі дуже змінились. Подорослішали на десятки років, у очах страх, розгубленість. Але ніхто ні від чого не відмовлявся. Усі розуміли відповідальність. Уже тоді, Олексій наголосив, що постійно на зв’язку із американцями, які для нього стали справжніми побратимами і колегами.
Олексію довіряли презентувати Україну. Ще до повномасштабки мав потужний досвід міжнародної співпраці. Їздив до Норвегії курсантом, на міжнародну виставку у Дубаї. А в Каліфорнії навіть летів другим пілотом під час дозаправки F-15 у повітрі. Із початком великої війни Месь почав переконувати усіх навколо, що зараз унікальна можливість переозброїтись і включився в процес, почав серйозний діалог про необхідність отримання іноземного озброєння.
Спочатку це були робочі зустрічі у форматі Рамштайн, де піднімали питання можливості укомплектування МіГ-29 західним озброєнням.
Олексій Месь брав участь у перегоні МіГів із Польщі та Словаччини, що насправді теж було досить важливим моментом у війні… Адже усім було зрозуміло, що питання отримання західних літаків швидко не вирішиться, а воювати якось потрібно. Шанс вижити ми усі отримали саме завдяки стареньким МіГам та Сушкам.
Між бойовими чергуваннями, він постійно був із кимось на телефоні, обговорюючи літаки, ракети, можливості…, – зізнається дружина.
А потім була поїздка у Вашинтон із Андрієм Пільщиковим. Вони чітко та структуровано підготували усі меседжі і їм повірили. Двоє молодих хлопців, що досконало знали англійську мову, щойно повернулись із бойових завдань, у них горіли очі і вони переконували, що зможуть. Передусім, тоді лобіювалось питання отримання західного ППО, але тема отримання Україною західних літаків, зокрема F-16, була вкрай важливою. Поява українських пілотів в американському Сенаті, Конгресі та в топових медіа Сполучених Штатів неабияк привернула увагу американського суспільства.
Повернувшись в Україну, Олексій розповідав, як хтось із американських урядовців чи сенаторів сказав їм: «Ви навіть не уявляєте скільки влади у цих кабінетах». А він відповів: «Можливо й добре, що не знаємо».
Вже після загибелі Льоші один із американських лідерів написав у своєму Твіттері, що коли він зустрівся з Андрієм і Олексієм, йому здалося, що вони одразу зможуть полетіти на «фалконах»…
Звісно, не можна приписувати цю заслугу виключно хлопцям. Питання надання Україні F-16 просувалось на багатьох рівнях, проте і применшувати їхній внесок точно не варто.
Саме тоді почалися довгі суперечки та вагання – дадуть/не дадуть. Почали більше уваги приділяти вивченню англійської мови льотним та інженерно-авіаційним складом…
– Пам’ятаю, як ми зустрілися після поїздки у Штати, – продовжує Іван. – Олексій Месь подарував сувеніри з відрядження, адже наші дружини давно дружать, дітки є однолітками. Він був таким зарядженим. Казав:
«Все вийде, Ми зможемо! Звісно усе не просто, але треба дотиснути. Коли як не тепер? Багато втрат, літаки застарілі…»
А вже зовсім скоро ми побачились на аеродромі у Дніпрі. Він не просто докладав надзусиль для отримання F-16, а й багато літав, воював, їздив усі ротації, коротше кажучи, пахав разом з усіма.
Влітку 23-го відібрана група льотчиків та авіаційних інженерів виїхала на навчання до Данії.
– Я поїхав навчатися на ту ж базу у Данії, але по іншій програмі, вивчати нові «подарунки» для окупантів.
Меся призначили старшим групи. Він постійно був заклопотаним, адже у підпорядкуванні крім льотчиків був ще й інженерно-технічний склад. А це –десятки людей! Для когось потрібно бути наставником, для когось – психологом, комусь дати прочухана. Ще й самому вчитись.
Хлопцям було непросто, тиснула інформаційна кампанія, на них була покладена занадто велика відповідальність. Олексій сердився, що у Данії не надто сприятливі для польотів погодні умови, що не дозволяло швидко проходити курс. Вони рвались додому, рвались воювати! Месь не раз казав щось типу: «Смерека, ти вже і «хармом», і «джейдамом» лупиш, серйозні завдання виконуєш, а я тут вчуся…» Йому було важко всидіти «за партою», хоч і розумів, що це все заради майбутнього, адже «МіГарі» своє доживають… Хлопці рвались додому.
Востаннє ми бачились саме в Данії, 1 березня. Досі пам’ятаю, що це була п’ятниця. Ми просиділи в розмовах майже до ранку. І це була дуже мотивуюча розмова. Олексій казав, що нас чекає велике майбутнє. Що він обов’язково стане інструктором. Що навчить нас усіх…
– Доки Олексій навчався, ми із донечкою на 3 місяці приїхали до нього в Данію. Це було досить недешеве задоволення, усе за власний кошт. Але, очевидно, це – найкраща інвестиція за все життя. Ці 3 місяці були найдовшим періодом, коли він щодня був поряд. Мав змогу ввечері приходити додому. Це був чудовий час.
Я дуже боялась моменту повернення хлопців в Україну, адже розуміла, яка небезпека на них чекає, плюс за ними активно полюватимуть.
Олексій завжди казав: «Ти дізнаєшся, що я в Україні, коли я наберу тебе на мобільний». Ми довго чекали, були узгодження, переноси… Коли він мене набрав – у мене затрусилися руки. Чоловік заспокоював: «Не накручуй себе! Ми ж на МіГах працювали, а це – F-16, тут же все зовсім по-іншому.
Він першим посадив F-16 в Україні. А потім першим здійснив бойовий виліт, першим збив повітряну ціль на F-ці.
Насправді після повернення в Україну в нього була купа рутинної роботи. Здати і прийняти посаду, нескінченна кількість керівних документів, робочих груп, чимало разів їздив на наради до Києва, а ще – багато аеродромних годин, коли хлопці відточували свою майстерність… Було відчуття, що він не міг сидіти без діла ні хвилини. Я навіть трохи ображалась, коли у вихідний день Льоша сказав, що від них чекають результату, відповідно зараз не до відпочинку.
А я все чекала, що настане момент, коли він хоч трішки заспокоїться…
За день до… 25 серпня він приїхав додому дуже пізно. Ще й написав мені: «Їхати чи переночувати на службі? Бо в шостій ранку треба бути на місці, і це при умові, що «шахеди» не підуть».
Побачили його з донечкою з балкону. Був, як завжди, у телефоні, комусь щось відписував… Швиденько написала повідомлення: «Скільки можна? Давай додому!» Він підняв голову, посміхнувся. Пішли гуляти в парк, попили кави… Перед сном Олексій помив донечці волосся, посушив, поклав її спати… Це насправді дуже трепетні моменти…
А потім пролунав дзвінок, заходили перші «шахеди». Нічого не звичайного. Зібрався. Помчав на службу.
Близько 7 ранку написав мені останнє повідомлення... Відповідь вже не прочитав, пішов працювати...
Об 11-ій подзвонив тато Олексія: «Льоша на зв'язок не виходить…» Спробувала набрати – не додзвонилась. Далі почався найжахливіший період усього нашого життя…
– Я теє був на бойовому чергуванні в той трагічний день, – додає Іван. – Було дуже багато ракет і дронів. Одна із наймасованіших атак. Почув, що Мунфіш не виходить на зв'язок. На жаль, найгірше підтвердилось. Попередньо, він знищив 3 крилатих ракети та ударний дрон. Олексій назавжди залишиться для нас першим. Першим українським пілотом F-16. Першим, хто посадив F-16 в Україні. Першим, хто збив F-кою повітряну ціль…
Це величезна втрата для усієї авіаційної родини. Олексій дуже багато зробив. Він не просто літав, а рвався щось змінювати. Не боявся набридати, говорити, ініціювати... І ми повинні продовжувати його роботу, аби втрати були недаремними…
– Мені би дуже хотілося, щоб через багато років сивий дід Олексій Сергійович Месь розповідав на уроках патріотичного виховання, як наші льотчики здобували перемогу в небі України, – зітхає Юлія. – Щоб ми поралися на пасіці, як і мріяв Льошин дідусь.
Щоб десятки разів з’їздили родиною до моря…
Усе виглядає, як страшний сон. Прийняти це неможливо. Але потрібно жити далі… Адже Олексій загинув за те, щоб жили ми та мільйони українців…
P.S. Триває розслідування авіаційної катастрофи F-16. Проводиться детальний аналіз, вивчаються матеріали, залучено міжнародних партнерів. Необхідно встановити усі причини, аби уникнути трагедій в подальшому. Подано клопотання на присвоєння Олесію Месю звання Героя України, посмертно…
