Пам’яті солдата, або зустріч через 69 років

Важко знайти слова і передати, як усі в родині чекали на цю зустріч… яка відбулася аж через довгих 69 років.

Саме стільки років родина не знала точного місця загибелі і захоронення батька. А сталася це через те, що в «похоронці» помилково було написано хутір Долина Долинська (правильно - хутір Янова Долина або Долина Янівська).

Дякуючи небайдужим людям - членам ОБД «Меморіал», працівникам центрального архіву МО РФ в м. Подольськ, Московської області, начальнику Тернопільського облвійськомату, начальнику ВОС с. Золотники Лагошняк Людмилі Тимофіївні, знайшли рідні місце поховання Свинарчука Артема Степановича – село Золотники (до якого було приєднано хутір Янова Долина), Теребовлянського району, Тернопільської області.

Перезахоронення солдат, які загинули у боях за хутір Янова Долина та навколишніх сіл, до братської могили на кладовищі с. Золотники було здійснено у 1955 році. Проте імені рядового Свинарчука А.С. не було вибито на меморіальній плиті, тому що при ньому, як в десятків інших солдат, не виявили ніяких документів.

Значна кількість поховань у кожному населеному пункті, братські могили, в тому числі 635 бійців, похованих в селі Золотники, говорить сама за себе – великі втрати несли радянські війська, визволяючи Тернопільщину від окупантів. В основному, це були українці звільнених територій, які ще вчора тримали в руках серпа чи лопату, а сьогодні не підготовлені, часто з кількома патронами у гвинтівці, йшли за наказом командирів на німецькі кулемети.

Це був другий етап по визволенню України, а саме одна з найбільших за масштабом наступальна операція – Львівсько-Сандомирська, яка разом з іншими внесла істотні зміни в хід Великої Вітчизняної війни.

Західна частина української землі стала ареною кровопролитних боїв. Саме тут було зібрано стрілецькі, танкові та механізовані з’єднання. Сапер 600 стрілкового полку 147 стрілкової дивізії рядовий Свинарчук Артем Степанович, 1902 року народження, опинився в самому котлі страшної війни, де щодобові жертви часто сягали десятки тисяч воїнів.

Артем Степанович, житель села Саверці, був призваний до лав Радянської армії 8 березня 1944 року, а загинув 10 липня того ж року. Голова багатодітної родини, 42-річний селянин, встиг одягти військову форму і повоювати неповних чотири місяці. Ми навіть не знаємо, чи забрав чиєсь життя, але його життя ворог забрав у семи діточок та дружини.

Працьовитий хлібороб, який за життя нікому не причинив зла, віддав життя за майбутнє своїх дітей і країни.

Найстарших доньок Марію (1923 р.н.) та Євгенію (1925 р.н.) у 1942 році було вивезено на роботи до Німеччини (повернулися вони до рідного села 3 жовтня 1945 року). П’ятеро менших залишалися з матір’ю Варварою Гнатівною.

Рік 1944 був нелегким для родини Свинарчуків. Так, у липні принесли похоронку на батька - Артема Степановича, у вересні помирає десятирічний Іванко, а в листопаді цього ж року - 3-річний Олександр. Обоє діток хворіли на кір, страшну інфекційну хворобу, яка в той рік забрала життя у десятків тисяч дітей по всій країні.

Це був дійсно страшний для родини рік.

Варвара Гнатівна залишилася вдовою з трьома неповнолітніми дітьми на руках - Філімоном, Федором та Вірою. Згодом повернулися з Німеччини Марія та Євгенія.

Важкі повоєнні роки… П’ять гектарів буряків, які потрібно обробити вдові, хвора на менінгіт донька Марія. Раптово зовсім молодою помирає дружина старшого сина Філімона – Марія. Без матері залишаються троє маленьких хлопчиків-онучків. Через декілька років в родині ще одна смерть - другої дружини Філімона - Ольги… Згодом занедужав і потрапив у лікарню Філімон. Тепер уже четверо внуків залишаються напівсиротами. Їх забирають в інтернат та найменшого Сашка - у Будинок Малюка. А в родині знову біда… цього разу хвороба - у Марії повторний менінгіт. І так без кінця краю – клопоти, турботи, хвороби і знову клопоти.

Варвара Гнатівна - жінка працьовита, з вольовим характером, так і залишилася сама і весь час згадувала про свого Артема.

Вона допомогла хворій доньці Марії виростити сина Івана, доглядала за онуками, які тягнулися до неї. Набігавшись, голодні, вони бігли до бабусі Варки і питали: «Бабусю, а що у вас є добренького?» Варвара Гнатівна виносила їм кусень хліба, посипаний цукром чи змочений олією, а в окремі святкові дні - намащений смальцем. А коли насипала в миску борщ, то плакала: «Синочки мої дорогі, зараз стільки їсти є всього, а ви вмирали і я не могла дати вам щось смачненького».

Діти виросли, онуки теж, сьогодні вони часто приходять на могилку до бабусі Варвари, поклонитися старенькій за сердечне тепло і щиру любов, якою вона ділилася з ними.

Родина велика і всі діти та онуки зберігають щирі відносини. Серед них є водії, швачки, шахтарі, професійні військові, землевпорядники, вчителі, корабели, медичні працівники, бізнесмени, менеджери, енергетики, викладачі, експерти, бухгалтери, програмісти, інженери-дослідники.

Нині члени цієї родини поєднали свої долі з родинами Зелінських, Паліїв, Страдецьких, Давидюків, Демчуків, Драчів, Поліщуків, Гусарових, Власюків, Івчуків.

Проживають, як в Україні, так і Росії, але мають дружні стосунки і завжди знаходять спільну мову. Члени цієї великої працьовитої родини є в селах Саверці та Лотівці, Шепетівського району, Нетішині, Шепетівці, Деражні, Хмельницької області, м. Ровеньки, Луганської області, містах Рівне, Хмельницьку, Луганську, Херсоні, Москві, Санкт-Петербурзі та інших.

В День Перемоги, 9 травня, 15 членів родини Свинарчуків відвідали могилу діда Артема у селі Золотники і привезли вузлик землі з рідного села. Вони схилили голови перед подвигом солдата, який зберіг для них МИР.

Внучка Марія Федорівна Демчук, яка працює завучем початкових класів Нетішинського НВК, прочитала вірша члена родини Віри Кухарук «На могилі діда Артема», а правнучка Даша Демчук, лауреат міжнародних музикальних конкурсів «Синяя птица» (Крим), «Звездный Симеиз» (Крим, Ялта), УІІІ-го Московського міжнародного фестивалю-конкурсу дитячої та юнацької художньої творчості «Відкрита Європа» (2011 рік), всеукраїнських фестивалів-конкурсів «Весняна рапсодія» (Київ), «Первоцвіт» (Київ), переможниця (гран-прі, 2012 рік) всеукраїнського дитячо-юнацького конкурсу української музики «Бурштинові нотки» (м. Рівне), заспівала пісню «Жди меня».

Надовго запам’ятають у Золотниках численну родинну делегацію з Шепетівщини. На жаль, рідко приїздять внуки та правнуки воїнів, що спочивають у братській могилі, провідати полеглих у боях прадідів.

Щиру вдячність висловлюють члени родини директору Шепетівського СТК ТСОУ Окуневичу М.Л. за допомогу в організації цієї поїздки.