Вона навчає підлітків робирати та збирати рушницю в польових умовах, стріляти та виживати маскуючись на теритрії.
9 років тому, після загибелі чоловіка на фронті, ці діти замінили їй психолога. Олена Драчук розповідає:
Вони були завжди поруч, допомагали і показували мені, дорослій, як треба пережити травми, треба рухатись вперед і ти ж можеш, в тебе все вийде.
Війна в сімю Олени прийшла ще в 2014 році, коли її чоловіка призвали на службу. Тоді жінка теж змінила роботу: продавчині в магазині на волонтерку.
Коли телефонував чоловік і ми говорили, як ви, що ви, ніхто не був до цього готовий, ні ми, ні держава, ні будь-хто. Потрібні були найпростіші речі, від звичайних лопат до радіостанцій, до теплої форми, рукавиць. Ось так почалося оте волонтерство і розуміння, що ти потрібен і ти робиш щось корисне. На той час це допомагало, напевно, психологічно пережити той момент, що ти тут вдома, а він десь там далеко.
У грудні 2014-го Валентин потрапив під обстріл недалеко від волновахи й загинув. Тоді Олені стало мало волонтерства, і жінка міркувала, я бути ще корисною.
А в якийсь день мені просто подзвонили з частини і сказали, Олена, а ви не хочете піти до нас на службу? Будучи якраз на лінії фронту, я сказала, ну так, я повернусь і я до вас прийду. І закрутилось моє вже військове життя.
На фронті Олена зрозуміла, що треба виховувати підлітків у військовому дусі. Адже побачила, що війні немає кінця і краю. Заснувала клуб з військової підготовки для підлітків.
Коли почались такі військові дії і все набуло зовсім іншого характеру, у дітей вже були не дитячі ігри, не дитячі погляди. І створилася громадська організація, окрема тактична група 23, де підлітки абсолютно готуються до таких, знаєте, екстремальних умов, виходять з зони комфорту.
Ліс, тренування навіть, якщо це є в клубі, змагання. Все те, що зазвичай підлітки не роблять і більше часу проводять телефоном.
Нині клуб відвідують більше двох десятків дітей, віком від 12 до 17 років. Інструктор ГО "ОТГ23" з позивним Шепіт розповідає:
Ну, на початку ще з 19-го року я сюди прийшов, бо батьки побачили, папа служить з Оленою в одній частині. Стало цікаво і взагалі військова справа мені якось до душі, батьки всі військові, всі родичі і планую своє життя пов'язатися з цією справою. Я знайшов тут багато друзів, це як моє хобі, можна так сказати, на даному етапі.
Олена каже, що це діти з чітким розумінням, хто такий українець, хто такий патріот,що він є в цьому світі, що він може дати надалі, а не бути просто користувачем цього світу.
Вони навчають тих менших, хто приходить, вони самодосконалюються. В першу чергу ми виховуємо в них лідерство, не обов'язково кожен з них стане військовослужбовцем. Це особисте бажання кожного.
До роботи з вихованцями Олена долучає і військового капелана. Василь Боднар розповідає:
Ми розуміємо, що війна рано чи пізно закінчиться, і бойові дії припиняться,і нашою спільною справою буде розбудова нашої країни. І власне виховувати, формувати, ліпити неначе з глини тих, хто стане до уряду нашої країни,до її проводу, хто наповнить бізнес, лікарні, освіту і інші галузі — це найприємніше, що може бути на сьогоднішній день.
Майже весь час Олени займає армія, утім закинути волонтерство теж не може. Встигати все Олені допомагає приклад її посестер.
«Жіночий ветеранський рух» — це взагалі кваснюча така штука, про яку я дізналася колись першого разу з соціальних мереж. І для мене було таким приємним усвідомленням того, що є жінки, не я одна така, яка завжди намагається, де б не бути на службі, показати, що ми не гірші за чоловіків, ми можемо виконувати набагато більше роботи, ніж нам довіряють.
Повірте, все те, що робиться, воно потім разом гуртується, є така велика праця, яка поширюється на всю Україну.
