Уже понад рік капітан Ольга Поворознюк очолює службу зв’язків із громадськістю військової частини А2641. Саме завдяки її щоденним дописам і світлинам, кам’янчани, українці та міжнародні партнери дізнаються про будні кам’янецьких саперів та їхні відважні вчинки на фронті. Також військова активно співпрацює з місцевими, обласними та всеукраїнськими ЗМІ, аби якомога більше людей дізналися, яка висока ціна нашої свободи, а кам’янчани мали ще один привід для гордості, адже живуть поруч із неймовірно сміливими саперами.
Перші підкорені олімпи
Народилася співрозмовниця на Кам’янеччині. Шкільні роки пробігли в Шепетівці, де батько спочатку працював заступником начальника Шепетівської виправної колонії, а згодом начальником в Ізяславі.
Я люблю Кам’янець-Подільський, але люблю й Шепетівку, бо там виросла і захопилася наукою, зізнається Ольга Олександрівна.
У Шепетівці навчалася в ліцеї, й там визначали «Королеву знань». У 2 класі побачила цю «королеву» і вже тоді поставила перед собою мету: «Я теж хочу стати королевою знань». До речі, вперше в історії школи два роки поспіль, 10 та 11 класах, я досягла цього звання і здійснила власну мрію. Для мене не так важливо бути гарною, як розумною (усміхається).
У школі захопилася біологією завдяки своїй вчительці Тетяні Зайцевій. Почала активно брати участь в олімпіадах, писати наукові роботи по лінії МАН. Додатково займалася з учителькою. Словом, весь вільний час проводила за книгами, мені це подобалося, тому планувала майбутнє пов’язати з наукою. Бувало, прокидаюся вночі з думкою про біологію, і в голові виринає запитання: «А до якої родини належить морква?». Не можу згадати і о другій ночі гортаю довідник, знаходжу це ж родина селерових.
Уперше на всеукраїнську олімпіаду школярка поїхала у 8 класі й посіла ІІІ місце. А ось наступні роки стали ще успішнішими – абсолютне І місце серед юних розумників з усієї України, перепустка на міжнародну олімпіаду та здобуття президентської стипендії.
– Із 9 класу отримувала президентську стипендію, – ділиться спогадами співбесідниця. – У мене таке кредо: гроші не можна тринькати на дрібниці, треба скласти певну суму і придбати річ на пам’ять. Тож за стипендію купила ноутбук і вирушила в тур Європою. До речі, двічі їздила на зустрічі з тодішнім президентом Віктором Ющенком. Одного року він вручив мені годинник, наступного – ручку.
А в 11 класі пройшла відбір і 2009-го взяла участь у міжнародній олімпіаді, що відбувалася в японському місті Цукуба. Україну представляли тоді четверо школярів. На жаль, ми нічого не виграли, і я дуже засмутилася. Але знайшла нових друзів, спробувала власні сили і здобула новий досвід. Завдання на олімпіаді були складними, ці теми я вивчала, навчаючись на ІІ курсі університету. Зокрема, мені дісталося завдання зробити вертикальний електрофорез в агарозному гелі. Добре, що до цього я хоч побачила прилад у Чернівецькому університеті. Але, на жаль, не працювала з ним.
Перед тим, як розпочати наукову битву, всі учасники презентували власну країну, знайомилися, обмінювалися сувенірами, грішми тощо. Спеціально для поїздки Ольга надрукувала календарики зі своїм фото в національному українському вбранні й дарувала їх на згадку. Зізнається, що український одяг наробив фурору, і охочі сфотографуватися з нею вишикувалися в чергу.
– Гарні національні костюми були ще в учасників з Індії, Китаю, Японії. У національному вбранні презентувала себе команда з Білорусі. А от хто мене тоді вразив, то це росіяни. Одягнені в ділові костюми з краватками кольору російського триколора, вони поводилися зверхньо і зухвало, трималися відокремлено. Щоранку ми снідали, обідали і вечеряли групами. Звичайно, більше спілкувалися з учасниками з країн СНД – узбеками, киргизами, таджиками, казахами. Але прекрасно спілкувалися англійською і з європейцями. На відміну від росіян, які взагалі ні з ким не спілкувалися. Мене це ще тоді насторожило, хоча відбувалося задовго до подій на сході. В голові не вкладалося – як так?! Адже міжнародна олімпіада – це унікальна можливість поспілкуватися з усім світом, а росіяни сидять собі окремо і ні з ким не спілкуються. Я повернулася додому й поділилася власними думками з мамою: «Якісь дивні ті росіяни. Ніби сусіди, але поводилися, як відморозки».
Життєвий поворот
Склавши ЗНО з біології на 200 балів, маючи за плечима солідний багаж перемог, ще вчорашня школярка легко стала студенткою КНУ ім.Тараса Шевченка. Студентські роки минули яскраво, повчально і незабутньо, започаткувавши гарний старт для майбутньої наукової кар’єри. А ще серце дівчини підкорила столиця жвавістю й великими перспективами для розвитку.
– Відверто, на першому курсі було нудно навчатися, бо добре знала теми, які розповідали на лекціях, – згадує Ольга. – На третьому курсі я вже почала працювати на пів ставки в Інституті біохімії імені Палладіна Національної академії наук України. Працювала в лабораторії інженером, де досліджувала ракові клітини, зокрема сигнальні механізми в них. Тема раку дуже складна, багато хто її досліджує. Але в науці все вузькоспеціалізовано. Скажімо, наша лабораторія «Сигнальних механізмів клітини» спеціалізувалася на одному адапторному білку. Ми дослідили: чим більше цього білка в клітині, тим більше клітина набуває ознак канцерогенності. Я працювала з двома клітинними лініями – з раком молочної залози і раком наднирників. Було цікаво. А ще писала наукові роботи.
Власне, завдяки наполегливості та потягу до знань, пані Ольга, будучи студенткою 4 і 5 курсів, стала стипендіанткою програми «Завтра.UA» фонду Віктора Пінчука й отримувала щомісячну стипендію. Мала всі шанси перемогти і на 6 курсі, однак завагітніла і не ризикнула поїхати на останній відбір.
Наприкінці 5 курсу співрозмовниця пройшла програму стажування для студентів і співбесіду в київській фармацевтичній компанії «Артеріум». Спочатку там займалася клінічними і доклінічними дослідженнями, реєстрацією медичних препаратів, а потім потрапила до відділу інтелектуальної власності та патентування. Словом, мала всі шанси будувати кар’єру в столиці та навіть за кордоном, займаючись улюбленою науковою діяльністю. Але в життєві плани зміни вніс Амур:
– Я закохалася і вийшла заміж. Переді мною постав вибір: чекала аспірантура в Інституті біохімії імені Палладіна та робота за контрактом в «Артеріумі». Але зробила ставку на сім’ю і разом із чоловіком переїхала до Львова. Усвідомлювала: залишаючи Київ, втрачаю багато можливостей. Але вважала, що маю достатній рівень знань і зможу реалізувати себе в будь-якому місті. Правда, тоді й гадки не мала, що життя розверне на 180 градусів.
У результаті з чоловіком ми розлучилися, і я з маленькою донькою опинилася в рідному місті.
По життю Ольга – оптимістка. Тож рук не опустила, вирішила кардинально все змінити й вступила на кафедру військової підготовки К-ПНУ імені Огієнка:
– Колишній чоловік був військовим, і я теж хотіла стати частинкою ЗСУ, долучитися до боротьби, яку Україна вже не одне століття веде з нашим споконвічним ворогом – росією. На початку 2019 року призвалася в 201-й Навчальний центр спочатку командиром взводу, а потім продовжила службу офіцером морально-психологічного забезпечення. Паралельно зі службою вступила в магістратуру К-ПНУ імені Огієнка на факультет спеціальної освіти, психології і соціальної роботи.
І також вела сторінку військової частини у фейсбуку, все фотографувала, виставляла, писала пости. Такий досвід мала ще зі студентської лави, адже входила до складу наукового товариства студентів та аспірантів й періодично писала статті на сайт. Але тоді й подумати не могла, що журналістська робота стане частиною мого життя, а фотоапарат, придбаний за перемогу в стипендіатській програмі, стане ще однією моєю «зброєю», поруч із пістолетом та автоматом.
В інформаційній війні україна перемагає
Восени 2021-го військовослужбовиця поїхала в район ООС виконувати завдання за призначенням, які виявилися тісно пов’язаними з журналістською роботою.
– Прибула в Часів Яр, в Об’єднаний командний пункт ООС, – продовжує розповідь військова. – Там потрапила в групу інформаційної протидії Центру стратегічних комунікацій. Я допомагала пресслужбі, адже роботи виявилося вдосталь. Перед повномасштабним вторгненням чимало запитів надходило від іноземних журналістів, котрі хотіли першими побачити, як російський танк заїжджає в Україну. Познайомилася з журналістами інформаційного агентства Міноборони АрміяInform. Й досі з ними в гарних стосунках, допомагаємо один одному.
Повернувшись із відрядження 2022-го, капітан Поворознюк отримала пропозицію, від якої не відмовилася. Із прийняттям Міноборони доктрини публічного спілкування, ЗСУ стали відкритішими, а у військових частинах почали створювати служби із зв’язків з громадськістю. Їй запропонували очолити СЗГ військової частини А2641:
– Здобути перемогу на інформаційному фронті не менш важливо, ніж на полі бою. Наведу простий приклад. На підготовку водолазів потрібно витратити мільйон, але такий фахівець може підірвати корабель вартістю 200 мільйонів. Робота посадових осіб служби зі зв’язків із громадськістю, пресофіцерів методична, тривала, кропітка й важлива. Вона може дати такий же хороший результат, як найсучасніша зброя. Бо головна функція служби – постійне інформування про діяльність військової частини, формування іміджу і престижу ЗСУ. Робота СЗГ – на перспективу, адже формувати довіру – тривалий процес. І важливо завжди подавати правдиву інформацію, інакше можна втратити довіру, яка формувалася місяцями та роками.
Я вважаю, що під час повномасштабного вторгнення інформаційне протистояння Україна виграла завдяки відкритості та професійному підходу в організації інформаційної кампанії Офісом президента і Міноборони. І хоча росія весь час вкладала солідні гроші в пропагандистську машину й клепала фейки, їхня інформація викликала сумніви навіть у жителів ерефії. Інформаційне поле в сучасному військовому конфлікті відіграє велике значення. Ворог намагається впливати на внутрішню ситуацію в Україні. Скажімо, нині вони активно роблять вкиди про майбутні вибори і політичні амбіції, аби роз’єднати українське суспільство і підірвати довіру до військово-політичних рішень.
Інформаційна війна – це як підкладка під бойові дії. Важливим є вплив на суспільство, яке бере участь у військових діях. Також важливо переконати світову спільноту в правоті наших дій і спонукати їх більше й активніше підтримувати Україну, запроваджувати санкції проти агресора тощо. Бо ж працюємо не лише на внутрішню аудиторію, а й на зовнішню, на міжнародних партнерів. Вони бачать, як ми постійно тренуємося, вдосконалюємося, стаємо потужнішими, маємо Героїв, якими пишаємося, тож і надалі готові підставляти нам плече.Небезпечно, коли пануватиме тиша та інформаційний вакуум. Адже тоді інфопростір може заповнитися викривленою інформацією, нелогічними припущеннями, фейками. Тому постійно слід працювати з аудиторією, показувати на прикладах наших Героїв, якою ціною дається відносний спокій у тилових містах.
На думку військовослужбовиці, в період війни соцмережі повинні максимально містити мілітарі-контент, який і мають створювати профільні служби. Молодь має щодня бачити мужні вчинки воїнів, аби усвідомити, яка велика ціна перемоги. Тоді в них зникне бажання стрибати під російську музику чи розмовляти мовою окупанта, а в когось, можливо, зажевріє мрія – стати військовим, бо це ж престижно і круто!
Щоденно, крок за кроком, військова робить усе можливе для перемоги на інформаційному фронті. На сторінці військової частини у фейсбуку публікуються дописи про героїчні вчинки кам’янецьких саперів. Часто їхні розповіді зворушують до сліз, а деякі змушують і посміятися.
– Найбільше запам’яталася історія Артема, який із побратимами виконували завдання, а росіяни їх нещадно поливали артилерійським і мінометним вогнем. Однак, попри смертельну небезпеку, хлопцям вдалося підірвати міст на Мощун. Це невеличке село виявилося щитом для Києва. За успішно виконане завдання четверо наших саперів отримали орден «За мужність» ІІІ ступеня. І таких розповідей – сотні, а Героїв – значно більше. Я пишаюся, що проходжу службу в цій військовій частині, з таким командуванням і особовим складом.
Вразила консолідованість українців і їхня підтримка ЗСУ. Хлопці розповідали, як пересічні люди ділилися останнім, допомагали, підвозили їх, іноді ризикуючи власним життям. Багато хто з військових і досі підтримує з ними дружні стосунки. І це класно.
Не обходиться і без сміху. Один наш сапер сфотографував унітази посеред Чорнобильського лісу. Їх орки погубили, коли звідти тікали. Інший військовий на власні очі бачив, як у Куп’янську біля унітаза стояла чашка. Росіяни пили воду з унітаза, думаючи, що це артезіанська. І сміх, і гріх, що в XXI столітті ці люди хочуть нав’язати нам «краще» життя і «звільнити» нас.
Вписуючи імена Героїв в історію України та військової частини, військовослужбовиця виношує нові задуми. Планує після Перемоги знімати фільми, писати книги, аби майбутні покоління виростали на прикладах реальних людей і їхніх героїчних вчинках. А ще в частині облаштовують музей історії, в якому буде інформація про її створення, розвиток, а також чимала експозиція стосуватиметься російсько-української війни. Фактично робота відбирає весь вільний час співрозмовниці: то моніторить інформаційний простір, то біжить на захід, або ж опановує комп’ютерні програми, а ще багато читає.
– Для мене батько завжди був прикладом для наслідування, адже сам всього досягнув. У 40 років він вийшов на пенсію, але довго вдома не засидівся. Уклав контракт із ЗСУ і здобув фах сапера. Неодноразово їздив на схід, а коли росіяни вторглися в Україну, понад рік виконував завдання в гарячих точках. Тепер він передає набутий досвід мобілізованим.
Я фактично також весь час на роботі. Хочу досягнути успіху й бути гордістю для доньки. Вона має усвідомити, що не лише чоловіки, а й жінки можуть бути успішними в будь-якій сфері, навіть у стереотипно нежіночій військовій. Донька має бачити, що перед нею відкриті будь-які шляхи, бо всі ми народжуємося з однаковими можливостями і живемо в демократичній країні. Головне – бажання і щоденна праця. Моя вчителька завжди казала, що 99% геніальності – це щоденна праця.
І я вдячна батькам, які всіляко мене підтримували, допомагають і досі. Напевне, ніколи не зможу їм рівнозначно віддячити за те, що вони для мене зробили.
Найбільшою мрією для військової нині є переможний мир в Україні, вихід на українські кордони 1991 року і притягнення росії до відповідальності за всі скоєні злочини:
– Інакше росія не втихомириться. На жаль, ми ведемо таку асиметричну війну з ядерною державою, яка має набагато більший військовий потенціал і особовий склад. Їм людей не шкода, на відміну від України, де кожне життя захисника безцінне. Тому нам треба перемогти споконвічного ворога професійністю й фаховістю. І поки нам це непогано вдається!
Галина МИХАЛЬСЬКА, кореспондент газети "Подолянин"
