До вторгнення він був простим робочим на фаянсовому заводі. Навесні 2022го хлопець був мобілізований. Двічі з того часу встиг побувати на гарячому сході. А потім поранення, лікарні, операції, ВЛК… І от зараз доля закинула його на Волинь. Тут під опікою Волинського прикордонного загону він проходить реабілітацію.
У мирній зоні хлопці-прикордонники охороняють межі держави. У зоні бойових дій – воюють. Дмитро поділився, що відчував дуже різні емоції за час «роботи». Поряд з болем, страхом, відвагою та всім іншим у «букеті» завжди знаходилося місце для курйозів, гумору і того, що одним словом не опишеш... Тому спробуємо не одним, а кількома. Отож «кілька слів» від Дмитра:
Мішок картоплі
Бували такі ситуації, коли треба було «трьохсотого» евакуювати. При чому срочно. Ми виходили з будівлі, нас штурмували. Лишився я, ще один, який допомагав винести «трьохсотого», і один на прикритті був. І коли ми дійшли до кінця споруди, доповзли точніш, то треба було пораненого подати через вікно.
Наші хлопці почали підходити, щоб помогти забрати його. Ми закинули його ноги на підвіконня, так як він вже не шевелився. Стогнав, але не рухався взагалі. Скоріше всього, що йому десь хребта зацепило або ребра. І коли ми його посадили, підійшов товариш, який мав прийняти (а було вже темно). І в той момент він якраз вирішив автомата поправити, закинувши його за спину. А ми впускаємо трьохсотого. Виходить, що і смішно, і грішно.
Той просто не стогнав вже, він просто сказав «придурки». Ми вже почали вибачатися. Ну що ж зробиш, теж не бачимо, чи він його вже приймає чи не приймає. Отак і впустили. Він, мабуть, теж цього не ожидав, що ми кинемо його, як мішок картошки. А він десь кілограмів сто точно.
Це ж ми все на локтях тягнули спочатку. І так от тащили до дверей. Бо якщо б піднялися, то по-любому якусь шальну пулю зловили б…
Зараз оцей, що був поранений, слава Богу, живий, здоровий, ходить. Якось писав, пригадував нам за це, що які ми хороші товариші. Як ми йому допомогли вибратися…
Все, нам срака. А я не доїв
Бували такі моменти, які без матів не розказати. Ми були в посадці. Ну, ми сиділи. Був бліндаж і були два спостережні пункти. Туди хлопці виходили і спостерігали за обстановкою. Я якраз знаходився в бліндажі, як приїхав вражескій танк. Він почав стріляти посадку сусідню. Так як він «снайпер від Бога» оказався, то почав стріляти куди хоч. Та і не знав, що ми там теж знаходимося, але і по нам прилітало.
Двоє хлопців були зверху, один якраз їв біля бліндажа в той момент, а один десь пішов. І той, що їв, коли поряд вже впав снаряд від танка, залітає в бліндаж, падає, кричить: «Все, нам срака, в нас танк приїхав. А я не доїв». Ми посміялися, ну і почали вже утихомирювати його. Кіпіш теж піднімати раді одного танка… це нічого ще страшного такого немає.
Ми подождали ще трошки, тут приходить другий чоловік і розповідає: «А прикиньте хлопці, я пішов по-великому, він стріляв, стріляв, і ні разу не попав. Я собі спокійно і досрав». Ми вже тоді випали всі (сміється).
Лотерейний білет на Бахмут
Ну, я витягнув просто лотерейний білет.
Ми сиділи на Закарпатті. Служба службою, але нам просто надоїло вже це Закарпаття, Піп Іван, гори, влага постійна. Нас це задовбало. Тут приходить повідомлення в групу, мол, хто бажає перевестися в Житомирську заставу. Ми з товаришом Костіком посовєтувалися, що давай ми вже переїдемо. Так і поїхали на Житомир...
Там командир застави теж чудовий. Все подобалось. Ну звісно, їб*ня. Ще хати Тараса Шевченка... Він сам ще десь там на порозі сидів, мабуть. Ну, Житомир є Житомир. Ми спочатку трошки засмутилися, бо ми на Закарпатті гарно жили. Ми мали теж хату. Були всі умови. Лиш з нарядами дуже напряжно. Так от, переїхали, а ближче до зими нам сказали, що десь в січні ми будемо виїжджати в сторону Бахмута.
Ну, судьба пішла наперекосяк (сміється), так я до Костіка і кажу: «ну вєчно любимо кудись хуже і хуже переводитися».
Ну все, ми і поїхали на Бахмут. Ми вже поняли, що знову в сраку попали. Ми були на сході літом, ми думали ми в сраці. Ми приїхали на Закарпаття, пару місяців пробули гарно і теж... Ми переїхали на Житомир, перше время тоже нормально, потім знову ми в сраці.
Поїхали на Бахмут і вже перші дні пішли дуже активно. Дуже так сильно обстріли вже пішли.
В ітогє я вам скажу, що лучше б ми не переводилися.
«Мені повезло вижити»
Після поранення, я скажу, що моментами вірю в судьбу, тому що я от був Бахмуті хоч і місяць, але там ніхто три місяці майже не просидів, не витримав. Бо хто поранені, хто 200 (загиблий, – ред.), хто 500 (зниклий без вісти, – ред.)…
Мені повезло вижити, хоча я розщитував, що не вернуся додому, то можна сказати, мені і повезло з однієї сторони.
Це вже коли я був вдома на реабілітації, на п'яну голову, я тоді міг розказати все. Там моментами навіть сльози наверталися. Я не очікував просто, що так це все буду згадувати.
* * *
Ну і просто хлопців дуже жалко. Там були нові хлопці, вони тільки приїхали, тільки заступили на позицію, і все, їх немає. Вони тільки приїхали і навіть суток не відбули.
В мене брат теж «трьохсотий». Він був у Слов'янську. Його послали на виїзд, щоб побути на евакуаційній машині. Він поїхав, пробув майже сутки. І його «затрьохсотили».
* * *
Бахмут дуже добре так отпечатався в пам'яті. Не те, що гордість там зашкалює, але я просто задоволений тим, що пережив це. Мені, звісно, і першого разу хватило на сході побувати (сміється). На другий раз, коли вже поранення отримав, то вже зрозумів, що літом ще не було так жорстко.
Води не було, то смоктав лід
Зимою важко. Треба було постійно грітися. Вода замерзала. У нас були моменти, що розігріти не було де. Ламали бутилку, розбивали лід і розсмоктували. Був такий же случай, коли нас штурмували, ми витягнули «трьохсотого», і я там оставив речі свої. Там павербанки були, повний такий рюкзак, там багато чого було... Досталося тим під*рам. Там і грілка в мене залишилася... і коли ми вже донесли пораненого, я вийшов і просто впав.
Дуже сильно хотілося пити. Навіть голос помінявся. Бо ми там і кричали, треба ж було коридор, щоб «трьохсотого» через поле пронести. Нас саме ВОГами почали обстрілювати. Без криків не обійшлося тут. Тоді я пити дуже сильно захотів. І тоді, пам'ятаю, якраз так сніг трошки присипав, вже біло було... Ніч, але все видно. То я зайшов в ангар, дивлюся: баклажка з водою. Я до неї, відкриваю – а вона взагалі, ні каплі немає. То я вже тоді розбив теж бутилку і куски льоду просто закинув. І сидів так розмоктував. О і, на диво, що ні разу в мене температури там не було. Ні разу. Ну кашель моментами був, але от щоб температура це взагалі ні.
Я був сутки варений просто із-за того, що вижив
На штурмах адреналін так підскакує, що можна хоч роздітися і бігати. Дуже такі неочікувані ситуації, бо ніколи не знаєш, як ти себе поведеш.
Бо я теж не знав, як я себе поведу, що зо мною буде. Коли вже були ближні бої, на нас почали вже ці мобілізовані їхні залазити через всі щелі. Я думав, що злякаюся, стріляти не буду. А вийшло наоборот – просто мозги відключилися – і все. Як на інстинктах, просто виконував завдання.
Тоді все обійшлося, ми поперестрілювалися, но все одно нас звідти видушили. Якби ми осталися, то ми звідти взагалі не вийшли. Бо вони вже хотіли через поле брати нас в кольцо. Якби не було «трьохсотого», то взагалі ніхто не вийшов би. Тоді передали по радіостанції, що у нас є «трьохсоті», що треба виносити. І вже начальство дали команду відступати. А так як я був спереді, то я ще не почув цієї команди. Стояв саме на кулеметі і був просто в ярості: повернув голову назад і побачив, що всі мої там, вже позаду. А я посеред будівлі лежу, мені ще треба метрів вісім доповзти до дверей. Вже пилюка попіднімалася...
Довга пуста будівля метрів 30, немає ні перегородок, немає нічого. Там були тільки насипи, за якими ми ховалися, плити впавші, ми теж за ними ховалися, укривалися. І вони ж коли штурмували (а це все ніч була), то заходили з тепловізорами, а в нас один тепловізор на пару чоловік. Ну це взагалі ні про що… І вони вже бачили, де ми пересуваємось, куди їм стріляти.
Я до сих пор дивуюся, як ми звідти вийшли, бо вони нас закидали гранатами, з РПГ позакидали. Ну і попіднімалася пилюка, дим, то ми вже виходили, по суті, наосліп. Ну і вони так само заходили вже наосліп.
Я вже з кулеметом як втікав, то думав: або виходити самому з речами і з кулеметом, лібо кидати його і брати «трьохсотого». Всьо. То ми вже взяли, хапнули того «трьохсотого». Він каже: «Ай болить». А ми: «ну терпи, що ж іще..»
Бо там світилося все від куль. Іскри, це все. Я тоді був ще сутки варений просто із-за того, що я вижив. І вийшов звідти без єдиної царапини. Тоді я дуже сильно в Бога повірив. Це було удівітільно, дуже сильно.
Другий штурм, як качка з тіктока
Ну і другий штурм у нас теж так цікаво вийшов, тому що хлопці бігали, як на срачку. Знаєте, в TikTok там відео, де качка побігла туди-сюди і там всякі ці надписи тіпа вискакують?
І оце щось було подобне з нами. Ми мали зайти на перехрестя утримувати цих п*дарів. І, виходить, я лишився на точці евакуації з хлопцями.
Стою і просто наблюдаю картинку: там наша позиція і там наша позиція. Хоп, дивлюсь, біжать туди. Хоп, біжать назад. Хоп, туди-назад побігли.
Тут збоку біля мене ще один чоловік, виходить на радійку і питає, чого хлопці бігають. А вони, як виявилось, щось вічно забували: то по патрони, то по РПГ, то по заряди до РПГ, то знову РПГ.
Ті йдуть і стріляють, а ці бігають перехрестям, бо воно прострілювалося, і їм нада було бігати. Ну тупили, можна сказати, різні ситуації були…
Там була дійсно жопа
Я отримав поранення 17 січня. Я там (у Бахмуті, – ред.) пробув місяць. Майже місяць. У 20-х числах грудня ми приїхали на схід. І 17-го січня цього року я отримав поранення. Зараз лікуюся ще.
Вроді і ожидано, вроді й неожиданно. Ви знаєте, на сході завжди буває 50 на 50 – повезе/не повезе. У нас така ситуація і вийшла. Нічого не предвєщало біди, як то кажуть, що буде обстріл. Ми контролювали перехрестя, дивилися, спостерігали за ним. Вже був час змінюватися, хлопці мали виходити. І тут прильот міни, скоріш за все «вісімдесята» (міна 82мм, – ред.) прилетіла.
У нас двох, тих, хто стояли на позиції, осколочне поранення. У мене 5 осколків зайшло і в товариша пару осколків теж зайшло. Ну і все, після того вже нас на евакуацію. Швидко евакуювали, бо, що в мене, що в нього, середня тяжкість. Велика кровотеча була... Нам надали першу домедичну, потім вже направили до лікарні.
Момент поранення я пам’ятаю ідеально. Буває часто, перед очима мелькають ті хвилини. Мене життя до цього не готувало.
Я не очікував, що я звідти повернуся. Взагалі, я не очікував. Мало хто взагалі очікує, що звідти повернеться. Бо там, ну, дійсно, була жопа. Цей Бахмут, це... Те, як ми були перший раз під Лиманом літом того року, то було набагато проще. Касети, там, обстріли, но... ближніх боїв таких не було.
Замість P.S.
Я не могла не обійняти його у кінці розмови, не могла не дивитися у його величезної глибини очі. Скільки ж усього вони бачили… Одна з тисяч історій кольору хакі. Одна з тисяч доль у піксель. Ми усі свідки великого болю і ще більшої надії і віри. Бо коли вірити, як не зараз.
