Воїн народився на Хмельниччині. Після школи вступив до Національного університету «Острозька академія», і на третьому курсі вирішив випробувати себе строковою службою в армії. Був призваний до 80-ї десантно-штурмової бригади, де служив гранатометником. Після служби завершив навчання в університеті та отримав диплом. За два місяці до широкомасштабного вторгнення Святослав повернувся з Нідерландів, будував плани на майбутнє. Проте вторгнення рф змінило життя кожного українця.
— 24 лютого я прокинувся надто рано, ніби відчував, що має щось статися. До останнього не міг повірити, що в ХХІ столітті у центрі цивілізованої Європи може розпочатися масштабна війна. Того ж дня прийшов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Мені сказали лишити особисті дані, контакти та чекати, бо насамперед беруть тих, хто вже має досвід участі в АТО і ООС. Звісно, я просився у свою 80-ту ДШБР. Але на той момент з мого району був набір мобілізованих до окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» і я погодився, – розповідає Святослав.
У той же день, 28 лютого, він вирушив у Коломию в ППД. Там командири запитали, хто має бажання та готовий до виконання бойових завдань. Святослав не зволікаючи ухвалив для себе однозначне рішення.
— Я чомусь ані на мить не вагався, бо розумів, що зараз важливий кожен день, кожна година і потрібно брати до рук зброю та захищати свою країну. Мене відібрали до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону бригади. Вже на початку березня ми виїхали в Київську область. Ще не доїхали до населеного пункту Малин, як орки нас почали «вітати» — обстрілювати залізничні колії, — згадує захисник.
Боронячи Київщину, солдат воював у різних населених пунктах: Кухарі, Олива, Слобода-Кухарська. Воїн розповідає, що страх звісно ж був, важко було налаштуватися. Але за день-два звик до постійних обстрілів.
— Ми заходили, окопувались, займали позиції. Нашим завданням було стримування ворога під час наступу і за першої-ліпшої нагоди, по команді, ми мали перейти до штурмових дій. Найстрашніше було тоді, коли тихо, бо не знаєш, що ворог тобі готує. Прилітало зі всього: артилерія, міномети, фосфорні снаряди. Але найбільше ворог застосовував тоді авіацію. Позитивну роль зіграло те, що окупанти нас недооцінили, хоча й значно переважали в кількості. Вони не знали скільки нас і чим ми озброєнні, а ми цим скористалися, — розповідає гранатометник.
За його словами, вдень постійно працювала ворожа артилерія, вночі противник переважно застосовував авіацію. Літали ворожі дрони, вираховували позиції наших військових, а вже через певний час авіація завдавала ударів.
— Наш підрозділ складався як із досвідчених воїнів з неабияким бойовим досвідом, так і з мобілізованих, які зовсім не нюхали пороху. Та завдяки вмілому командуванню, талановитим сержантам і самовідданості кожного з нас, ми стримали ворога, свою лінію оборони не просто не здали, а й успішно проводили штурмові дії і гнали та нищили окупантів. Доброю підтримкою і справжнім, вірним другом стала для нас артилерія, яка берегла кров нашої піхоти. Це боги війни, які прицільно й майстерно завдавали ударів та щоразу руйнували плани ворога. Накривали їхню самохідну, причіпну, реактивну арту, лупили по скупченню особового складу, по польових складах з боєприпасами. Втікаючи з Київської області, рашисти лишали сотні самохідок, бронеавтомобілів, танків, БТР і БМП, які потім ми використовували проти них самих. Налякані й згорьовані цивільні в селах, які ми звільняли, розповідали, що все, на що орки здатні – це пограбувати магазини, винести весь алкоголь і «гуляти» в посадці, — згадує захисник.
Під час одного з чергових авіаударів Святослав дістав важке поранення. Було це тоді, коли він з побратимами йшов стежкою на свою позицію, і зненацька прилетіло по сусідній.
— Ми стрімголов кинулися до найближчого укриття, але уламки авіаційної бомби були швидшими за нас. Пам’ятаю лише, як нас підняло, крутануло і гепнуло. Прийшовши до тями, я спочатку налякався, що осліп. Голова нестерпно боліла, у вухах пищало і свистіло. Мене з побратимами присипало товстим шаром землі, дерев’яними колодами з перекриття бліндажа. Я намагався за рахунок повороту голови хоч трішки хапнути кисню, і щоразу, при таких спробах, рот набивався землею. Я то втрачав свідомість, то знову приходив до тями. Вже потім побратими розповіли, що нас трьох шукали 2 години, а коли віднайшли під завалами, я і ще один були непритомними, третій від ворожих уламків загинув, – розповідає солдат.
Святослав дістав травму хребта, голови, акубаротравму, рвані рани руки, від численних забоїв досі болить нога, лікарі сказали, що на черзі операція. Минув майже рік, а він досі продовжує реабілітацію.
— Наразі ходити можу. Основний удар прийшовся на хребет і голову. Є певні порушення в роботі нервової системи. Деякий час не міг нормально розмовляти, тому читав чимало спеціальних книг, щоб повернути чітке мовлення. Та головне, що живий, а організм молодий, так що відновлюся, — каже воїн.
За висновком військово-лікарської комісії солдат Святослав Морозюк визнаний обмежено придатним до військової служби у воєнний час, тому від листопада 2022 року перевівся на одну із вакантних посад у Ізяславський відділ районного ТЦК та СП.
Солдат має мрію, і рахує дні до того, коли вона здійсниться.
— Одразу після перемоги над московським окупантом я беру квиток на потяг Хмельницький – Сімферополь і їду відпочивати в Алушту, з обов’язковим відвідуванням Нікітського ботанічного саду, — все, як з батьками у дитинстві. Мрії збуваються!
АрміяInform
