У цих закладах могли навчатися представники різних верств, однак батьки мали забезпечити дітей одягом і взуттям, що було фінансово недоступним для частини населення. Навчання здійснювали російською мовою, тому що імперське самодержавство проводило політику знищення української мови, зокрема за допомогою горезвісних Валуєвського циркуляра і Емського указу.
Варто додати, що у той період єврейська громада нашого міста мала власні початкові освітні заклади, у яких навчали хлопчиків. Навчання у хедерах повністю оплачували батьки школярів, а дітей із бідних родин і сиріт навчали в талмуд-торах за кошт громади і пожертвувань багатих євреїв. У цих закладах учні вивчали російську мову, арифметику і ремесла.
Окрім того, 1906 року за фінансування графа Юзефа Потоцького і Заславського товариства доброчинності, у Шепетівці та Городищі були створені таємні польські школи, у яких дітей навчали польської та російської мов, арифметики, географії, Закону Божого, рукоділля та ін. Основною метою діяльності таких шкіл була підготовка молодого покоління польської інтелігенції для майбутнього відновлення незалежності Польщі.
Церковно-приходська школа Шепетівки знаходилася біля церкви в районі ЦУМу і працювала до 1917 року. Опісля на тому місці відкрили комбінат побутового обслуговування, а з 1975 року ‒ Міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
За спогадами Є. Кротовича, у церковно-приходській школі викладали троє вчителів: дяк, священик і вчителька Віленська. Діти вивчали церковнослов’янську азбуку (читання), грамоту (письмо) і Закон Божий. Окрім того, учні мали щонеділі відвідувати церкву, де допомагали під час богослужінь і співали у церковному хорі.
Народне училище спершу було однокласним із трирічною тривалістю навчання, однак через збільшення кількості охочих вчитися у 1901 році його розширили до двокласного з п'ятирічною тривалістю навчання. Заклад був розташований по вулиці Судилківській, на місці нинішньої гімназії №3.
Завідувачем училища був Олександр Кікець, математик. Закон Божий викладав священик Василь Акрамовський. Також там працювали дві вчительки: Анна Марковська і Ткачук (ім'я невказане). В училищі навчались 5 груп, із яких 3 підготовчі групи формували перший клас, а інші ‒ були у двох старших класах. Діти, які з хорошими оцінками закінчували церковно-приходську школу, вступали одразу до 3-ї групи 1-го класу, як пригадує пан Євстафій. Після закінчення училища випускники могли працювати службовцями на пошті або ж продовжувати навчання у Вищому початковому училищі чи в гімназії.
Вище початкове училище було розташоване в будинку №28 по вулиці Судилківській. У 1920 році його реорганізували в Єдину трудову школу-семирічку. Будівля збереглась і донині ‒ зараз там діє міський центр соціальної реабілітації дітей з інвалідністю.
У 1919 році під час окупації регіону польською армією у Шепетівці було відкрито приватну гімназію. Перші класи знаходились у будинку, де зараз магазин “Ренесанс” (у радянський період ‒ “Ательє мод” біля ринку), а старші класи ‒ у будинку, де пізніше побудували ресторан “Ювілейний”. Після окупації краю більшовиками заклад переформатували в Єдину трудову школу №2.
Навчання у гімназії було платним. У клубі, організованому робітниками цукрового заводу, ставили вистави, а із зібраних коштів здібним дітям із бідних родин оплачували навчання у гімназії. Таким чином Є. Кротович зміг навчатися у цьому закладі.
Щоб вступити до гімназії, необхідно було скласти екзамен зі французької мови та латини, які викладали у закладі. Окрім того, гімназисти також вивчали інші дисципліни: польську, українську і російську мови, алгебру, геометрію, фізику, історію, природознавство і Закон Божий.
Також, як пригадував пан Євстафій, у Шепетівці діяла соціально-економічна школа, яку закрили у 1922 році.
На початковому періоді свого встановлення радянська влада проводила кампанію з ліквідації неписемності (скор. ‒ Лікнеп), тож кількість навчальних закладів зростала. Станом на 1924 р. у нашому місті працювали 13 дошкільних закладів, 3 початкові школи, 3 семирічки, індустріальний технікум і пункт письменності для дорослих. Через здійснення політики “українізації” навчання проводили українською мовою, однак 1958 р. вийшла постанова про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, а вже через рік вивчення української мови оголосили необов'язковим. Зрештою ці та інші заходи, спрямовані на зросійщення нашого народу, і спричинили велику частину мовних проблем, які досі наявні за незалежної України.
Матеріал Музею пропаганади за спогадами жителя міста Євстафія Володимировича Кротовича, 1901 року народження.
