Шість років тому Ростислав Попський надіслав кілька своїх малюнків до видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Згодом отримав від Івана Малковича пропозицію проілюструвати "Пригоди короля Мацюся" Януша Корчака. Зараз у цьому ж видавництві виходить "Маленький Мук" Вільгельма Гауфа з ілюстраціями Попського. А у "Видавництві Старого Лева" діти та їхні батьки тішаться його яскравими образами на сторінках таких книжок як "Карлик Ніс" Вільгельма Гауфа, "Різдвяна історія" Чарльза Діккенса, геніальних казок Андерсена та інших видань.
Певний період його малюнки народжувалися виключно завдяки кульковим ручкам. Він навіть звик до них. І сказав одного разу: "Головне — щоб посеред малюнка паста не закінчилася, адже я таким макаром кілька робіт зіпсував!"
Художник не створює собі кумирів у світі живопису. Втім, його дуже приваблюють китайські митці Ван Вей, Го Сі, Бада Шанжень. Східна тема також пронизує його творчість.
— Ростиславе, отже двері в художній світ дитячої книжки вам відчинив Іван Малкович. Пригадайте, з чого все почалося.
— Моя перша книжка — "Пригоди короля Мацюся" Януша Корчака. По правді, я цієї книжки ніколи не любив, — вона дико сумна й навіть депресивна (як на мене). Однак вийшло так, що Іван Малкович запропонував проілюструвати саме її.
Оскільки ж це було перше замовлення в моєму житті, я, звісно, погодився. Та я тоді за що завгодно взявся б. З іншого боку — сам твір був досить об'ємний, тож ілюстрації потрібні були чорно-білі, а я тоді тільки так і вмів малювати — ручка або олівець. Свого часу знайомі порадили мені звернутись у видавництва й запропонувати співпрацю. Іван Малкович запросив до Києва, щоб поспілкуватися. (Правда, спілкувалися ми на вулиці, бо ключі від офісу він забув удома)
— Як складаються ваші творчі взаємини: часто виникають дискусії — чи, навпаки, він завжди погоджується з вашим художнім рішенням?
— Дискусії (або, радше, обмін думками) з'явилися відносно недавно. Це тепер я вже можу якось обстоювати своє бачення, все-таки певний досвід є. А спочатку я ж нічогісінько не знав про книжкову графіку; коли малював першу книжку, не міг назвати жодного ілюстратора. І порівняти це з досвідом того ж Малковича як видавця... Ну яка могла бути дискусія? Тож я просто слухав, як я все роблю не так, і мовчки кивав.
— Що, на ваш погляд, найважче і що найлегше для художника, коли він береться ілюструвати ту або іншу відому дитячу книжку?
— Найлегше — в тому, що відомий твір знайомий ледь не з дитинства. Тож потрібні образи вже живуть в уяві практично в готовому вигляді. Треба їх лише пригадати. А складність полягає насамперед у тому, що такі речі вже безліч разів проілюстровані-видані, і, порівнюючи власні ілюстрації з ілюстраціями справжніх майстрів, важко бути задоволеним своїм результатом. Крім того, до видання таких знакових речей видавці ставляться дуже ретельно, і до створення ілюстрацій — у тому числі. З ілюстраціями до "Маленького Мука" я приходив у видавництво як на екзамен. Власне, з тих, що вже малював, найскладніший, мабуть, Вільгельм Гауф. Мені він здається більш екзотичним і моторошним, ніж інші. І не такий повчально-алегоричний, як, приміром, Андерсен. Взагалі, якось так вийшло, що я переважно ілюструю класичних авторів — Андерсен, Гауф, Діккенс... Тож уже хочеться спробувати щось інше, сучасніше. Але що саме — наразі не знаю.
— Скільки часу забирає робота над тим або іншим видавничим проектом?
— Буває по-різному. Велика кольорова книжка забирає в середньому рік. А ось "Різдвяну історію" я зробив усього за місяць. Ніколи не знаєш наперед, як воно піде.
— Один із найзагадковіших авторів — Ганс Крістіан Андерсен — теж частина вашого художнього світу. Завжди говорять про певні загадки, які пропонує цей автор інтерпретаторам. Чи виникали перед вами саме такі загадки від Андерсена?
— Мені певним чином пощастило і не пощастило водночас. З одного боку, класно, що видавництва майже одразу довірили мені таких гігантів, як Андерсен. З іншого — тепер я розумію, що рано за них узявся, і такі речі, як глибинність, алегоричність твору і тому подібне, мене не цікавили взагалі. Ті ж таки казки Андерсена я зараз малював би геть інакше. Але я так про кожну книжку можу сказати.
— Ви живете в Шепетівці, неблизько від столиці. Чи не плануєте з часом переїхати до Києва, — тут усе-таки центр культурного життя України. Власне, суть питання така: чи впливає місце проживання на кількість замовлень, на темпи просування вашого контенту?
— Якось я пожив у Києві — так і не звик, незатишно. Для нормальної роботи чим менше галасу й метушні, тим краще. Тож маленька провінційна Шепетівка — цілком підходяще місце. От у якесь файне село перебратися — то взагалі було б ідеально. А на роботу віддаленість не впливає. Доки є Інтернет, пошта й телефон — працювати можна де завгодно. Можна навіть у видавництва не їздити.
— Чи є для вас взірці серед авторів, які ілюстрували дитячу книжку?
— Все ж, мабуть, не взірці, а ілюстратори, чиєю творчістю я захоплююсь. Серед українських художників це Катерина Штанко (її ілюстрації пам'ятаю ще з дитинства), Максим Паленко, Владислав Єрко. З іноземних — був період Дугіних, Спіріна... Багато їх, одне слово.
— Ваш художній стиль іноді порівнюють із образністю Владислава Єрка. Як ставитеся до таких порівнянь? Заперечуєте їх? Чи, можливо, справді щось є?
— Коли вперше побачив роботи Єрка, я сказав: "О, теж так хочу!" Те враження, хоч і несвідомо, безумовно, позначилося на моїй роботі. Однак не дуже приємно бути епігоном, тож із часом я намагався відійти від наслідування, тим більше що повторити Єрка все одно неможливо. А тепер розумію, що це й не потрібно. Кожному своє.
— Ви часто малюєте кульковою ручкою. Така технологія допомагає розкрити всіх ваших авторів? Власне, яка ще техніка вам цікава і близька?
— Чесно — кульковими ручками я малював раніше, тому що нічим більше не вмів. Коли запропонували першу кольорову книжку, довелося взятися за акварель, якою я востаннє малював ще в дитячій художній школі. Тепер олійними фарбами потихеньку пробую. Ось так я й досі вчуся малювати — малюючи книжки. А кульковими ручками я давно вже нічого не робив, часу на них не вистачає. Хоча якщо попадеться якась чорно-біла книжка, то чому б і ні.
Дзеркало тижня
3 роки тому на сайті вже була стаття про Ростислава, радимо до прочитання.
