В середині ХІІ ст. на місто Тихомель з усією Погориною претендували Галицьке, Волинське, а також Київське князівства. Користуючись поразкою Ізяслава Мстиславича під Києвом, князь галицький Володимир Ярославич захоплює суміжні південні волості Волині, зокрема землі Верхньої Погорини, якою недовго володів. Ізяслав, повернувшись на київський престол, намагався повернути собі втрачене і вступив у союз з угорським королем Ґейзою ІІ та переміг галичан під Сяном у 1152 році. Попри нежорсткі умови Перемишльського перемир’я для Володимира, угода ним не була виконана. В 1152 році Володимир Ярославич помер, а його наступник Ярослав Володимирович визнає залежність від київського князя, проте волостей, які належали батькові, не віддає. Тому Ізяслав збирає військо, і як пише літописець, «бисть січа зла, і бишася от полудня до вечера». В цій битві Ізяслав Мстиславич перемагає Ярослава Володимировича і забирає у нього міста Погорини.
З 1157 року Погорина виокремлюється в окрему волость із центром у Тихомелі. Починаючи з 1199 року Тихомель став частиною з’єдиненого Галицько-Волинського князівства, яке очолював князь Роман ІІ Мстиславич. Проте недовге, шестилітнє (з 1199 по 1205 рр.) правління кн. Романа не дало змоги закріпити на політичній карті середньовічної Європи нову Русь Галицько-Волинську. Двоє неповнолітніх спадкоємців — Данило і Василько Романовичі, разом із матір’ю, не могли утримати в державі ситуацію, коли почалися боярські міжусобиці і тиск зовнішніх ворогів, що почали боротьбу за галицько-волинський престол.
З 1212 року Тихомель знаходиться у складі Володимирського (Волинського) князівства під князюванням Олександра Белзького, якому віддав це князівство польський король Лешек Білий. Це трапилося невдовзі після смерті Романа Мстиславовича, князя Галицько-Волинського. Щоб заволодіти Галичиною, спадкоємців галицького престолу Данила і Василька, синів Романа, разом із матір’ю, вислали на Волинь в 1214 році і дали їм волості Тихомель і Перемиль (Перемишель) на Волині. В цей час Тихомель стає резиденцією самого молодого князя Данила Романовича, після чого місто стало добре укріпленим із розвинутими торгівлею і ремеслами. Саме в Тихомлі проходять дитинство та отроцькі літа великого українського князя-державотворця, і пізніше першого короля в історії України.
Повернути Галичину Романовичам допоміг Новгородський князь Мстислав Удатний, що в 1218 році прибув у Київ і звернувся до князів руських із вимогою заступитися за галичан. Прогнавши угорського короля з Галича, Мстислав Удатний забрав собі Галицьке князівство, а Данилові та Василькові Романовичам віддав Володимирське князівство. Проте угорські та польські королі не перестають претендувати на руські землі, в першу чергу на Галичину. Внаслідок необдуманих дій Мстислава і його хвороби, угорці знову захоплюють галицький престол і в 1227 році Тихомель потрапив під владу угорського короля Андрія. Данило ж продовжував боротися за незалежність Галицького князівства. І лише після смерті угорського короля Данило Романович остаточно утвердився на галицькому престолі, віддавши Володимирське князівство своєму молодшому братові Васильку. 1233 року Данило запросив чергового Київського князя Ізяслава і половецького хана Котяна на допомогу в боротьбі з угорцями. Але, не зважаючи на клятви київського князя: «князь Ізяслав Мстиславович лесть (зраду) сотвори и …взяша Тихомль и возратишася». Це була остання згадка про Тихомель як значне місто Галицько-Волинської Русі. З цього часу воно починає втрачати свою значущість і занепадати, а внаслідок нашестя татар зруйноване місто з часом перетворилося на звичайне село.
Після коронації Данила Романовича в 1253 році в Дорогочині і отримання титулу короля Русі Тихомель став частиною Руського королівства, проте вже не мав важливого значення для королівства, як раніше. По занепаді в середині XIV ст. першого в історії українського королівства — Галицько-Волинського королівства, Тихомель, як і вся Волинь, ввійшов до складу Великого Князівства Литовського і через деякий час став власністю роду Сенют.
Тихомель в епоху литовського та польського панування
В 40-х роках XIV ст., після остаточного падіння татаро-монгольського іга на Русі, Тихомель ввійшов до складу Литовсько-Руської Держави. Це позначилося на поступовому відродженні міста, яке було у власності наближеного до дому князів Острозьких роду Кобаковичів-Сенют, які утримували 15 міст і 100 сіл. Після Люблінської Унії в 1569 р. містечко входить під владу Польської корони Речі Посполитої і знаходиться у складі Кременецького повіту Волинського воєводства.
У XVI ст. Західну та Центральну Європу охопив реформаторський рух, який охопив також українські землі, що на той час входили до складу Речі Посполитої. Основними напрямками протестантизму на території Речі Посполитої були кальвінізм, лютеранство та антитринітарство (соцініанство). Антитринітарії відрізнялись значним відхиленням від догматів традиційного християнства, і основними такими відхиленнями були заперечення єдності Трійці та визнання людської природи Ісуса Христа. В народі їх прозвали «аріанами» по імені Александрійського священика Арія. З часом, під віяннями Реформації та Протестантизму, православний рід Кобаковичів-Сенют прийняв соцініанську єресь. Відроджене та розвинуте на хвилі Реформації аріанство знайшло чимало прихильників у Речі Посполитій, зокрема в середовищі шляхти. В Україні єресь значно поширилася на Волині, де були основні громади соцініанства — Ляхівці, Тихомель, Острог, Гоща, Шумськ та ін. Відомими українськими шляхетними родами, що підтримували соцініанство, були Чапличі, Гойські, Холоневські, Сенюти, Любенецькі, Негалевські та інші. Проте, соцініанство не стало масовою народною релігією, залишившись лише віросповіданням певного кола шляхти та міщан.
В 1535 році, 30 січня, брати Грицько та Роман Сенюти продали Тихомельське городище віленському єпископу князю Янушу — сину польського короля Сігізмунда І Старого та Катажини Тельнич з Сілезії. Новий власник Тихомля, на протилежному березі Горині, будує нове містечко, яке згодом отримало назву Янушполь (місто Януша), пізніше Янполь/Ямполь, а зараз Ямпіль, містечко-супутник Тихомля. Проте передчасна смерть Януша в 1538 році не дозволила йому розбудувати Янушполь із Тихомлем, а саме містечко з навколишніми землями перейшло до власності сестри Януша Беати Костелецької — майбутньої дружини Іллі Острозького і матері Гальшки Острозької, яка розбудувала містечко. У майбутньому Тихомель зі сусіднім Янушполем належатимуть князям Збаразьким.
2 червня 1616 року король, на прохання дідича Авраама Сенюти, видав привілей, за яким поселення отримувало магдебурзьке право, на 15 років звільнялось від податків.
З 1631 року містечко належало князям — Вишневецьким, пізніше — Яблоновським (зокрема, в маєтку у Тихомлі народився відомий меценат Юзеф Александр Яблоновський) з 1741 р. — Радзивіллам, з 1806 року — графам Ходкевичам.
Аріанська вежа-каплиця
Вежа-каплиця аріанська (соцініанська) (також гробівець Сенют (пол. Grob Aryański Sieniutow), каплиця Сенют) — будівля релігійної архітектури, єдина частково вціліла пам’ятка села Тихомель Білогірського району Хмельницької області в Україні. На малюнку Наполеона Орди датується 1628 роком. Традиційно датується першою чвертю XVII століття.
Розташована на території посаду ранньосередньовічного городища XI—XIII століть на високому березі річки Горинь над історичною Королівською дорогою — відрізком головної транспортної артерії Європи, що з’єднувала столиці королівств у XV—XVII століттях.
Зем’янин Авраам Сенюта, який однак був кальвіністом, а не аріянином, вважається фундатором будівництва. Призначення каплиці під усипальницю Сенют ґрунтується на усному місцевому переданні, що набуло поширення завдяки авторам XIX століття.
Атрибуція пам’ятки як аріанського гробівця представників родини Сенют не викликала заперечення в авторитетного польського дослідника Реформації Януша Тазбіра, хоча детально він на цьому питанні не зупиняється.
Збудована, очевидно, коштом представника давнього волинського боярського роду Сенют, великих панів Кременеччини. Як стверджує генеалогічна легенда, родовий герб від «руських володимирських князів» отримав предок родини — якийсь Сень.
Серед волинських зем'ян, які протеґували аріанам, Чапличів Шпановських, Гойських, Сенюти відігравали помітну роль. Станом на 1629 рік Сенюти були серед найбільших землевласників колишнього панського прошарку й володіли на Волині 1543 димами.
Під покровительством Павла Криштофа Сенюти, від 1617 року чоловіка сестри Юрія Немирича Катерини Немирич, неподалік Тихомля, у центрі володінь Сенют — Ляховецькому замку, у 1608 році або другому десятилітті XVII століття, заснована протестантська школа середнього рівня, співпроповідником в якій ставф Петро Сенюта.
Тихомль, як Миклаші та Вовчківці, були вислужені Сенютами ще в XV столітті. Поблизькі Ляхівці, Жемелинці, Ольшаниця, Войнигів, Жижниківці та Кошелівці, походили зі спадщини Калениковичів, освоєної Сенютами протягом XVI — першої половини XVII століття.
2 червня 1616 року Авраам Сенюта (пом. 1632) отримав у короля Зиґмунта III локаційний привілей та маґдебурзьке право для новоосадженого на місці колишнього ранньосередньовічного однойменного міста Тихомль, що згодом перетворилося на село. Проте навіть отримання маґдебургії не завадило — й Тихомль з 1631 року знову значиться як село.
Відомо, що Павло Криштоф Сенюта заповідав урочисто поховати його за аріанським звичаєм (хоча пізніше був поголос, що на смертному ложі він прийняв католицизм) і запросити братів по вірі на церемонію похорону.
Основний обсяг наших знань про каплицю сформували автори середини XIX — початку XX століття, кожного з яких більшою чи меншою мірою можна зарахувати в один з двох таборів: «польський» чи «російський». Очевидно не всі вони мали можливість побувати на місці, тому користувалися копіюванням тверджень з дописів попередників, таким чином пролонгуюючи певні стереотипні уявлення щодо об'єкта розгляду. Немає жодних підстав вважати, що бодай один із авторів послуговувався документальними джерелами щодо історії пам'ятки.
Згідно з місцевим переказом, що його подає Юзеф Кшивіцький у виданні «Географічний словник Королівства Польського» пол. «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», як і автор 1863 року, під час буремних подій Хмельниччини останки Сенют були видобуті з крипти й скинені з гори до річки Горинь. На думку Юзефа Кшивіцького, каплиця, можливо, становила частину ансамблю аріанського збору.
З 1681 року ляховецький ключ, зокрема й Тихомль, переходять у власність польських шляхтичів (згодом князів) Яблоновських. Під ту пору в Тихомлі спостерігалися «потужні вали над ямпільським ставом, на горі, де свого часу був замок, нині поросле густим лісом замчисько. […] муровані льохи, де стояв двір, ще придатні до використання, тільки потребують накриття». Сама резиденція господарів у вигляді невеликої дерев'яної хати розташовувалася в самому селі.
Дещо більше світла на походження і стан пам'ятки пролив волинський краєзнавець Тадеуш Єжи Стецький:
У кількаста кроках за селом Тихомль на горбі стоїть чотиригранна мурована вежа з округлим мурованим склепінням; ціла та будівля досить оригінального стилю непогано збереглася, називають її аріанською каплицею, а згідно з поширеною думкою мала то бути усипальниця Сенют-аріан; але як на таке призначення щоправда та будівля здається затісна, вистачило б заледве на кількох осіб. На внутрішніх стінах тієї вежі гарно збережені фрески, загалом сміливої руки, що зображають чотирьох євангелістів.
Станом на 1868 рік на Волині залишки будівель аріанських зборів крім Тихомля так само спостерігалися у Берестечку та Грицеві.
Архітектура та стан пам'ятки
Під час обстежень 2011 року, проведених Сергієм Козаком, було встановлено, що будівля збудована на невеликому насипі діаметром близько 16 м, з розмірами по зовнішніх межах стін 5,60×5,60 м, серед розораного поля на крутому березі річки Горинь. Фундаменти виконані з каменю, стрічкові на вапняно-пісковому розчині. Стан фундаменту — задовільний. Напливи тиньку та набілів і характер кладки цоколя (бутова кладка) дають можливість стверджувати, що склепінь та підвалів під спорудою немає. Остаточно питання про наявність крипти можна буде з'ясувати після проведення археологічних розкопок. Бутовий фундамент з зовнішнього боку має розширення у верхній частині до 200–300 мм. На головному фасаді в кладці виявлені закладені цеглою три аркові ніші. Це може свідчити про здійснення перебудов під час будівництва. Аналіз цегляної кладки стін вежі підтверджує її автентичність і відсутність будь-яких добудов за всю історію її функціонування.
Всі конструктивні елементи пам'ятки споруджені з двох за розмірами типів цегли, на єдиному вапняковому розчині. Товщина стін при основі становить 1 м. Поверхня цегляної кладки деструктована, шви вивітрені та вимиті. В нижній частині стін на кутах цегляна кладка має значні пошкодження. Віконні та дверний прорізи мають четверті але не мають слідів від обрамлень. Вапняно-піщаний тиньк зберігся фрагментарно, а на збережених ділянках помережаний сіткою тріщин і відшаровується. Фасади розчленовані по горизонталі профільованими поясками й карнизами, кути акцентовані лопатками. На кутах збереглися дві вази, викладені з цегли та потиньковані й установлені на конічних п'єдесталах. Каплиця завершується розвиненим профільованим карнизом, декоративні елементи якого виконані з лекальної цегли, тягнені в тиньку. Загалом карнизи напівзруйновані, мають значні ушкодження, в більшості випадків рельєфність втрачена.
Жовтуватий відтінок тиньку надає пісок. Верхній та між'ярусний карнизи були фарбовані бордовим кольором. Над дверним прорізом на фасаді збереглася неглибока заглибина в кладці, що, імовірно, є результатом пізнішого прилаштування дашка. Півсферичний купол на вітрилах викладений з цегли в два шари, верхній є значно пошкодженим і, мабуть, відігравав більше захисну функцію. Він має збережені горизонтальні та вертикальні канали, в яких були закладені дерев'яні крокви — частини конструкцій покриття даху. Відкрито ніші розміром 150×150×160 (глибина) з нерегулярним розташуванням. Замок купола викладено цеглою в особливий спосіб — зроблено штучне збільшення товщини в найвищій точці. Діаметр замкового елементу приблизно 900 мм. На куполі виявлені залишки білокам'яного карнизу. Ці факти говорять про можливість існування завершення купола додатковим архітектурним елементом. Внутрішня поверхня купола потинькована та оздоблена фресковим живописом. Усі стіни в інтер'єрі каплиці потиньковані й фарбовані вапняним розчином, вкриті фресками. В цілому живопис потемнів та осипається, на окремих ділянках прочитується сюжет міської забудови, людські постаті, рослинний орнамент. Площа приміщення 15,7 м².
