До речі, це друге самовидання творів Василя Миколайовича. У свій час він власноруч, ще за допомогою друкарської машинки, надрукував п’ятитомник власних творів у чотирьох екземплярах, сам прошив і зробив тверду обкладинку. Руки у нього, що називається, «золоті» , які все вміють робити.
Ющенко Василь Миколайович народився 23 липня 1935 року, в селі Старий Іржавець, Оржицького району, Полтавськой області в сільській родині.
Дід і прадід були кріпаками того самого власника навколішних земель пана Енгельгардта, у якого в юності був у придворних лакеях майбутній український поет Тарас Шевченко. Предки Василя Миколайовича були придворними музикантами.
Прадід, тоже Тарас, добре грав на скрипці. Грізний пан Енгельгардт цінував талановитих кріпаків, саме він купив і передав прапрадіду Василя Миколайовича у вічне користування інструмент знаменитого італійського майстра Миколо Аматі. Прізвище діда було «МузИка», яке до цих пір так і залишилось другим прізвищем родини Ющенко.
Скрипка у спадок дісталася батьку Василя Миколайовича і він все життя грав на хрестинах і весіллях, хоча у своєму селі його також шанували, як гарного садовода-бджоляра.
За рік до Великої Вітчизняної війни доля закинула родину Ющенко в далеку Грузію, в знамениту Колхідську долину в Абхазії, де тоді організовували найбільший в Союзі новий чайний держгосп. Для работи у ньому вербували на добровільно-примусових умовах колгоспників з України і Білорусії. Родину переселили на берег річки Інгурі, недалеко від міста Зугдіді.
З початком війни батько пішов на фронт. Він воював мінометником на знаменитих «Катюшах», але уже в сорок третьому році родина отримала похоронку.
У 1944 році мати з дітьми, Василем і його старшою сестрою, повернулися на Україну, в рідне, зруйноване війною село, де він навчався і працював у колгоспі. Це були важкі повоєнні роки, коли не вистачало чоловічих рук і їх замінили підлітки.
У голодний 1947 рік мати, майже за безцінь, продала в Києві скрипку знаменитого італійського майстра, і це, деякою мірою, допомогло родині вижити та перекрити покрівлю невеличкого будинку, де проживала родина. Після закінчення середньої школи Василь Миколайович вступив до Одеського технологічного інституту, проте залишив його після першого курсу.
У пошуках роботи він поїхав у Підмосков'є до міста Серебряні Пруди і влаштувався там працювати на спиртзаводі. Саме звідтіля у 1954 році він був призваний до лав радянської армії.
На долю молодого солдата випало важке випробування. Одразу після призову взяв участь у радянських військових тактичних навчаннях із застосуванням ядерної зброї, підготовленої та проведеної під керівництвом знаменитого маршала Жукова 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні Оренбурзької області. Загальна кількість військовослужбовців, які брали участь у навчанні, досягало 45 тис. чоловік. Суть навчань полягала у відпрацюванні можливостей прориву оборони противника з використанням ядерної зброї.
Згодом взнав, що це на них випробовували дію першої радянської атомної бомби. По закінченню навчання, Василь Ющенко, як інші учасники, дав підписку про не розголошення державної і військової таємниці протягом 25 років.
Згодом поступив до сержантської школи, яка знаходилася в місті Пушкіно, колишньому Царському Селі, під Ленінградом і, що саме цікаве, школа знаходилася в приміщенні Царськосільського Ліцею, в якому свого часу навчався Пушкин.
Відслуживши два роки строкової військової служби, Ющенко вступив у 1956 році до Оренбурзького зенітно-ракетного училища і, закінчивши його, став офіцером.
Далі військова доля кидала Василя Миколайовича в різні регіони колишнього Радянського Союзу, навіть встиг побувати у декількох країнах.
Ще лейтенантом побував на Новій Землі. А далі короткочасні відрядження до Куби, Афганістану. Відслужив чотири роки у Чехословаччині.
Не раз бував на ракетних полігонах Капустяного Яру і Ашулуку, проїхав майже всю Ембу і Байконур, працював у Марах і Кушці, добре знайомий з Далеким Сходом і Камчаткою.
Побував на далекому острові Колгуєв і в Кандалакші. Майже місяць працював у Чорнобильській зоні, облаштовував там різноманітне автоматичне контрольне і реєструвальне устаткування.
Потім близько трьох місяців викладав на курсах Гідромета в Москві.
Після тридцяти календарних років служби в армії, вийшов на пенсію у званні підполковника. Згодом, ще протягом десяти років працював інженером-електронщиком на аерологічній станції в Шепетівці.
За роки військової служби і роботи написав і надрукував багато ліричних віршів, гуморесок, як в місцевих ЗМІ, так і в журналах «Смена», «Советский воин», “Крокодил», «Перець», «Україна». Збірник гуморесок Василя Миколайовича видано в Хмельницьком обласному видавництві.
Твори Василя Миколайовича написані у різні роки, але всім його літературним героям притаманні такі риси, як справжність почуттів, щирість у відносинах, надійність і цілісність натур. У кожному герої - його власні почуття і переживання, які тривожать чи звеселяють душу Ющенка. Тут і гіркі спомини про важке дитинство, і розповіді про кохання до жінки у ранній молодості чи пізніше, і філософські роздуми про сенс життя, вірність військовому обов'язку і нелегка доля офіцера, яку він обрав раз і назавжди. А ще - широка географія його мандрів цим світом.
Ющенко вірний друзям, обраній професії, батьківським заповітам, малій батьківщині. Це людина честі і совісті, правдолюб, яких сьогодні мало. А ще він завжди повен оптимізму і зберігає добрий гумор.. Його гуморески завжди цікаві і дійсно смішні.
Вірш “Северная точка” враження від Заполяр'я, куди закинула доля офіцера. Надзвичайно колоритно і, водночас, просто, навіть з деякою легкістю, пише автор про природу, тварин, природні явища. І всього кілька слів про військовий обов'язок: “Стоим на страже Здесь отныне, Храним Морские рубежи”. Але стає зрозуміло, що стоятимуть «насмерть» і нікого не пропустять.
У вірші “Память” так філософськи-глибоко, і, водночас, просто про роль і місце людини на землі: збудувати будинок, посадити дерево, народити і виростити сина, але перш за все, викопати криницю з чистою водою для людей, щоб вони могли випити кришталево-чистої води. В цьому весь Василь Ющенко.
Здається зовсім невеличкий вірш “В небі”, але скільки в ньому співчуття до нашої бідної планети - Землі. І надзвичайно глибоке порівняння її з Жінкою, Матір'ю, яку маємо берегти.
У вірші “Роздуми” цікаві роздуми Василя Миколайовича про те, ким він волів би бути. Виявляється, все дуже просто - чесною людиною.. Звичайно, скажете ви, сьогодні чесноти не в моді. Але як руйнують молоді душі придумані кимось нові цінності - долари, квартири, дорогі автівки… Навіть людину міряють новими мірками - скільки маєш будинків чи авто, де відпочиваєш - на Багамських островах чи Єгипті?.. Ми втрачаємо безцінне - людську душу.
Презентації всіх трьох томів відбулися у бібліотеці ім. М. Коцюбинського у колі друзів по перу - членів літературно-мистецької студії “Доля”. Василь Миколайович розповідав про роки служби, про цікаві місця, де встиг побувати, встигаючи при цьому читати власні вірші та уривки з поем.
Василь Ющенко читає власні вірші і розповідає з захопленням та енергією, якій міг би позаздрити любий молодий чоловік. Трішки сатиричний, навіть саркастичний, але дуже людяний, має живий та енергійний характер. Поет, який живе з прапором моралістів, і несе в серці вірність коханій людині.
На завершення, хочу побажати Василю Миколайовичу Ющенко, перш за все, довгих років життя при міцному здоров'ї, завершити розпочату справу і видати всі вісім томів його творів (ліричних віршів, поем, гуморесок, повістей, тощо).
Це була моя спроба (сподіваюсь, що таки вдала!..) дати обрис складної постаті - Поета, Людини широкої і глибокої натури, в якої основна риса - любов до життя.
А зараз трохи віршів Василя Миколайовича на різні теми.
Подих осені
Упав до ніг
Пожовклий лист,
Віджив щасливе літо,
І геть сльозами
Налились
Сумні осінні квіти.
Вже гасить літо
Неба жар
І спів пташиний глушить.
У тіні від осінніх хмар
Нам загортає душу.
Тумани бродять
По лугах,
Купаються у водах,
І гострим полином
Пропах
Полів осінній подих.
У жовтім
Полум'ї ліси
Аж до гілок згорають,
І захід
Дивної краси
Крокує небокраєм.
Вже журавлі
В далекий шлях
Летять і мене кличуть.
Старіє
Літо на очах,
Міняє своє обличчя.
Лягають
Зморшки на чоло,
Колись ясне і чисте,
Шляхи осінні
Замело
Упале жовте листя.
Летить до ніг
Пожовклий лист,
Прощаючись із літом,
І сумом ніби налились
Осінні пізні квіти.
Не сумуй
Вітер з поля
Над вербами лине,
Вечір синіій
Присів на вікні,
Не сумуй,
Моя біла хатино,
Що лишились
З тобою одні.
Догорає
За обрієм небо,
Розтягнулася
Вічності мить,
Сумувать за минулим
Не треба,
За минулим
Не варто тужить.
Знаю час нам
Печалі загоїть,
Затамує
Сердечні всі рани,
А і з сумом,
Бідою людською,
Розбереться
Вже сонячний ранок.
Я стареньку
Тебе не покину.
Приберу у дворі
Як годиться,
Кущ бузку
Посаджу коло тину,
І розчищу
В городі криницю.
Наші роки
Минають невпинно,
Ми за вчора
Старіше сьогодні.
Не сумуй,
Моя біла хатино,
Я тебе
Не залишу самотню.
Березень
Знову з неба очі сині.
В двір весна стукоче.
Начепила ластовиння
На лице дівоче.
І береза коло ганку
Жмут сережок носить.
Бродять у туманах ранки
По калюжах босі.
Косогори стали лисі,
Сніг в яругах сів,
І по вінця налилися
Келихи ставків.
Вже, звільнившисЬ від час,
Зимової ночі,
Вся земля отой тягар
Більш нести не хоче.
От тому у неба очі сині,
Березень наврочив,
Начепивши ластовиння
На лице дівоче.
Про тебе
Ще з дитинства
І знову, і знову,
Як молитву
До зірок на небі,
Я читаю
Вірші Гумільова
“Все про тебе,
Про тебе, про тебе...”
Лицар слова
У роки буремні,
Дарував нам вірші,
Як натхнення.
Він про себе
Мовчав недаремно,
“Все про тебе,
Про тебе, про тебе...”
Коли вдача
Залишить готова,
Чи печаль
Мою душу
Присушить,
Я читаю
Вірші Гумільова
І лікую
Поранену душу.
І не треба,
Молитись до неба,
Підкорятись
Печалі не треба.
Лиш тобі
Моя вічга потреба -
“Все про тебе
І нічого про себе...”
Спомин
Серед скошених нив,
По стерні без дороги
Я в дитинстві ходив
Обдирав босі ноги.
Там складав до копи,
Як всі інші хлоп'ята
Ті пшеничні снопи,
Що в'язала їх мати.
Повні відра з криниці,
Ми тягли через силу
Косарям щоб напитись
В поле воду носили.
Сонце з неба лилося
Білим полум'ям ніби.
Нам палило волосся
Аж до кольору хліба.
Від серпневого жару
Жили билися в скронях.
Наша ж праця лишала
Мозолі на долонях.
Та не плакав я рано,
Коли мати, бувало,
Мої гоїла рани
Жовтим гусячим салом.
До глибокої ночі
Полюбляв я читати.
Хоч злипалися очі
Та ще лаялась мати.
Коли ж ніч проминала,
Гасло зірок намисто.
Мене знов піднімали
Вже півні голосисті.
Знов спішив я у поле
До ранкових покосів.
Ту дитинства я долю
Пам'ятаю ще й досі.
Щось тягло і манило
Мене знов у безодню.
В поле чисте. Мов килим,
У ті роки голодні.
Северная точка
За Заполярье,
Кто ж нас спросит?
Меня забросила судьба.
Кругом лишь
Снежные заносы,
Да точка та
Каюк-Губа.
А дальше к северу
Лишь полюс
Среди пустого
Океана.
К подушке
Примерзает волос,
Когда встаем мы
Утром рано.
Здесь солнце
Почти год не светит,
Струной
Натянуты все нервы.
В торосах
Белые медведи
Гоняют банки
От консервов.
Кругом то льдины,
То полыньи,
Где часто
Плавают моржи.
Стоим на страже
Здесь отныне
Храним
Морские рубежи.
Порой свет
Северных сияний
Расколет неба
Оболочку,
Чуть-чуть окрасив
То изгнанье,
Что обрали
На этой точке.
Но хоть льды,
Кругом торосы,
Нет исклюения
Из правил.
Мне почему-то
Снятся розы,
Село родное
Под Полтавой.
Мне снятся
Запахи сирени
И аромат
Вишнёвых ягод.
А здесь под снегом
Мох олений,
Который
Называют ягель.
За Заполярьем
Служба медом
Совсем не кажется
При этом.
Здесь нет закатов
И рассветов,
И солнца в общем-то
Здесь нету.
Память
Я копал колодец
Долго и упрямо.
Глина шла,
Потом песок зыбуч.
Наконец убрал
Последний камень,
Из-под камня
Заплескался ключ.
Уж давно колодец
Добрым людям служит,
Зачерпнешь бадью
И вытянешь хрусталь,
И в саму жару,
И в яростную стужу,
В нём вода, как лёд,
Прохладна и чиста.
Говорят, что рай
Потом тому зачтётся,
Кто построил новый
Для семейства дом.
Сына вырастил,
И выкопал колодец,
Посадив на память
Дерево при том.
У меня давно уж
Выросло два сына.
Мой колодец
Поит всех водой.
Я в саду,
Не разгибая спину,
Дом построил
Пятистенный свой.
О себе я память
На земле оставил,
Правда без гранита
И без пьедестала.
Ну, а вы,
По истеченьи лет,
Что от вас
Осталось на земле?
В небе
В небе звезды
В созвездья повенчаны.
Млечный Путь
На спирали иной.
Лишь Земля,
Как брошенная
Женщина,
Вдовствует
С дочерью Луной.
Размышления
Чем в прошлом
Я не был,
И камнем, и деревом,
И ландышем
белым,
И даже был
Стебелем хлеба,
Который тянулся
До неба,
Но так никогда
На нём не был.
Чем после
Я буду,
Песчинкой, золою,
Зеленой,
Растущей повсюду
травою,
Которую топчут
Безжалостно люди,
Что в поисках
Счастья
Всё блудят и блудят.
А счастье бывает
Недолгим, мгновенным,
А после приходят
Опять перемены.
И длинного счастья
Совсем не бывает.
Наверно, для всех его
Так не хватает.
То, длинное счастье,
Бывает лишь в сказках,
Где люди живут
Все открыто,
Не в масках,
Где нету ни злобы,
Измены и горя,
Где чувства верны,
И где дружба
До гроба.
Там, в сказках,
Романах,
Страдают Джульетты,
Писать о которых
Так любят поэты.
Из жизни уходит
За нею Ромео,
Что служит
Для всех
Неизменным примером.
У нас же любовь
Упростили до жути.
Недобрые, злые,
Завистливы люди.
Девчёнку коль мы
На пути углядели,
То сразу её волокём
До постели.
Мы часто клянёмся
Пустыми словами.
Уйдём, не вернёмся,
Обмануты сами.
Готовы в канаву
Столкнуть и соседа,
Неважно какая -
Была бы победа.
Кем быть я хотел бы
В сем проклятом веке?
Наверное, честным,
Простым человеком.
Со всеми открытый,
Приветлив и дружен,
И был хоть кому-то
Я чуточку нужен.