Владиславе, в твоїй книзі багато документальних сюжетів про Шепетівку. Чому?
— На початку 1930-х адміністративно-територіальний поділ тодішньої нашої держави, УСРР, був іншим: області—округи—ра-йони. І Славутський, і Шепе-тівський райони належали до Шепетівської округи Вінницької області. Відтак, у збірнику трапляються документи Шепетівського окружного комітету КП(б)У. Навіть надруковано лист, якого 28 лютого 1930-го голова Державного політуправління Балицький відправив із Шепетівки начальнику ГПУ товаришу Карлсону. Перебував у Шепетівській окрузі в відрядженні, вивчаючи причини масових селянських заворушень. Є чимало даних про хід колективізації у тодішніх славутських, а теперішніх шепетівських «лісових» селах — Романові, Корчику, Хуторі.
Коли колективізація в Шепетівській окрузі почала «переростати» в голод?
— На Шепетівщині голод відчули значно раніше, ніж у 32—33 роках. Це сталося після заяви наркома земельних справ УСРР Олександра Шліхтера в Шепетівці влітку 1929-го. Він висловив занепокоєння повільними темпами колективізації сільського господарства та розпорядився активніше «тиснути» на куркулів. У вересні наступного року Шепетівський окружком уже поставив за мету ліквідувати 75% всіх «куркульських» господарств округи.
Чи наводилися в радянських документах підрахунки постраждалих у нашій місцевості?
— Є дані з Славутського району. Станом на серпень 1933-го там голодувало 8826 родин. Із них 5557 осіб опухло, 918 людей померло від голоду. Голод тривав до 1934 року. На Славутчині мешкало тоді до 100 тис. населення. Ось і підрахуй.
Які «вичитані» в архівних документах кошмари часів голодомору тобі найбільше запам’яталися?
— У селі Манятині (неподалік села Яблунівки на Славутчині) в 1933 році були випадки людоїдства. Коли навесні мешканців сіл біля Берездова вигнали засівати поля, вони зробили по кілька кроків і попадали від безсилля. А коло Бачманівки такі ж знесилені колгоспниці сіяли пшеницю навколішках. Знаєш, опухлі селяни мені вже ночами сняться.
Чи чинили опір середняки і заможні селяни спробам загнати їх до колгоспів?
— Так, звісно. Вже 28 лютого 1930 року розрізнені виступи селян навіть переросли в масове Шепетівське антибільшовицьке повстання. В ньому взяло участь щонайменше 22 села теперішнього Славутського району. До речі, активну участь у повстанні брали сільські жінки. Гуртувалися в загони по 300—500 осіб, йшли з сокирами на голів сільрад і партійців. На придушення заворушень влада кинула, — кого б ти думав? — кавалеристів Червоної армії, яких інспектував Семен Будьонний. А ще «стягнули» спецзагони з Луганської та Донецької областей.
Про те, як «наслідили» згадані тобою «будьонівці», чув від старих людей у Брикулі, Городнявці, Грицеві ... Але це села та селище. Чи голодували люди в містах та містечках Шепетівської округи?
— Чи не першими жертвами голодомору в окрузі стали курсанти Славутських міських курсів машиністів локомобілів (грудень 1931 р.). Отож, у містах голодували. Втім, проблем із продуктами практично не відчували радянські державні та політичні діячі, військовослужбовці, прикордонники.
— За переказами, Будьонний у 1932 році завітав у Ізяславі на ІІ-гу райпартконференцію й нещадно розкритикував місцевих партійців, мовляв, «докерувалися» до того, що працівникам колгоспів, навіть тим, хто в полі, видають щодня всього по 400 грамів хліба.
— Авжеж, чув цю історію (посміхається — Авт.). Подейкують, ізяславські партійці за це на Будьонного написали донос «у органи». Проте, документальних підтверджень цій історії я не знаходив.
Владиславе, бачу що представлена тобою книга — серійне видання. Отож, хто тебе спонсорує? І які книги цієї ж серії вийдуть найближчим часом?
— Ідею видати збірку книг з історії Славутчини підтримує мій земляк (Владислав Берковський раніше жив у Славуті—Авт.), нинішній Славутський міський голова Василь Сидор. На черзі — вихід книжок «Описи православних церков Славутчини» і «Джерела з історії Славутчини ХІХ— поч. ХХ ст».
З газети День за Днем
