Життя змушує їх гуртуватися та допомагати одна одній. А коли хочеться відпочити душею, заходять до 82-річної Тамари Дичинської. З нею народні пісні та частівки можна співати годинами.
Село Хмелівку швидко огортають вечірні сутінки, бо знаходиться в лісі. Втім, у хаті Тамари Олексіївни світиться, звідти лунають дзвінкі жіночі голоси. Це господиня зі своїми найкращими подругами Марусею, Рузалею та Химою готують вечеряти. На столі вже парують юшка з грибами, вареники з капустою та картоплею. Поки в печі допікаються пироги з яблуками і маком, розважають себе частівкою:
…А я любила кущ малини,
Я любила абрикос,
А я любила карі очі
І чорний волос на зачос.
Жартівливі пісні хмелівчанкам подобаються найбільше. Також часто співають про кохання.
“Як онучка бабусі, — усміхається Тетяна Костюк-Августинович. — я не можу не любити українську пісню. Займаюся збором та розшифровкою фольклору, бо переконана, що раніше люди знали ціну правді і шанували народні традиції”.
Хутір Червона Хмелівка, в якому 1930-го народилася бабуся Тетяни Тамара Олексіївна, розташовувався неподалік нинішнього села Хмелівки. Батьки старенької — Олексій Євстафович і Ганна Пилипівна — зажили слави добрих господарів, бо тримали велике господарство: худобу, вівці, птицю. За це радянська влада оголосила пана Олексія ворогом народу і відправила жити на Харківщину, де за декілька років він помер.
У 1933 році на хуторі представники влади влаштували обшук. Знайшли «колоду» полотна, в яку матір малолітньої Тамари замотала свою золоту обручку. «Інспекція» полотно розмотала, а обручку, що закотилася в шпарину підлоги, не помітила. Завдяки їй сім’я пережила голодомор.
“Та і цього владі виявилося замало, — згадує Тамара Олексіївна. — Одного дня її представники вигнали всіх з хутора і спалили його. Нас з мамою і дворічним братом Женею переселили в село Олійники (нині — Сахновщинський район Харківської області). Там ми проживали до закінчення Великої Вітчизняної війни. Братик помер від зараження крові: знайшов бойову гранату, вона вибухнула і покалічила йому руку”.
1947-го сімнадцятирічна Тамара повернулася до села Хмелівки. Одружилася з Мартином Дичинським.
“У чоловіка була нелегка доля, — продовжує пані Тамара. — Майже до закінчення війни він перебував у німецькому концтаборі. В травні 1945-го чоловіка звільнили американські війська і на річці Ельбі передали своїм радянським союзникам. Декілька місяців потому він вступив до Червоної армії”.
Після війни подружжя Дичинських жило в Хмелівці, займалося сільським господарством. Жили душа в душу. Народили шестеро дітей — троє хлопчиків і троє дівчаток. Сини Леонід і Євген передчасно померли. В 2002 році один за одним пішли з життя чоловік Мартин, який після німецького полону хворів хронічним бронхітом, а також мама пані Тамари — Ганна.
Зараз доньки Євгена й Олена живуть у селі Михайлючці, Неля — в місті Полонному, а син Олексій — у селі Майдан-Лабуні. Подарували Тамарі Олексіївні шістьох онуків. Також бабуся має десять правнуків і одну праправнучку.
Хоча Тамарі Дичинській уже 82, але шевченківського «Кобзаря» знає напам’ять. Улюблена поема — «Катерина». Колись жінка і сама писала вірші. А ще — грала на гітарі, вправно малювала.
Нині бабуся має славу найкращої вишивальниці на селі. Вишивала гладдю, хрестиком. Зокрема, володіла різновидом вишивки гладдю — так званою «технікою Рішельє».
Інше хобі пані Тамари — виготовлення мережива. Ще донедавна ажурною сітчастою тканиною з візерунками накривали телевізори, швейні машинки. На стіни вішали «газетниці», в «кишеньки» яких, прикрашених з лицьового боку вишиванням, клали свіжу пресу. Чимало вишитих подушок, фіранок, килимків і газетниць пані Тамара подарувала своїм дітям та онукам. Для нащадків ці речі — справжні сімейні реліквії.
Щоліта село Хмелівка перетворюється на «курорт». Поруч — «голуба лагуна», лісове озеро, яке так прозвали місцеві жителі за його чистоту та лікувальні властивості. Туди приїздять переважно родичі хмелівчан із Михайлючки, але й бувають гості з райцентру та інших міст України.
— Діти бабусі Тамари часто запрошують її до себе, — розповідає Тетяна Костюк-Августинович, — але, побувши декілька днів у гостях, вона щоразу повертається до рідної хатини у Хмелівку. Як мовиться в народній приказці: «в гостях добре, а вдома найкраще».
Теперішнє село Хмелівка дуже розкидане, багато хат стоять пусткою, з часом розвалюються. Нині там близько двадцяти жителів. Немає ні церкви, ні крамниці. Щосереди в Хмелівці — «базарний день»: підприємець з сусідньої Михайлючки Наталія Могильницька привозить свій крам. Утім, як кажуть хмелівчани, останнім часом торгівля в неї не йде: витрати не перекривають прибутки.
“Ще й закрили сільський клуб, — підсумовує Тамара Дичинська, — тому довгими зимовими вечорами мусимо розважати себе самі: співаємо, ходимо один до одного в гості. А коли хтось з нас нездужає, то разом виходжуємо. Як стається похорон, гуртом виходимо за село і проводимо небіжчика в останню путь. Нещодавно ховали небіжчицю, якій більше ста років було.
Люди в віддаленому селі Хмелівці підтримують одне одного і в горі, і в радості. Живуть наче одна дружна сім’я”.
