Деякі шепетівчани просто «захворіли» такою ідеєю: давай пам'ятник! Цьому, крім усього іншого, сприяла та обставина, що у 1964 році на досить високому республіканському рівні було широко відзначено 60-річчя з дня народження М.Островського. У цей час піонери збирали макулатуру, комсомольці -металолом, аматори сцени проводили платні концерти, комсомольці-активісти розповсюджували літературу, працювали наднормово, а зароблені кошти перераховували у фонд спорудження майбутнього пам'ятника.
Розповсюдженням літератури, зокрема, найкраще займались комсомольці Плесни, Чотирбок, Понінківського целюлозно-паперового комбінату, локомотивного депо ст. Шепетівка. До кінця 1965 року найбільший внесок на спорудження майбутнього пам'ятника зробили комсомольські організації цукрокомбінату, головного підприємства об'єднання «Авангард» (ДОК), Полонської фабрики «Вторсировина», колгоспу ім. К.Маркса (с.Чотирбоки), Майдан-Вильського комбінату вогнетривів. Значну організаторську, пропагандистську, агітаційну роботу з підготовки до встановлення пам'ятника нашому славному земляку проводили працівники міського комітету комсомолу - Леонід Островський, Володимир Бурбан, Віктор Климович.
Коли ж я очолив Шепетівський міськком комсомолу, питання будівництва пам'ятника Миколі Островському стало на порядку дня. На зборах, пленумах, конференціях, нарадах, що проводились у Шепетівці, Хмельницькому, Києві, Москві, ми порушували це питання повсякчас, зокрема, на Всесоюзній нараді з патріотичного виховання молоді, що проходила у Москві. Я був запрошений на цю нараду, виступив з промовою і попросив комсомольців усієї країни включитися у збір коштів на спорудження пам'ятника М.Островському в Шепетівці.
Настав травень 1966 року. У центрі Шепетівки розпочалося будівництво пам'ятника, а міськком комсомолу оголосив змагання комсомольсько-молодіжних трудових колективів за право відкрити пам'ятник. Будівництво тривало п'ять місяців. У змаганні взяли участь 22 колективи (цукрокомбінату, Понінківського ЦПК, ДОКу, м'ясокомбінату, колгоспів «Більшовик» с.Плесна, ім. Суворова с.Вербівці та ін). Ці трудові колективи найкраще попрацювали, дали країні цукор-рафінад, папір, зошити, меблі, м'ясо, молоко, цукрові буряки тощо. Але першість міськком комсомолу присудив комсомольсько-молодіжній ланці Олени Шевчук із Плесни. Було підраховано, що дівчата виростили майже по 400 центнерів цукрових буряків на кожному гектарі, що на той час було дуже високим результатом.
Тим часом спорудження пам'ятника, триває, а я у складі делегації комсомольців Хмельницької області їду до Угорщини. Актова зала педагогічного вузу. Наша делегація сидить у президії, а студенти - у залі, їхній секретар за допомогою перекладача представляє нас. А це ватажки Білогірського, Віньковецького, Волочиського, Старосинявського, Чемеровецького, Шепетівського, Ярмолинецького комітетів ЛКСМУ. Через те, що з ряду районів, зокрема Ярмолинецького, представників не було, то наш район представили за алфавітом останнім. І раптом зал зашумів. Що таке? Тлумач перекладає: студенти вигукують «Мате Залко!» (угорський письменник, який у 1935 році зустрічався з Островським), «Микола Островський!», «Шепетівка!». А перший секретар Хмельницького обкому комсомолу Микола Безносюк і перший секретар Кам'янець-Подільського райкому комсомолу Євген Дмитришин мені на вухо шепочуть: «От мадяри. Коли називали Хмельницький і Кам'янець, вони мовчали, а при згадці про Шепетівку заґелґотали, як гуси...».
Отже, пам'ятник будують. Трудяться три каменотеси і один компресорник Судилківського щебеневого заводу. Ми запитали у робітників, чим можемо бути корисні. - Випишіть нам премію, - сказав робітник Перепелиця (не можу пригадати його імені). Але оскільки у МК ЛКСМУ на преміювання грошей не було, то зійшлись на тому, що наші дівчата щодня носитимуть їм воду, адже надворі літо, майданчик під відкритим небом, спека — як у Африці, пил — як в пустелі. Дівчата носили воду, а судилківчани пили і навіть обливалися нею. У ті місяці я особливо зблизився з директором Судилківського щебеневого заводу Миколою Петровичем Гуньком, який ставився до нас, як до рідних дітей. А найбільше проблем мав тоді голова міськвиконкому Олександр Тимофійович Шестаков, який був замовником спорудження пам'ятника і частенько запрошувався на «килим».
Після закінчення будівництва міськком комсомолу нагородив усіх робітників і директора заводу Почесними грамотами, а М.П.Гунько преміював робітників грішми. Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Так трапилось і у нас. Значна частина шепетівчан заговорила про музей М.Островського, вірніше про те, що добре було б на комсомольські, народні кошти збудувати сучасне нове приміщення. Більшість з нас розуміли, що на бюджетні кошти нічого сподіватися, а найбільш далекоглядні говорили, що якщо у найближчому майбутньому музей не буде побудований, то його зовсім не варто чекати. Справа в тому, що у 1957 році ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про прискорений розвиток будівельної індустрії і у найближчій перспективі ліквідувати гостру проблему нестачі житла. Адже після війни люди жили у бараках. Старше покоління, в тому числі й шепетівчани, добре пам'ятають, як розпочалася епоха «хрущовок». На вулиці К.Маркса у Шепетівці ці будинки стоять й досі. Цією постановою тимчасово припинялось будівництво за бюджетні кошти об'єктів соціально-культурного призначення. І ми почали знову, де тільки можна було, говорити вже про будівництво музею. Доходило навіть до курйозів. Про один із них розповім детальніше.
Проходить конференція Хмельницької обласної комсомольської організації, я виступаю і агітую за те, щоб молодь області збирала кошти на будівництво музею у Шепетівці. Під час перерви до мене підходить перший секретар Деражнянського райкому комсомолу Геннадій Беляков, крутить вказівним пальцем біля скроні й каже: «Совість майте, дайте віддихатись від пам'ятника».
І ось, нарешті настав момент, якого ми з нетерпінням чекали: 25 жовтня 1968 року має відбутися ювілейний пленум ЦК ВЛКСМ. Ми з квітами проводжаємо на нього до Москви секретаря комсомольської організації цукрокомбінату Клавдію Єрофеївну Андрееву. На пленумі оголошують Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Шепетівської міської комсомольської організації орденом Червоного прапора. Нагорода висока, і про це пишуть всі молодіжні газети, які виходили тоді у кожній області, краї, республіці. Як і в тридцятих роках, після виходу роману «Як гартувалася сталь», про Шепетівку заговорили «от Москвы до самых до окраин». Хвилею котяться чутки, що вручати нагороду до Шепетівки приїде перша особа України. Усі, хто був причетний до цього, мізкують над тим, як би пов'язати цю подію з будівництвом музею. Нині в Шепетівці живуть люди, зокрема, тодішній заввідділом міськкому КПУ Василь Захарович Печонка, які добре знають, як нелегко було вставити отих кілька слів («на кошти, зібрані корчагінцями, спорудимо нове приміщення музею») у Звернення урочистого пленуму Шепетівського МК ЛКСМУ до комсомольців, всіх юнаків і дівчат республіки. Тільки за згодою і в присутності члена Політбюро ЦК КПРС, члена Президії Верховної Ради СРСР, першого секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста можна було це зробити. Це потім давало б нам моральне право просити допомоги по всій Україні. До речі, про цей пленум написали дві газети - республіканська «Радянська Україна» і центральна «Комсомольская правда», а молодіжні газети України надрукували повний текст Звернення. Знову всі заговорили про Шепетівку. Важливо те, що ці кілька слів були озвучені і в телерепортажі українського телебачення про урочистий пленум Шепетівського МК ЛКСМУ. Певен, що його бачили тисячі шепетівчан. Про цей пленум, у роботі якого взяв участь П.Ю.Шелест, написала і наша міськрайонна газета «Шляхом Жовтня» 18 січня 1969 року . Почалися будні. Щоб мати моральне право вимагати кошти від інших, 22 січня кожен працівник міськкому ЛКСМУ вніс у ще неіснуючий фонд будівництва музею (вірніше, його зарезервували на нашому рахунку) одноденний заробіток. Але ми добре розуміли, що без допомоги області нам не справитись, і ми почали знову зверталися у Хмельницький, Київ, Москву. Цікава деталь. Уже не пригадую, хто висунув ідею написати листа у «Комсомольскую правду», щоб чимось допомогли. Порадились у МК КПУ і стали діяти. Ще до кінця січня лист поїхав у Москву. Так, саме поїхав, та ще й швидким поїздом, бо тобі з пасажирськими поїздами курсували поштові вагони, а то й цілі поштові поїзди. Минуло небагато часу, і пролунав дзвінок зі столиці: вагон такий-то, зустрічайте кореспондента «Комсомольской правды» Івана Агафонова. Зустріли, ясна річ, по-українськи - щиро, доброзичливо. Найцікавіше було тоді, коли він від'їжджав до Москви. Швидкий поїзд № 78 відправлявся о 16.30. Звірили годинники, час ще є, тож секретар комсомольської організації вагонного депо Володимир Гончарук, секретар комсомольської організації локомотивного депо Леонід Лисенко, Іван Агафонов, другий секретар МК ЛКСМУ Володимир Грищук і я сидимо у ресторані на залізничному вокзалі. За вікном ліниво падає лютневий сніг і раптом хтось із залізничників, як Пилип із конопель, каже: «Ото було б добре, якби на відкриття музею в Шепетівку приїхав перший секретар ЦК ВЛКСМ. А «філософ» Володя Грищук каже: «Ти спочатку спробуй збудувати той музей, а по-друге, таких Шепетівок по Союзу — тисячі, а по-третє, ведмідь ще ходить у тайзі, а ти вже ділиш його шкуру». На це Іван Агафонов спокійно відповів: «Збудуйте музей, запросіть секретаря - і він приїде, Шепетівка - не рядове місто». Я з Іваном тиснемо один одному правиці, Володя Гончарук перебиває: якщо москвич виграє - шепетівчани куплять йому сучасний фотоапарат, якщо виграю я - він поставить нам чотирьом пляшку коньяку.
Почався новий відлік днів, місяців, років. Кошти збирали повільно, але все ж таки музей споруджували. Згодом я та Володя Грищук виїхали з Шепетівки. Ми, зрештою, програли парі - кореспондент виявився пророком. На торжества з нагоди відкриття музею М.Островського у нашому місті приїхав перший секретар ЦК ВЛКСМ Борис Пастухов. У ті роки ми часто приймали різні делегації, зокрема, з Болгарії, Чехословаччини, Угорщини... А скільки часу, сил, енергії забрав, наприклад, дводенний обласний зліт комсомольців і молоді місцями революційної, бойової і трудової слави батьків. Однак усі заходи, що відбувалися у перші кілька років після високої нагороди міста, годі перераховувати. Але про кілька фактів розповім. Як зазначалось вище, я був на нараді у Москві з питань патріотичного виховання молоді. Вона почалась з того, що патріотизм - це любов до Батьківщини, поняття, протилежне націоналізму і шовінізму. Тоді цьому питанню приділялась надзвичайно велика увага. Думали й ми, як оживити роботу. У ті роки у Шепетівці був збірний пункт обласного військкомату. Хлопці з усіх районів збирались тут, «покупці» з військових частин їх забирали, вони сідали у потяги і їхали до місць служби. Другий секретар міськкому комсомолу Анатолій Носковський був там частеньким, бажаним гостем, читав новобранцям лекції. У нас виникла ідея, і ми втілили її у життя. Добре потрудились, особлива подяка за це військовому комісару Степану Іллічу Кушковому. Ото був полковник: не доспить, не доїсть, а вже якщо пообіцяв - то обов'язково виконає. Це він домовився зі штабом Північно-Кавказького військового округу, з Ростова-на-Дону приїхав «покупець», ми усі разом з ним зустрілись, попросили заради виховання майбутніх наших новобранців зробити все, навіть придумати надзвичайну ситуацію, щоб наші хлопці змогли відзначитись. А мова йшла про те, що він забрав на Північний Кавказ 12 новобранців з Шепетівщини. В урочистій обстановці ми їм вручили пам'ятку - наказ служити Батьківщині так, як служили їй Микола Островський і Микола П'яскорський. У мене збереглися прізвища чотирьох з них: Іван Данілов, Володя Криван, Микола Остапчук, Володя Ковальчук. Цікаво: вони на десяток років молодші мене, думаю, що нині живі-здорові і що хоча б один з них мешкає у Шепетівці. От би з ними зустрітися! Майор з Ростова нас не підвів, виявився хазяїном слова. Його весь час просив С.І.Кушковой і газета «Красная звезда» (загальноармійська) і «На страже» (окружна) неодноразово писали про те, як служать воїни-корчагінці. Здається, ті газети потім з військкомату і МК ЛКСМУ передали до музею.
