«Чорні тер’єри – це моя доля»
Споглядати, як великі кудлаті собаки-охоронці граційно кружляють під мелодійні звуки, чесно кажучи, мені довелося вперше у житті. Ця картина справила незабутнє враження й назавжди змінила стереотип про те, що бійцівські та сторожеві породи злі та агресивні. Пані Ольга запевнила, що все залежить від виховання собаки й навчити чемності можна будь-якого песика. «Захопилася собаками я ще у 14 років, – каже Ольга Михайлівна. – Все розпочалося з кінологічного гуртка. Першою моєю пристрастю були німецькі й східні вівчарки європейського типу. З тер’єрами ж доля звела випадково. Вирішивши завести собаку, я вирушила у Рівне, де планувала придбати ньюфаундленда. Але в потязі познайомилася з професійним кінологом, у якого й придбала згодом свого першого чорного тер’єра. Жодного разу не пошкодувала, й досі вважаю це долею. Ці собачки мають всі потрібні для чотирилапого друга якості: ласкавість, грайливість, мужність, працездатність, вірність...Багато хто вважає, що чорний тер’єр – це собака Сталіна, виведена винятково для охорони. Але я зі всією серйозністю можу запевнити, що це не так. Фактів проти цього твердження безліч. Найголовніший – з’явилися вони вже після його смерті».
«Намордники вдягаю собакам рідко – вони просто не потрібні!»
«Мені з моїми собаками працювати легко, оскільки знаю їх і відчуваю їхній настрій. А ще вони дуже вихованні, – з гордістю каже пані Ольга. – Ніколи не боюся за те, що вони покусають когось чи проявлятимуть агресію. Навіть намордники рідко вдягаю – вони просто не потрібні. Я веду кінологічний гурток у Шепетівському міському центрі еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді. Його відвідують багато дітей і всі вони тренуються з моїми «чорнишами». Жодного разу не виникало ніяких проблем. Собаки мають добру вдачу й люблять дітей. Колись одна з моїх підопічних навіть врятувала кошеня, яке відбила у бродячих собак. Вона принесла його мені в зубах, покаліченого та ледь живого. Він і досі у нас, і всі собачки опікуються ним». Ольга Бєляєва зі своєю Капочкою навіть їздила у Київ на відкритий показовий урок каністерапії (психотерапевтична методика лікування тваринами – авт.) й виступала перед дітками-інвалідами. Каже, що Капа впоралася пречудово й задоволеними лишилися і маленькі глядачі, і собачка-лікар. Такі виступи пані Оля регулярно проводить і в Шепетівці. В її щільному розкладі знаходиться місце і для уроків з дітками із вадами слуху.Незважаючи на свою безмежну любов до тварин, Ольга Михайлівна присвятила їм не все своє життя. Шістнадцять років вона прослужила в армії, працювала в спецсховищі у відділі таємної літератури. Нині має ще й безліч хобі – шиє одяг для тваринок, майструє брелоки у вигляді різних собачок, а ще робить скульптури зі спресованих газет у вигляді кумедних чотирилапих. Проте все, так чи інакше, перегукується із основним захопленням. Пані Ольга знає про братів наших менших буквально все. «За 20 років у мене було багато собачок і всі дуже особливі, – запевняє жінка. – Собачий вік короткий – у середньому від 7 до 10 років. Зазвичай маленькі живуть дещо довше, ніж великі. Найменше часу відведено мастифам та догам. У сім років вони вже дуже старенькі. Проте навіть підстаркувату безродну «дворняжку» можна навчити танцювати. Потрібно лише запастися терпінням, ласкою та наполегливістю».
