На сторінці Жуківської школи мистецтв у Facebook зокрема зазначено:
«Щоб вибороти щасливе майбутнє, ми повинні пам'ятати минуле і з глибокою шаною берегти пам’ять про тих, хто віддав своє життя за волю України.
Звучання «Червоної калини» у місці звитяги та трагедії — це не лише данина пам’яті героям, а й живий зв'язок поколінь. Коли дитячі голоси лунають там, де колись виборювалася наша незалежність, історія оживає, а подвиг борців набуває нового змісту.
Сьогоднішня пісня — це наша молитва за полеглих, наша вдячність за їхню незламність і наша обітниця берегти й розбудовувати вільну Україну, за яку вони боролися до останнього подиху.
Слава Україні! Героям Слава!»
Автор і реалізатор проекту Голова Бережанської міської ради Ростислав Бортник на своїй сторінці у Facebook зокрема пояснив символіку, яку заклав у пам'ятно-меморіальній композиції:
"... кожний отвір на прапорі, як символ полеглих українських повстанців та повстанок, які ціною власного життя боролись за Незалежність України від радянської окупації ... , саме так полотно наповнилось червоними та чорними кольорами ... "
Марія Римик народилася 10 вересня 1923 року (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — борчиня за незалежність України у XX столітті. У період найактивнішої боротьби, коли УПА вела запеклі бої в умовах зміни фронтів і жорстокого протистояння двом тоталітарним режимам — нацистському та радянському, — Марія Римик безпосередньо забезпечувала стратегічний зв’язок між Головним Командиром УПА Романом Шухевичем («Білий», «Тур», «Тарас Чупринка») та Центральним Проводом ОУН.
Навчання у Чортківській гімназії відкривало перед дівчиною блискучі перспективи, але вона обрала боротьбу за волю України, вступивши до лав ОУН у 1939 році. Учасники визвольного руху згадували Марію Римик як людину «кришталевого характеру» — саме це визначення згодом увійшло до видання «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (Нью-Йорк [та ін.] : НТШ, 1974; Український архів, т. XXVI, с. 927). У жорстоких реаліях війни та суворої конспірації такі слова означали найвищу оцінку: абсолютну надійність, безкомпромісну чесність і непохитну стійкість перед лицем смерті.
СБ ОУН під керівництвом Миколи Арсенича діяла як високоефективна контррозвідка. Постать Марії Римик розкриває її інтелектуальний вимір: тримаючи сувору конспірацію та прораховуючи ризики, вона виконувала найвідповідальніші завдання поруч із керівництвом. Хоча обов'язки зв'язкової водили її різними теренами, загинула вона героїчно в бою у 23 роки на рідній Чортківсько-Бережанській окрузі ОУН.
Не встигла створити власну сім’ю, бо її долею стала боротьба. Володимир-Ігор Порендовський у книзі «Штафетні лінії. Спогади» (Центр досліджень визвольного руху, за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010) розповідає про епізод, який показує, наскільки радянські каральні органи вважали «Марусю» запеклим ворогом, а її ліквідацію — надзвичайно важливим здобутком. Навіть у 1948 році, коли і сама зв'язкова, і члени Центрального Проводу ОУН Микола Арсенич та Дмитро Маївський (безпосередній провідник Порендовського) уже загинули, чекісти не приховуючи задоволення вибрали для демонстрації саме її фото як головний доказ своєї сили:
«Вчасі мого слідства в 1948 році чекісти залюбки показували мені знимку вбитої „Марусі”, мовляв, наші руки всюди дістануть».
Через підпільну діяльність Марії Римик її родина зазнала репресій і була депортована до Сибіру. Там її брат одружився із сестрою Івана Дмитрика — відомого вояка УПА та автора мемуарів «У лісах Лемківщини». Культовий часопис «Сучасність» неодноразово публікував інформаційні анонси та презентації цієї книги під час виходу нових тиражів, а за травень 1976 року № 5 (185) так писав про це видання: «Спомини Івана Дмитрика, які він записав зараз після переходу на Захід — це розповідь про дії УПА на Лемківщині від 1944 аж до 1947 років. Вони написані щиро, безпретенсійно й живо, повні зворушливих, героїчних, трагічних і деколи майже пригодницьких моментів. "У своїх споминах, — каже Ю. Лопатинський-Калина в передмові, — Іван Дмитрик нічого не замовчує, нічого не прикрашує. Він описує правдиві події і правдивих людей. Український повстанець у споминах І. Дмитрика це передусім людина. Людина свідома та повна віри у справу задля якої готова була покласти життя і безстрашно йшла у бій, але також людина, яка відчувала страх, холод, голод і біль. Людина, яка вміла радіти, але рівночасно і плакати. Цим розповідь І. Дмитрика якраз відмінна від тих небагатьох споминів, які дотепер появилися про УПА”.». Колись за зберігання цієї книги радянська система жорстоко карала, а самі примірники контрабандою переправляли через «залізну завісу», маскуючи їх під радянську літературу. Сьогодні ж ці спогади легально видаються в Україні й вільно доступні на полицях сучасних крамниць, повертаючись до свого читача.
Останній бій — урочище Вертеби
У листі від 11 січня 1947 року Микола Арсенич звертається до Романа Шухевича щодо міжнародної ситуації та перспектив Третьої світової війни, проте цей лист зв’язковій не судилося доставити до Головнокомандувача УПА.
23 січня 1947 року в урочищі Вертеби — лісовому масиві між селами Жуків, Гиновичі та Куропатники біля міста Бережани на Тернопільщині у бою з московськими окупантами героїчно загинули голова Служби безпеки ОУН, член Центрального Проводу ОУН Микола Арсенич, його дружина та помічниця Ганна Гунька, охоронець Степан Мельник та зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик. Цей бій став однією з найтяжчих втрат для керівного ядра ОУН та УПА у той період.
Символічно, що на меморіальній композиції імена чотирьох героїв, чоловіків і жінок, увічнено на рівних засадах. Цей принцип рівності був закладений і в першоджерелах: звіт повстанців «Вісті з Терену», опублікований у 49-му томі «Літопису УПА» (оцифрована копія цього унікального документа доступна на сайті Державного архіву Тернопільської області), засвідчує, що жінок згадували на рівних із чоловіками. Водночас цей же звіт спростовує радянський міф про самогубство. Аналіз лінгвістичної дисципліни повстанського документа доводить, що для фіксації самопожертви укладач використовував обмежувальні маркери («самі», «власними пистолями», «останнім набоєм»), які відсутні в тексті про криївку, де загинули герої. Натомість загиблі названі «побитими» — терміном, який у підпільному діловодстві застосовувався до полеглих у бою.
