Нещодавно дружина ветерана створила бренд одягу і продає худі, світшоти, футболки та навіть новорічні кульки з вишивкою. Таким чином вона прагне зберігати українські традиції і, завдяки виробництву – розвивати рідне село.
«Слова звучали в голові з дитинства»
Олена згадує – слова звучали в голові з дитинства, але тоді дівчина ще не знала, що має поетичний хист і колись зможе видати власні збірки. З 7 класу вона почала записувати віршовані рядки і навіть наважилася відправити їх в обласну газету. Твори розповідали про любов, рідний край, Україну, але тоді, в мирні часи, були легкими та світлими, з надіями на краще майбутнє і щасливу долю.
З появою інтернету Олена почала публікувати вірші на спеціалізованих сайтах.
«Я почала брати участь в конкурсах, щоб зрозуміти, добре я чи погано пишу. Спочатку у мене довго був «синдром самозванця», але коли я отримала премію від «Коронації слова», зрозуміла, що все роблю правильно і моя поезія чогось варта», - розповідає авторка.
«Лист до святого Миколая»
У 2014 році мобілізували чоловіка Олени – Андрія. З тих пір життя поділилося на «до» та «після», а у творчості письменниці ставало все більше тужливих рядків.
«Було складно, я постійно хвилювалася, але прийняла його вибір, бо не уявляю, щоб мій чоловік ховався та втікав від повісток», - говорить Олена.
Вперше Андрій поїхав на схід 19 грудня 2014 року. В цей день, який мав бути святковим, донька подружжя писала лист святому Миколаю. У ньому був лише один рядок: «Не хочу нічого, тільки щоб тато був зі мною».
Ця недитяча фраза надихнула Олену на вірш «Лист святому Миколаю», присвячений усім дітям, яким через війну, довелося розлучитися зі своїми батьками. Олена пригадує ті часи і говорить – тоді, незважаючи на весь жах обставин, здавалося – от-от і війна має закінчитися.
«Пам’ятаю, як ми збирали чоловіка на війну, щоб його вдягнути – продали дві корови. Потім постійно надсилали посилки, бо солдатам було голодно і холодно. Всі сподівалися, що це закінчиться швидко, адже ми живемо в цивілізованому світі, і довга війна здавалася неможливою», - згадує Олена.
На жаль, надії родини не справдилися – Андрій Миклащук звільнився у 2015 році, а у 2022-му йому знову довелося взяти до рук зброю.
«Після першого повернення чоловіка я часто півночі слухала його спогади, все пропускала через себе. Через це іноді побратими Андрія, коли читали збірку про війну, питали, чи була я теж на фронті. Я завжди казала, що бачила війну в очах свого чоловіка», - розповідає Олена.
Вдруге – на фронт
Перед повномасштабним вторгненням родина будувала багато планів. Андрій здійснив свою мрію та придбав будинок на Київщині.
«Ми прожили там неповну зиму. Коли розпочалася війна, я повернулася у Хмельницьку область до батьків, а чоловік пішов захищати Україну. Андрій говорив, що більшість людей йде на фронт на хвилі патріотизму, але зовсім не знають, що на них чекає. Він, навпроти, пам’ятав «болото», мишей в спальнику, мороз та голод. Та не піти не міг – знав, що має досвід, який допоможе у боротьбі, буде час підготуватися іншим чоловікам», - розповідає дружина ветерана.
У 2022 році Андрій потрапив під обстріл на Яворівському полігоні і дивом залишився живим. Всіма спогадами про пережите чоловік ділився з дружиною.
«Коли минуло два тижні після обстрілу, я приїхала, а він сидів, дивився в одну точку і розповідав, що відбулося тієї ночі, всі жахи, які він побачив, закінчував оповідь і знову розпочинав. Я зафіксувала їх у новелі «Двохсотий»», - розповідає жінка.
Пізніше Андрій воював на Херсонському напрямку, біля Снігурівки, а ще через деякий час обороняв Авдіївку. Зараз захисник перебуває на тривалому лікуванні.
«У нього посттравматичний синдром, не витримала психіка. З 2023 року Андрія відправляють з лікарні в лікарню та перевели в тилову частину», - розповідає Олена.
Мотивувати себе та інших
У лікарні біля чоловіка Олена зрозуміла, що потрібно брати відповідальність за сімейний добробут на себе та відкривати власну справу. Жінка ніколи не займалася підприємницькою діяльністю, тому пройшла навчання від «Дія.Бізнес». Крім того, вона випадково побачила оголошення про відновлення та навчання в горах для родин захисників і вирішила скористатися цією можливістю.
«Я довгий час була для чоловіка психологом, тому на той момент вже і мій психологічний стан був поганим, я відчувала втому. В горах я змогла переключитися, викладачі розповіли нам, які є можливості для ветеранів, які грантові програми діють, де можна знайти підтримку», - згадує Олена.
Після цього родина вирішила подати заявку на грант від Українського ветеранського фонду і створити власний бренд вишитого одягу «Верба».
«Я завжди любила вишивку і захоплювалася людьми, які вміють щось робити своїми руками. Але чомусь думала, що я на таке не здатна, - згадує Олена.- Згодом я зрозуміла, що коли є ціль, все вдається. Я самостійно, по відео-уроках, методом спроб і помилок навчилася машинній вишивці.Таким чином я хотіла пропагувати українське».
Крім того, Олена мріяла відкрити виробництво у рідному селі, щоб створити у ньому нові робочі місця.
«Зараз їх зовсім немає, молодь переїжджає туди, де є робота, а я хотіла щоб моє село розвивалося. Навіть назву для бренду «Верба» вигадала через асоціацію з моїм селом Вербівці, - ділиться Олена. – Крім того, верба – це символ України, символ стійкості. Навіть якщо напівсуху гілку верби посадити в землю, вона обов’язково проросте. Це мене мотивувало».
Родина Миклащуків виграла грант на понад мільйон гривень, орендувала приміщення для цеху та придбала вишивальну машинку.
«Це тільки перший етап, бо грант виплачують частинами. Після наступного надходження коштів я закуплю швейне обладнання, повністю облаштую цех і зможу найняти працівників», - розповідає підприємниця.
Поки що Олена самотужки працює на вишивальній машині – створює худі, футболки та світшоти з мотиваційними написами.
«Коли я розпочинала власну справу, то думала - чоловік хворий, йде війна, я ще надумала бізнес робити. Мені потрібна була якась опора і я вирішила створювати одяг з надихаючими написами. Потім, коли я змогла піднятися, я хотіла давати цю опору іншим», - наголошує Олена.
Зараз в асортименті підприємниці - футболка з фразою «Тебе чекати не тягар, а честь», худі з написом «Я неймовірна, бо виростила сина справжнім чоловіком». У кожної цитати – своя історія.
«Перший вислів взятий з мого вірша, він відображає, що ми, дружини, хоча й дуже хвилюємося за своїх чоловіків, пишаємося, що вони захищають нашу країну, - розповідає Олена. - Другу фразу я почула від матері військового на психологічному тренінгу. Одразу побігли мурахи по шкірі».
В майбутньому підприємниця планує виготовляти серветки, скатертини та інший текстиль з вишивкою, а до свят створила набір новорічних кульок з українськими символами.
«В цьому наборі я за допомогою символів закодувала шість слів: щастя, достаток, кохання, удача, перемога і здоров’я. Я впевнена, що вишивка може бути оберегом для людини і те, у що ми віримо – здійснюється», - говорить Олена Іськова-Миклащук.
«Люди купують мої ялинкові іграшки часто для того, щоб подарувати родичам за кордоном»
— Як зараз продаєте свої вироби?
— Частково через Фейсбук, Інстаграм, частково — на виставках. Нещодавно, наприклад, брали участь в виставці «Місто майстрів» в Києві. Поки що я сама справляюсь з виконанням замовлень. В глибині душі трошки побоююсь, що їх може стати так багато, що я не встигатиму. Коли матимемо всі машини, які запланували і наймемо працівників, тоді буду почуватись спокійніше. Знаєте, а ще я роблю вишиті іграшки на різдвяну ялинку.
— Цікаво. Як у вас з’явилась ця ідея?
— Вона виникла в мене, коли я відновлювалась після хірургічної операції, і знаходитись на виробництві не могла. Тож мала вільний час та бажання використати його для чогось корисного і цікавого — щоб підняти собі настрій. Робити вишиті кульки для різдвяної ялинки можна й вдома.
https://shepetivka.com.ua/statti/biznes/16316-druzhyna-veterana-z-shepetivshchyny-stvoryla-brend-odiahu.html#sigProIdace3751c3c
— Як ви їх виготовляєте?
— Роблю вишивки на тканині, і, так би мовити, «вдягаю» їх на легенькі пластикові кульки, які не б’ються. Ця робота не надто проста. Її слід зробити так, щоб на тканині не було зморшок. Якщо чесно, перші спроби були довгими і дещо виснажливими. Виникало бажання покинути цю справу. Проте врешті я змогла (посміхається). Бо я наполеглива. Головне, що ці кульки дуже красиві і незвичайні. Багатьом людям вони подобаються.
— Ви побачили в Інтернеті технологію їх виготовлення?
— Так, це традиційна східна технологія. Але я розміщую на кульках українські орнаменти, які вишивають на сорочках, рушниках: троянда, листя дубу, зірка Алатир, калина, мак…
Дизайн одного з наборів таких іграшок мій авторський. На кульках, які в нього увійшли, закодувала спеціальними вишитими символам шість слів: щастя, удача, перемога, здоров’я, кохання і достаток. Назвала цей набір «Шість символів щасливого року». Ще маю набір кульок на ялинку, присвячений Святвечору: з Віфлеємською зіркою, сценою народження Христа, ангелочками… Люди купують ці іграшки часто для того, щоб подарувати родичам і друзям за кордоном.
— Донька вам допомагає?
— Старається, але не завжди має на це час — як я вже казала, вона навчається в коледжі.
— А чоловік долучився до сімейного бізнесу?
— Якщо є можливість, долучається, адже досі лікується, тож дома буває не часто. Підтримує мене морально. Ми з донькою з нетерпінням чекаємо, коли він повноцінно зможе брати участь в нашій сімейній справі.
